Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

02.09.2015 17:20

Перший Майдан

4 вересня минає 50 років із дня леґендарної прем’єри фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

 Сергій Тримбач, «День»

З цієї нагоди в тому самому столичному кінотеатрі «Україна» відбудеться ювілейна прем’єра відреставрованої версії кінострічки. Оргкомітет ювілею, очолюваний віце-прем’єр-міністром і міністром культури В’ячеславом Кириленком, запланував й інші акції. Серед них — широкий показ фільму на телебаченні та у великих містах України, виставка в Національному художньому музеї, випуск ілюстрованого буклету... Крім того, відбудуться ювілейні урочистості у Верховині, тих місцях Івано-Франківщини, де й було знято фільм. Традиційний день українського кіно на Національній кіностудії імені О.Довженка так само буде присвячено ювілею «Тіней...» І це ще не все.

ЮВІЛЕЙ КОГО-ЧОГО?

Хтось іронічно посміхнеться: знову ці ювілеї, витрачають гроші на казна-що. Однак це не так. Відреставрувати фільм, надавши йому, зокрема, сучасних технологічних властивостей (колір, звук і таке інше), все одно на часі. А зробити сучасну виставку, на яку потім запросять, і на низку найпрестижніших кінофестивалів та в інші культурні центри, — це так само необхідно. Одна з ідей, якою живе невеликий гурт переважно молодих людей (насамперед це працівники Національного центру Олександра Довженка, себто кіноархіву), — показати, що «Тіні...» є зразком українського модерного, пошукового кіно, провістям нового суспільства, яке і складалося тоді, на початку 1960-х, в Україні.

Так, це й є один із парадоксів фільму Сергія Параджанова. Бо ж його зроблено на нібито архаїчному матеріалі — гуцули, обряди, яким уже століття, повний контроль колективу, поведінки кожного його члена. Однак «Тіні...» були в руслі пошуків авангардного штибу, пошуків, які характеризують українську мистецьку еліту, яку ще називають шістдесятниками. Їхнім пафосом, їхньою стратегією і був пошук нової лексики художнього послання і водночас прозирання першообразів. Треба ж було відчути (саме так!) початки і кінці єдиного ланцюга історії. Поновлювався пошук великого національного стилю, себто те, що було брутально обірвано сталінським режимом у 1930-ті роки. Параджанов опинився поруч із людьми, чиї інтуїції, рефлексії і створювали можливість такого пошуку. І — чи ж випадково режисер не раз маніфестував свою спорідненість із Довженком, який той національний стиль багато в чому і уособлював?

Початок 1960-х був позначений певною ідейною кризою. Хрущовська відлига закінчувалася, а що робити, куди рухатися далі, не дуже було зрозуміло. У реальному сучасному соціумі нічого не знайдено (тобто не знайдено точку опори для руху вперед), хіба що — людина, яка зберегла природність реакцій на світ, рефлексій власної поведінки (так звана «природна людина», на неї, власне, і покладатимуться багато в чому і російські письменники-«дєрєвєнщики», і письменники та художники українські, маючи на увазі, нехай і не декларативно, що потрібно зішкребти з такої людини все наносне, потворне і подарувати їй можливість бути собою; передбачалося, що герой від «єства» пристрасно бажає бути саме таким).

Проте у принциповому плані це мало що змінювало. Багато в чому дотримувалися лекал італійського неореалізму й радянського кіно 1930—1940-х (Довженка, Донського, як відомо, самі італійці визнавали своїми попередниками). Та вже Федеріко Фелліні різко нахиляв стилістику вбік карнавалу й цирку, Мікеланджело Антоніоні все частіше сходив із второваної дороги в пошуках основ, глибинних джерел людської поведінки — у соціумі й наодинці з собою. Все йшло до розуміння простої істини — однією зміною умов соціального побуту й буття життя не зміниш. А тут ще П.П. Пазоліні зі своїм «Євангелієм від Матфея» — його дивилися в Києві на закритому показі на початку 1960-х, і це вже був реалізм, майже фотографічний, але про те, як на реальному земному ґрунті виростала людина дивовижної сили й краси, яка здійнялася до Бога. «Фантастичний реалізм», як колись визначав схожі явища Федір Достоєвський.

Із цих та інших нашарувань і виникли, врешті, «Тіні забутих предків», надовго «затінивши» інші явища й особистості. Насамперед, можливо, тому, що вказали, де шукати початок перетворень суспільства. А до того ще — і як шукати. Після чого ціле десятиліття «кіностарателі» їздили на західноукраїнські землі, за новими відкриттями золота народної душі.

Чому «Тіні...» викликали фурор (не в народних масах, зрозуміло, а в середовищі інтелектуалів і простих собі кінофанатів, яких у ті часи було чимало)? Можливо тому, що зменшився ентузіазм із приводу того, щоб повернутися в міфологічну ніч жовтня 1917-го на палубу «Аврори». Ну, пальнемо знову — і що ж? Куди товариша Сталіна подіти й інших демонів? Адже знову з’являться... Чи не цікавіше, чи не плідніше переглянути те, що їм передувало? А то виходить, що «вся справа у Сталіні». Саме тоді вдова видатного російського поета Надія Мандельштам кинула: «Справа в нас», а не у пріснопам’ятних вождях. Демонізувати Сталіна й сталінізм — річ приваблива, звісно, але не продуктивна. Обернемося на себе, пошукаємо демонів у собі.

 «Тіні...» візуалізували тих демонів. Справжнім одкровенням стало відкриття фільмом тієї живої реальності, якою є начебто архаїчний шар свідомості. Те, чому давно виписали «похоронку», виявилося живим і доволі активним учасником життя, зокрема окремо взятої особистості, якій проблематично звільнитися від влади колективістських матриць. І — за всіх очевидних відмінностей — виявилося: структура життя все та ж, особистість у ній поза законом. Іванові і Марічці лишається слухати голос Сокири, яка от-от має вкоротити їхнє життя, що зійшло з колективістської колії.

