Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

24.03.2003 14:30

З життя запчастин(Берлінале: кіно й українці)

Володимир Войтенко

У п’ятницю, 28 березня, вийде з друку весняне (17) число часопису KINO-KOЛО. У ньому йтиметься, зокрема, про 53 Берлінський МКФ. Пропонуємо ознайомитися з однією із публікацій. RED.


Для того, щоб не зрозуміти актуальности найвиразніших мотивів цьогорічного Берлінського міжнародного кінофестивалю, 53-го за рахунком, потрібно добиратися до місця фест-події літаком: пару годин у повітрі і – жодної зайвої інформації про грішне земне життя, хіба що естетичні переживання підйому на висоту десятка тисяч метрів. Звісно, десь там – «под крылом самолёта о чём-то поёт» – низка кордонів, що відтинає Україну від західного „соціального раю”, в якому „люди зіпсуті матеріальними стосунками”, але до якого коли не прагнуть, то мріють потрапити мільйони щирих співвітчизників. На оте саме „ПМЖ”.

Людина слабка перед тиском на неї світу цього, тим паче – з усіма його глобальними зсувами зламу тисячоліть. Посвяткували прихід „мілленіуму” з феєрверками, а виживати в ньому доводиться „з милом”.

А що може втримати (і втримувати) на рідній землі?

Щось більше, сильніше, потужніше, ніж шалені цивілізаційно-глобалістичні вітри. (Зрештою, вони розпорошують, щедро сіють українців по світах понад 100 останніх років).

То що ж може втримати, але не втримує?

Культура? – Яка б не була, то можна взяти і з собою, а там буде видко, чи пригодиться...

Тяжіння ґрунту? – Але десятки мільйонів протягом якихось десятків років були відірвані від нього чи не миттєво, а на асфальті не знайшли себе; не встигли навіть второпати, що в місті можна жити. Воно залишилось ніби транзитним майданчиком (пере)спальних районів. Культура середмість тим часом занепадала від свого гидливого й недалекоглядного снобізму у ставленні до сільських номадів.

Українське кіно має сказати правду українському суспільству про його реальний стан. Власне, гірку правду. Але в такій формі, щоб усі це змогли побачити, почути й не відвернутися.

Отже, мова про кіно ігрове, що воно досі, на превеликий жаль, звикло діставати ліве вухо правою рукою, і через потилицю. Ігрове (чи художнє) боїться, як і вчора, й позавчора, прямої і зрозумілої, неезопівської мови.

Тим часом наші проблеми такі кричущі, наші невеселі справи настільки гарно видні світові, що все це про нас самих і за нас самих взялися розповідати інші. І вони, інші, не гидують „невідстояними” для мистецького осягнення темами, і вони не бояться невлучно щось сказати й показати. Власне, хто нічого не робить, той...

Мабуть, найкраще було б добиратися на Берлінале з Києва – пішки. Тоді б фестивальні тенденції, акуратно вибудувані відбірниками конкурсної та інших програм, підозрюю, взагалі б дали відчуття кінематографа, як своєрідного термометра сучасного європейського життя.

Мені ж довелося подорожувати залізницею.

Отже, прикордонний український Ковель – це місто контабандистів. Там майже геть відсутнє виробництво; місцева торгівля через місцеві ж нестатки зовсім неприбуткова. Єдине, що дає можливість вижити й жити – контрабанда до Польщі цигарок і спиртного.

Всю механіку контабандного перевозу цього нехитрого товару через українсько-польський кордон я свідкував сповна.

Двадцятилітня контрабандистка Іра не має іншого трудового стажу, окрім цього. Запевняю, фізично виснажливого й правдиво нервового. Бо йдеться про можливі наслідки – аж до арешту, суду і в’язниці. В житті Іра, слава Богу, не самотня – вона щасливо одружена. З контрабандистом Вітьою. Коли вона під час руху потяга до кордону розкручує все („аж до гаєчки рідне”) купе й напаковує найпотаємніші його шпарини сиґаретами (аж молдовського виробництва), саме тоді паралельно автострадою до кордону рухається коханий Вітя на авті, що так само завантажене тютюном і горілкою...

Власне, я варіативно переповів одну із сюжетних колізій німецького фільму „Далекі вогні”/Lichter, що його зняв режисер Ганс-Хрістіан Шмід. Щоправда, там хлопець і дівчина контрабандно переправляють цигарки вже далі – через польсько-німецький кордон. Зате українці у цьому фільмі самі собою є контрабанда. Втікачі з Києва, що не бачать для себе перспектив удома, відчайдушно рвуться до „Німеччини обіцяної”. Але застрягають біля польсько-німецького кордону, бо здирники-провідники їх повсякчас обманюють...

Сюжет цієї картини закручує до свого виру три нинішні різні світи (німецький, польський та український), що вони ще років 10 тому були товаришами-страждальцями по соцтабору. Німці тепер номінально в „раю”, поляки – в „чистилищі”, а українці – зрозуміло де, то й так одчайдушно тікають світ за очі. Хоча всі ці три світи на, сказати б, моральному „зрізі” виявляються абсолютно однаково ураженими.

Найцікавішими в цій ситуації для мене, звісно, були українці – як нашого брата бачать, розуміють та інтерпретують, споглядаючи звідтіля, зустрічаючи на контрабандному кордоні звідтам? Ще доречним було б, напевне, ось таке тут слово – як „узагальнюють”?

