Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

24.08.2015 14:09

Мем-сторії від Сергія Тримбача

Вже чимало років мені й на часі писати спогади. Тільки яким же способом? Нині довгі тексти читають мало, та й справді — цивілізація стимулює певну швидкість сприймання і опрацювання інформації. То ж вирішив зробити це у вигляді коротких новел, а то й новелеток. Власне, саме так я й розказую ці історії в усному щоденному спілкуванні. Запропонований читачеві текст — проба пера. Вона ж — проба читацького сприйняття.

А ще я б хотів закликати читачів і самим долучитися до творення особистих історій. Вони ж міфології. Бо ми, українці, маємо слабину: у нас історія або ж запозичена (нав’язана) із зовні, або ж на її місці — коли говорити про пам’ять окремо взятих людей — суцільні тобі білі плями. Не буде реальної історії нації, коли в людей, що її складають (принаймні потенційно) не буде своєї історії. Напередодні 24-ї річниці української незалежності над цим варто замислитися.

Отже, Меморіальні історії, вони ж Мем-сторії.

Історія вчить тому, що вона чомусь таки вчить...

АЛЕКСАНДРІЙСЬКІ КОЗОЛУПИ

Я народився і виріс в Олександрії — колись Херсонська губернія, нині Кіровоградщина. Історію вивчав у середній радянській школі, а ще від батьків і дідів. Карапиш Дмитро Кирилович — ось хто викладав історію в моєму класі. Викладав доступно і часом просто яскраво. Коли ж сердився на нас, доволі сильно кричав. Що саме? Передусім от це: «Козолупи алєксандрійські!» Це цитата, звісно. Із знаменитого послання запорозьких козаків турецькому султану. Тільки там, звісно, йшлося про Александрію єгипетську... Од Карапишевого крику ми вгинали голови, а перед моїм внутрішнім зором пропливали — рапідом — кадри далекої історії (через роки я щось подібне побачу у «Звенигорі» Олександра Довженка). У ті хвилини я вірив, що наша Олександрія походить із єгипетської тьми. Ну так, пітьми. А от ми, радянські люди, жили при світлі комуністичних ідей...

ХРЕСТОНОСНІ РИТМИ І ВАРВАРИ

У шостому класі історію читав нам директор школи Іван Петрович Гілевич. Закінчивши опитування, він клав свої підручні матеріали на такий собі пюпітр і, трохи зазираючи в них, переповідав середньовічні сюжети. При цьому в його руці була вказівна паличка, якою він раз у раз вдаряв по пюпитру. Отак воно й закарбувалося: «Війська хрестоносців, — бум-бум-бум! — Вирушили в похід, — бум-бум-бум!! — Вони несли Христову віру і щиро вірили у свою історичну місію», — бум-бум-бурум!!!

Інший історичний урок нам викладали щопонеділка, під час ранкових загальношкільних лінійок. Директор виходив перед виструнченими класами і надсилав нам доволі традиційне повідомлення. «Минулої п’ятниці учень 6-Б класу Тримбач із рогатки поцілив у теплицю, розбив скло. Як, — вивищувався голос, сягаючи висот історичної совісті, — називалися такі люди у давні часи?». Уся школа на мить завмирала, набираючи в легені повітря, щоб видихнути істинне: «Вар-ва-ри!!». Після цього ряди порушувались, крізь них прошкував учитель фізкультури Володимир Максимович. Він хапав новітнього варвара за барки і витягував на світ Божий, урочисто встановлюючи його у вигляді живого пам’ятника далекої епохи біля самого директора. Між варварством і цивілізацією виникала доволі зрима межа, і саме в цьому й полягав, напевно, виховний задум директора. Не переступай, не падай за лінію дикунства, казав він нам. І в тривожному мовчанні чулося, як повільно, маленькими невидимими краплями те саме дикунство виходило з нас...

Щоб вже за тиждень повернутися. І наступного понеділка ми знову чули історію ще одного неоварварства. «Варварская лира» (коли згадати Олександра Блока) не стихала. І по цей день звучить. Тільки тепер більше по телевізору: «Ім’ярек Ім’ярекович украв пару мільярдів доларів...» Директора нашого давно немає серед нині сущих, і тепер така інформація означає зовсім інше. Бо украсти купу грошей зовсім не те, що розбити шибку в теплиці. Це винагороджується по-іншому — варвар оголошується найвищим проявом розвитку цивілізації. Хрестоносці, де ви?

ЯН ПЕТРОВИЧ

Вступивши до Київського університету і провчившись пару-трійку місяців, я переповнився революційним духом. На дворі стояв, щоправда, 1968 рік, радянські війська увійшли до Чехословаччини, вже починалися утиски. Одначе після провінційних консервативних уявлень київські вольниці не могли не вразити. То ж приїхавши додому, в Олександрію, і навідавшись до школи, я в бесіді з директором Гілевичем заявив, що радянська система геть уся прогнила і потребує радикальних змін.

