Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

26.09.2014 19:55

Україна глухих

Андрій Кокотюха для «Телекритики»

«Плем'я» Мирослава Слабошпицького не зовсім те, чим його хочуть бачити поважні й авторитетні сучасні інтелектуали. І точно не соціальна драма, знята суб’єктивною камерою в режимі реального часу.

Відповідаючи на питання, чим є фільм «Плем'я» для його творця, Мирослава Слабошпицького, для українського кінопроцесу та для багатостраждальної вітчизняної культури в цілому, можна дуже легко потрапити в пастку. Точніше - в пастки, які сам сценарист і режисер послідовно розставляв протягом щонайменше чотирьох останніх років. Від своїх короткометражних та заслужених «Глухоти» і «Ядерних відходів» до європейського фестивального тріумфу першої повнометражної стрічки.

Одна з них - Слабошпицький сів на тему, яку відкрив і сам же закрив. Мовляв, спекульнувши на незнаному раніше світові українських глухонімих, режисер здобув славу вже першою короткометражкою саме на цьому. А не на втіленні ідеї людської незахищеності перед примітивними носіями влади як такої. За великим рахунком, «Глухоту» варто віднести, крім іншого, до категорії правозахисного кіно. Знущання міліціонерів не просто над беззахисним хлопцем, а над інвалідом за слухом просто підсилювало ефект. Хоча я особисто не готовий бачити різницю між катованими: насильство неприпустиме безвідносно до об'єкту. Глухий він, сліпий, безногий чи успішний «білий комірець».

За одним суттєвим винятком - якщо воно не є відповіддю на таке саме насильство. У «Глухоті» герой не готовий дати здачі. На сто двадцять п'ятій хвилині тривалості «Племені» інший герой влаштовує кривдникам криваву баню. І зовсім не переймаєшся, що хлопець карає Зло не в чеснім двобої, а коли воно спить та не може чинити опір. Силу того Зла глядачі мали змогу бачити всі попередні сто двадцять хвилин екранного часу.

У такому разі хіба є різниця, спілкується герой мовою жестів чи розмовляє так само вільно, як ми з вами? Як на мене, жодної. Бо в «Ядерних відходах» двоє героїв можуть говорити. Ось лиш не хочуть. Їм все одно, що відбувається довкола. Про себе все ті мовчазні чоловік та жінка давно знають. Розуміють один одного, навіть коли він сидить до неї спиною, вечеряючи чимось без назви. Цю стрічку охочі можуть сміливо назвати такою, що порушує гостру екологічну проблематику, не дивлячись, як у «Глухоті», далі. Й за притаманною розгубленим українцям звичкою знайти й дати просту відповідь на складне питання. Або, навпаки, ускладнити просте й очевидне.

Якщо сприймати всі фільми Слабошпицького в комплексі, легко втрапити в інший капкан. Там уже напевне опинилися експерти різного ґатунку, котрі встигли благополучно віднести їх до соціально заангажованих. Мовляв, ось як гостро та на часі палить митець кінематографічним глаголом людські серця! Не цураючись гострих тем та проблем нашого сьогодення. А їх багато - від бездуховності й втрати соціальних орієнтирів до суто «галузевих» проблем людей з вадами слуху й працівників шкідливих підприємств.

Якщо загнуздати цього коника, можна поміняти знак оцінки. Й поставивши «мінус», охрестити всі фільми Слабошпицького депресивною «чорнухою». Плутаючи публіцистику «перестроєчного» кіно з цілком виправданим радикалізмом митця. Котрий не рефлексує, накладаючи на статичну картинку закадровий, наповнений поетичним змістом текст про смисл буття - натомість змушує своїх героїв шукати його. За наявності довгих планів у кадрі немає «мистецької» статики. Кожен кадр рухає історію вперед, і стає ясно: екшен можна зняти й без кліпової естетики.

«Плем'я» разом із дуже близькою стилістично «Зеленою кофтою» Володимира Тихого показує героїв саме в таких пошуках. Хіба що історія, розказана й показана Слабошпицьким, відбувається в специфічному середовищі. Не лишаючи ані автору, ані дійовим особам часу навіть на ввічливі реверанси в бік пошанування традицій наповненого внутрішнім та зовнішнім гуманізмом поетичного кіно.

Переходячи впритул до «Племені», яке вийшло в український прокат 11 вересня, варто зазначити: середовище глухих режисер, швидше за все, обрав з однієї простої причини - на сто відсотків привернути увагу до фільму та прорватися. Все. Переможців не судять, навіть якщо задля перемоги використано прийоми, котрих дотепер ніхто не використовував і вже не вийде, бо тема закрита.

Слабошпицький не спекулює. Не намагається нікого розжалобити. Навіть не порушує - або якщо так, то в значно меншій мірі, ніж може здатися, - проблеми слабкої інтегрованості людей із вадами слуху в наш соціум. Бо в цей самий соціум зараз більшість із нас погано інтегрована. Аби почули, треба було виходити на розгнівані мітинги, як у Миколаєві після трагедії Оксани Макар. Трощити всім миром будівлю міліції у Врадіївці. Зрештою, виходити на Майдан - і все одно навіть там іменитий документаліст Сергій Лозниця побачив не один великий День гніву, а радше античну трагедію. Словом, «Плем'я» не зовсім те, чим його хочуть бачити поважні й авторитетні сучасні інтелектуали. І точно не соціальна драма, знята суб'єктивною камерою в режимі реального часу.