Виявляється, інструментарно, себто акторськи, узагальнили як росіян. Бо всі „українські” ролі виконують російські актори, пропонуючи на екрані ментально жорстку (російську ж) поведінкову та іншу природну пластику. І варто наголосити, що це є проблема не дотична, а як продовження фільмового сюжету – проблема (не)входження нашого кінематографа до національно-вмотивованого міжнародного розподілу праці. Це коли поляків у таких кінах натурально грають поляки, німців – німці, а українців представляти б мали питомі українці, а не (за однією-однісінькою ознакою) елементарно російськомовні.

Хоча твір складається, як відомо, з маси деталей, спробуємо абстрагуватися...

Але результат, попри чесні сценарно-режисерські бажання пожаліти „маленьку людину” у хвилини її екзистенційної самоконтрабандної істини, очевидний: ці кияни-втікачі достатньо неприємні у своїх людських екранних проявах. Вони мають несусвітенні амбіції й масу претензій до зовнішнього світу, не маючи на те якихось очевидних підстав. Вони гістерійні. Вони панікери. Вони хочуть усе й одразу. Зрештою, вони претендують на чуже: хтось просто краде фотоапарат, а решта хочуть поживитися столітніми надбаннями чужого соціуму, замість із дня в день щоранку вперто підмітати власне обійстя...

Ось такий „український пальтрет”. Достатньо несимпатичний, навіть коли відкинути мої прикінцеві (можливо, тенденційні) висновки. Разом із тим, з якогось одного, але дуже виразного боку, портрет цілком правдивий. І кіно-німці ні в чому не винні, навпаки – їм варто тільки подякувати.

І самим зняти кіно про київських утікачів, що вони в Одері (не)тонуть, а також про їхні мандрівні пмж-мотиви; і про Ковель – місто контрабандистів, з якого щодва дні рушають у напрямку державного кордону Іра, в тісному ваґоні-купе потяга „Київ – Берлін”, і Вітько, на потриманій „іномарці” червоного кольору...

Тим часом „Далекому світлу” на Берлінале дістався дуже престижний приз ФІПРЕССІ, себто від кіножурналістів. А стрічці британця Майкла Вінтерботтома „У цьому світі”, що оповідає про втікачів-мандрівників з Афґаністану до Англії, взагалі присудили „Золотого ведмедя”.

Ось Вінтерботтом мандрував „до Берліна” зі своїми героями вже майже пішки; від того й відповідний результат! І якщо режисер настільки простодушно наївний, що хоче, аби його фільм змінював світ поза екраном, то, може, з такого кіна щось і виросте СПРАВЖНЄ. Коли стрічка не лишиться в кіноісторії як абсолютний артефакт, то це ще не означає, що вона не лишиться...

Ну, а на відміну від українських фільмарів, що досі не осмислили нинішній потяг співвітчизників до зміни місць, балканські кінематографісти до таких історій, навпаки, достатньо уважні.

„Золотого ведмедя” в короткометражному конкурсі отримав словенський фільм режисера Стефана Арсєнієвіча “(Ро)Зкручування”/(A)Torzija, що в ньому події розгортаються в Сараєві під час війни 1994 року, і де в кадрі прямо вкопаний дороговказ для натовпу героїв „на чемоданах”, що показує буквально „на всі чотири сторони”, природно, західноєвропейські.

Сюжетна ж історія розгортає зворушливу сцену, коли переляканій бомбуванням корові всі „туристи” гуртом допомагають народити теля. Після чого кожен рушає своїм маршрутом, а хлопчак обіймає новонародженого й обіцяє нікуди не їхати, залишитися з ним, тут, удома.

Інший словенський фільм, „Запчастини”/Rezervni deli режисера Дам’яна Козолє, брав участь у повнометражній конкурсній програмі Берлінського МКФ. Стрічка, сказати б, середнього мистецького класу, особливо за драматургією. Але надзвичайно точна і в зіграних акторами характерах, і в розгорнутих ситуаціях – як приватних, так і схильних до нехитрого, але влучного узагальнення.

Бізнес у героїв „Запчастин” уже нам знайомий: контрабандне перевезення „всесвітніх втікачів”, себто нелеґальних міґрантів з тієї ж України, з того ж Афґаністану чи Пакистану, в конкретному географічному випадку – до Італії. У фурґонах, у цистернах, в автомобільних баґажникаж. Під акомпонемент цинізму, здирництва, милосердя, жертовности. І смерти.

Контрабандист зі стажем і смертельною болячкою в череві кваліфікує цих людей як „запасні частини” для західного світу. Мовляв, їм за кордоном запропонують шалені гроші за їхні ж внутрішні органи, що потрібні заможним хворим для трансплантації. Й іншого виходу, як продавати себе частинами, у багатьох міґрантів просто не буде...

На Берлінале цього року з’явилося гасло – „До толерантности”. Що викликало деяку „мистецьку іронію” у „щеплених” проти заідеологізованости колишніх соцтабірних товаришів.

Фестиваль, як і весь Берлін, у лютому щодня тривожно прислухався не тільки до світової кіно-кардіограми, а просто й зрозуміло хвилювався через можливий початок війни.

Війна почалася за місяць із лишком.

„Запчастини хвилюються – раз.., запчастини хвилюються – два...”

Берлін – Київ



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com