Камера оператора Юрія Іллєнка у «Тінях...» виявилася спроможною проникнути у підсвідомість окремої людини. Саме в подібних епізодах ми знову, уперше від Довженкових стрічок, знаходимо риси сюрреалістичної поетики. Частіше за все це уловлювання роботи підсвідомості в пограничний момент, на рубежі життя і смерті. От гине, від удару по голові, батько Івана, і перед його внутрішнім зором спалахують силуети червоних коней, що повільно пролітають. Після такого ж удару по голові, вже у фіналі стрічки, починається агонія в його сина — і в страшному напівсні він повільно занурюється в царство мертвих, де зустрічається із своєю коханою Марічкою...

Власне, ще після смерті Марічки Іван занурюється в якусь нірвану. Звідти його намагаються — усім патріархальним гуртом — витягти, але він усе ще перебуває в стані загальмованості, напівсну. Він, людина, зліплена із колективістської душі і тіла, випадає в індивідуальний простір, на саме його дно. За кадром і в кадрі звучить багатоголосся його одноплемінників, своєрідний хор, що намагається віднайти рецепт ліків від самотності. Женити — ото найпростіше. Повернути в коло циклічного, сільськогосподарського життя. Проте знову і знову свідомість Івана виявляє в собі пробоїни, отвори, через які виливається його душа. Вона противиться, вона більше не може існувати у цьому колективістському здоровому тілі.

У соцреалістичному мистецтві героєм є людина, що пробивається з власної недосконалості, із «німоти» і «темноти» до «слова» і «світла». У «Тінях...» бачимо щось протилежне — людина повертається в дословесну «темноту», щоб віднайти самого себе, якісь фундаментальніші цінності. На світлі, на сонці, під колективістським контролем відбувається надто багато потворного і страшного. Утопія побудови світу на розумних, контрольованих раціоначалах, дискредитована. Бунт проти цього — багато в чому сюрреалістський. Виникає установка на іншу психічну, світоглядну, ідеологічну реальність. Ту, що не управляється раціональними засобами, до неї неможливо прикріпити нитки, за допомогою яких ляльководи намагаються нами управляти.

ХТО БУВ ПОРУЧ?

Сам режисер називав прізвища людей, які багато в чому вплинули на формування своєрідної філософії стрічки. «Тоді біля мене були Іван Дзюба, Іван Драч, Георгій Якутович, мов духовний лакмус — Григорій Гавриленко. Були Луговський (другий режисер на фільмі, який пізніше зніме про роботу над «Тінями...» документальну стрічку «Сергій Параджанов: «Я знімаю геніальний фільм». — С.Т.), Семикіна — пам’ятаю її твори в гуцульському стилі. Стрічку підготовлено всіма. Згодом вийшов на художницю по костюмах Лідію Тихонівну Байкову. Вона не створювала костюми — вона їх любовно збирала по скринях. Талант Кадочникової, Бестаєвої... Точний вихід на композитора Мирослава Скорика».

Так, очевидним був вплив художників. Передусім Григорія Гавриленка, чия творчість дивовижним чином поєднувала авангардову свіжість і вічну джерельну образність. Не названий Параджановим закарпатський художник Федір Манайло, чиї роботи на двох київських виставках 1957 і 1958 років вразили Параджанова образами Карпатських краєвидів, з їхньою фотографічною точністю й декоративною красою. Манайло навчався в Європі і звідти приніс прагнення мислити національні образи і образки в універсумі. Зрештою, у титрах його зазначено як консультанта картини. А через Георгія Якутовича протягувалася ще одна ниточка, бо ж митець перебував під впливом школи бойчукістів — монументалізм і декоративність, пошук прадавніх коренів вітчизняної культури. А на додачу він добре знав гуцульський побут...

Композитор Мирослав Скорик родом із Західної України. Він — як і Леонід Грабовський чи Валентин Сильвестров — не тільки прекрасний мелодист, а ще й фанатичний прихильник автентичного виконання народної музики, сказати б точніше — тих звукових потоків, які й витворюють адекватний образ народного середовища.

4 вересня 1965 відбулася прем’єра фільму в Києві, у кінотеатрі «Україна». Літературний критик Іван Дзюба зі сцени, журналіст В’ячеслав Чорновіл та аспірант-літературознавець Василь Стус у залі закликали підвестися на знак протесту проти арештів українських інтелектуалів. Підвелись далеко не всі, але підвелися. Увімкнули сирену, що мала заглушити все і всіх. Юрій Іллєнко розповідав мені колись: вийшов він із кінотеатру, коли почалася демонстрація стрічки, і побачив, як «Україну» доволі швидко оточили бійці внутрішніх військ (символічне дійство, чи не так? Оточена Україна). Одначе ж пізно: фільм Сергія Параджанова розпочав свою роботу. Вона продовжується до сьогодні.

То був вочевидь перший публічний протестний Майдан в новітній історії України. Потім були інші. Внутрішньоутробний період добігає кінця, час народження настає. Так маніфестувалося, так почувалося на початку ХХ століття («Або зробимо з вас народ, або упадемо», — із відчаєм писав Василь Стефаник), так було п’ятдесят років тому, так воно й нині. Народини все ще тривають. Затяжкими виявилися, цілісіньке століття тривають. Варто замислитись, чому так.

А ви кажете, ювілей фільму. Це чергова річниця мріянь, які ніяк не збуваються. Та не опускаймо руки, вітру не буде все одно. Крім того, який запустила група «Тіней забутих предків».




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com