Перед нами - навіть не дуже замаскований зразок жанрового кіно. Котре з усієї сили прикидається фестивальним і, судячи з кількості нагород, Слабошпицькому це вдалося. Звичні до кіномови в кращому разі 1970-х, рідкісний знавець побачить у «Племені» вестерн. Адаптований, по-перше, до сучасних українських реалій, а по-друге - помножений на субкультуру замкненого середовища глухих. Вестерн визначається тим більше, що саме цей жанр стояв біля витоків кіно. І в кожному фільмі зав'язка, розвиток дії, стосунки між героями, кульмінація та розв'язка були зрозумілими без титрів.

Звісно, якісь титри те, старе, чорно-біле німе іноземне кіно супроводжували. Але, на свій сором, не знаючи англійської, я дивився американські німі вестерни з таким же успіхом, як «Плем'я» Слабошпицького, де спілкуються мовою глухих. Ну, і хіба що вимахують один перед одним не кольтами, а кулаками. Найцікавіше: ваш автор спершу визначив для себе переглянутий фільм як вестерн, і вже потім прочитав - так само бачить своє дітище сам автор.

Київський інтернат для глухих - аналог маленького містечка на Дикому Заході. Там давно панує закон джунглів, вибудувана чітка ієрархія. Мер міста разом із шерифом запросто дали територію на відкуп бандитам, котрі не забувають заносити данину. Центром тутешнього життя є такий собі салун із повіями. Одна з яких ще й наложниця вождя племені, він же - ватажок зграї. І ось одного разу, згідно з законами жанру, з'являється нізвідки молодий мандрівник. У нього мінімум речей, він всюди чужий, а тут його пригріли такі самі брати. Спершу наш герой стає рядовим бійцем. Потім соціальний ліфт підносить його до рівня сутенера. Але - закони жанру, від них нікуди! - закохується в повію, наложницю вождя. Це швидко стає відомо. Ось уже наш герой проти всіх, мужніючи в боротьбі. Він хоче роздобути грошей і втекти, знайти інше місце. Правда, в дівчини поки інші плани, та герой достатньо змужнів, аби домогтися свого.

Погодьтеся, переповідаючи сюжет історії, розказану протягом останніх ста років сотні разів у різних версіях, забуваєш про персоніфікацію дійових осіб. Не дарма Клінт Іствуд у фільмах Серджо Леоне грав Людину без імені. А Шейна при великому бажанні можна сплутати з Джанго і навпаки. У комедійних вестернах за участю Бада Спенсера і Теренса Гілла досить знати прізвища, точніше - псевдоніми, обрані цими італійськими акторами. Кого вони грають у кожному наступному фільмі, шанувальникам за великим рахунком не цікаво.

Мабуть, Мирослав Слабошпицький врахував і цю характерну для вестернів обставину. Імена його героїв напевне прописані в сценарії. Ми дізнаємося їх із кінцевих титрів та рекламних анонсів. Ще знаємо про участь у «Племені» непрофесійних акторів. Але те, що головного героя фільму, якого грає Григорій Фесенко, звуть Сергієм, а героїню Яни Новикової - Анною, відомо лише втаємниченим. Прийшовши в кіно випадково, знаючи лише про вінок нагород і те, що воно «про глухих», глядач так до фінальних титрів і не знатиме, кого як звати. Втім, від цього ані глядач, ані сюжет, ані саме кіно зовсім не втрачають.

Великим плюсом «Племені» вважаю відсутність саунд-треків та взагалі музичного супроводу. Глядач не просто повинен відчути ефект присутності, опинившись у раніше незнаному середовищі. Звичаї якого, втім, мало чим відрізняються від тих, котре показує в звуковій «Зеленій кофті» Тихий. Ми з вами маємо поставити себе на місце дійових осіб. А вони музики не чують. До речі, світ без звуків значно підступніший, ніж коли просто не можеш нічого сказати. Яскравий приклад тому - страшна загибель сутенера під колесами фури. Він просто не почув, як вона насувається ззаду. Водій же не бачив перед собою людини. Парадокс, але така обставина зіграла на руку Сергієві в фіналі. Поки він убиває одного ворога, інші не чують звуків небезпеки й мирно сплять.

Та є інший бік: ми бачимо близькі стосунки Сергія та Анни, але все в них відбувається не під рожеву романтичну музику. Й банальних слів про кохання, чомусь обов'язкових у таких епізодах, ми не чуємо - вони б реально зіпсували історію. Статевий потяг логічно переростає в пристрасть. І під час відвертих сцен пригадувався зовсім ніби недоречний тут діалог із «Дикої орхідеї» Залмана Кінга: «Що ти бачиш? - Я бачу, як двоє людей займаються сексом. - Ні. Це любов». Що характерно, сам Слабошпицький дає шанс героям відчути це. І механічне злягання «Ядерних відходів» у «Племені» справді трансформується в почуття, заради якого варто жити, страждати, боротися і перемагати. Помирати ж юному Сергієві не хочеться, чим хлопець вигідно відрізняється від значної частини депресивних та деморалізованих героїв нового українського часу.

Фільм «Плем'я», репрезентуючи по суті своїй якісне жанрове кіно, лідером прокату не буде в силу суто авторського підходу до втілення. Та, повторюся, це кіно мало інші амбіції - прозвучати. Це вдалося. Тепер лишається довести спільноті: нема більш авторського кіно, ніж те, котре в хорошому смислі цього слова паразитує на лекалах жанрового. Високе мистецтво - розказати просту історію, зрозумілу навіть без слів і титрів.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com