Іван Петрович у відповідь взяв мене під лікоть і повів у двір. Там докірливо-вимогливо сказав: «Оце ти мені сказав таке — і все, більше нікому. Особливо в Києві!» І, озирнувшись, додав: «Серьожа, тебе посадять. Примкни язика!»

Через багато років в якомусь тексті я відтворив цю бесіду, не називаючи прізвища. Моєму братові зателефонувала дочка колишнього директора і попросила переказати: та ж ні, він не боягуз і не перестраховщик (як це могло видатися). Просто знав, про що казав. Бо ж у кінці 1930-х одного з його братів посадили в каталажку, аж у самій Москві. 1938 рік, зрозуміло що і як тоді відбувалося. Наш майбутній директор якраз приїхав до брата. Зайшов у дворище, питає двірника, де такий-то. Той виявився порядною людиною, повідомив: брата заарештовано. І порадив: тікай хутчій, хлопче. Кудись подалі. А ще краще — зміни прізвище, ім’я, воскресни в іншій подобі. Так він і зробив — поїхав в провінцію, прізвище не міняв, лишень ім’я. Польське Ян на українського Івана. Отак Іван-Ян Гілевич вивчав історію, і не хотів він, щоб я хоч би в чому повторив її...

Написав останнє речення, й очі зволожилися. Дорогий мій учителе, як часто ми підсміювалися над вами. Пробачте нас. Може, ще побачимось колись, може розкажемо один одному кілька повчальних історій. Трапляється ж таке, хоча й рідко, що історія і справді вчить тому, щоб на ті самі граблі не наступати. Бодай на рівні особистого досвіду.

«КОНЄШНА ЦЕПЦІЯ»

Історії навчав мене й дід Павло, або ж Павло Макарович Тримбач. Він любив три речі в житті — ловити рибу, доглядати бджіл (завжди тримав зо двадцять вуликів) і читати книжки з історії. Особливо захоплювався історією воєн, передусім останньої. Час від часу, хитрувато примружуючись, дід викладав нам з братом чергову свою «ідейку», або як кажуть нині учені дядьки в селах на Кіровоградщині, «конєшну цепцію» («бо цепляє за хвіст щось мудре», так мені було одного разу пояснено). Скажімо таку. «Гітлер чому програв війну? — запитував нас дід. «Бо наш народ, наша армія...», — починали ми відповідати за шкільною програмою. «То так, то так, тільки ж главне, — поблискував окулярами Павло Макарович, — зовсім у другому. Гітлер нищив євреїв. От дурень! — саркастично всміхався дід, — не розумів, що євреї — найрозумніший народ на світі. От вони йому і показали. У совєцьких штабах сиділи все більше євреї, з отакими от, — показував дід, — «макітрами». Там розуму стільки, що німцям і не снилось... Ну ото їхня єврейська жаба Гітлеру цицьки й дала посмоктати. А шо було б, якби німці із євреями в одну кумпанію злигались, га? Світ догори дригом би перевернули! Два мудрагельські народи». І — по паузі: «Ну що, учать вас такому на ваших уроках?» Ми з братом опускали голови: де там, шкільна історія з парадоксами не дружила.

СКАРБИ НАЦІЇ

Українці налаштовані на дещо полегшене розв’язання проблем історії (втім, чи є народи з установкою обирати щось поважче?). Нас із братом Володимиром, майбутнім інженером-електронщиком, виховували справжніми українцями. Щоразу приїжджаючи в рідне село нашого батька, Піщаний Брід (п’ять-шість кілометрів від Олександрії), ми чули розповіді про те, що село назвали так, бо тут був брід через річку Інгулець. Й одного разу запорозькі козаки, тікаючи від татар, скинули у воду (побіля броду, яким переправлялись) цілісінький віз дорогоцінностей — щоб не дісталося ворогу.

Не одне покоління марило тими козацькими скарбами. Одначе не чутно, щоб комусь поталанило. А навколо ж ще й козацькі могили — мало не всі розриті скарбошукачами. Біля могил ми не заходжувалися, бо якось страшнувато: ще кістки якогось пращура свого на поверхню вивергнеш. А от у воду, запасшись металевими прутами, пірнали. І нічого, жодного натяку. Чи то й не було там ніколи й ніяких скарбів, чи їх назавжди поглинув мул. Так ми й досі пірнаємо у води нашої історії, послуговуючись тільки залізяччям й переказами. Колись, на початку 1990-х, Вадим Кастеллі зробив фільм «Вперед, за скарбами гетьмана!» Висміявши мріяння щодо скарбів гетьмана Полуботка. Сміх — це добре. Одначе давайте локальні історії перетворювати на щось універсальніше і корисніше для свого саморозвитку.

 




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com