Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

09.11.2015 17:28

Гуцульська драма зі шведським присмаком

Анна КупінськаZbruc

«Брати. Остання сповідь» – це дебют режисерки Вікторії Трофіменко, яка зуміла створити справжній фестивальний гіт. «Брати» стали першим українським фільмом, який відібрали водночас на три кінофестивалі класу «А» – в Індії, Шанхаї та Москві. Також стрічку відзначили за найкращий сценарій на «Кіношоку», а Московський міжнародний кінофестиваль не лише нагородив її «Призом журі російської кінокритики», але й вручив акторці Наталії Половинці «Срібного Георгія» за найкраще виконання жіночої ролі.

І справді, стрічка «чіпляє» насамперед своєю химерно виплетеною історією та грою акторів, більша частина яких із Західної України – Львова та Івано-Франківська.

На перший погляд «Брати» – хрестоматійна українська оповідка про сімейні негаразди та «битву за межу», оздоблена не менш хрестоматійним для нашого кіно гуцульським колоритом. Проте джерело натхнення для свого фільму режисерка та авторка сценарію знайшла аж у Швеції. Стрічка Вікторії Трофіменко є екранізацією роману знаменитого шведського письменника Торґні Ліндґрена «Джмелиний мед», у якому йдеться про сорокарічну кревну ворожнечу двох братів, замішану на коханні, зраді та помсті.

У своєму романі Ліндґрен описав холодні й непривітні пагорби північної Швеції, сніг, який поволі вкриває промерзлу землю, і час, який, ніби застиг на місці. Брати Улоф та Гадар теж здаються збайдужілими до всього, але за цим крижаним спокоєм ховається пристрасть, що готова спопелити все довкола. Сенсом їхнього життя є постійна війна: з самого дитинства брати билися за матір, потім за жінку, і зрештою, за сина. Випадковий приїзд письменниці, яка збилася з дороги під час свого лекційного туру глибинкою, надає їхній боротьбі нових сил. Цього разу брати готові довести її до кінця. Несподівана гостя, дослідниця легенд про святого Христофора, стає «перевізницею», курсуючи між двома братами і намагаючись примирити їх із власним минулим.

Вікторія, яка спочатку просто шукала тему для своєї студентської роботи, вирішила, що атмосферу богом забутого в глушині шведського хутора можна віднайти в українських Карпатах. А тамтешні відлюдники Улоф та Гадар легко перетворяться на українських ґазд Войтка і Станіслава. Заручившись благословенням Ліндґрена, вона взялася до екранізації, проте швидко зрозуміла, що хоче зняти «дорослий» повнометражний фільм. Після кількох років пошуків продюсерів та фінансування, Вікторія розпочала свою співпрацю зі студією Pronto Film і взяла участь у пітчингу від Державного агентства з питань кіно, здобувши 50% від необхідного бюджету.

Далі на режисерку чекав нелегкий процес підбору акторів, до якого вона підійшла надзвичайно прискіпливо, шукаючи «своїх» виконавців у західноукраїнських театрах, а також серед студентів акторських факультетів. У результаті, головні ролі зіграли: львівські акторки Наталія Половинка (Письменниця) та Вероніка Шостак (Ївга), тернопільський театральний актор та режисер Олег Мосійчук (старий Войтко), львів’янин та «курбасівець» Микола Береза (молодий Войтко), актор івано-франківського драмтеатру Роман Луцький (молодий Станіслав) та Віктор Демерташ (старий Станіслав) – київський актор, знаний своїми численними ролями в кіно.

Найважче давалися пошуки Письменниці та Ївги, їх режисерка відбирала насамперед за внутрішньою, душевною схожістю до своїх героїнь. Здається, із Наталією Половинкою влучання було стовідсотковим, адже їй вдалося зіграти жінку надзвичайної внутрішньої сили та мудрості, готової до непростої, майже біблейської місії примирення двох братів.

Наступним випробовуванням був пошук локацій, будівництво декорацій, та й самі перемовини із місцевими жителями, які із недовірою ставилися до заїжджих кіношників. Знімальній групі доводилося щодня дертися нагору із обладнанням, аби встигнути розпочати знімальний день о шостій ранку. Попри усі негаразди, кінематографісти уважно стежили за збереженням автентичності фільму, і йшлося не лише про місцеву архітектуру та типове гуцульське хатнє начиння, але й про тамтешню говірку, якої акторів вчив Олег «Мох» Гнатів із гурту «Перкалаба». «Від себе» у антураж «Братів» творці фільму додали хіба що пічку, яку спеціально побудували для зйомок у «хаті Войтка». На її кахлях зображені два брати та історія їхньої ворожнечі.

Втім, попри усі свої переваги, стрічка страждає і від численних недоліків, найбільший з яких – не зовсім вдала кіноадаптація літературного матеріалу. Роман Ліндґрена небагатий на «видовищні», виразні моменті. Він рефлексивний і повільний, тягучий, немов отой самий джмелиний мед, винесений у назву книги. Вікторія, яка була ще й сценаристкою фільму, явно намагалася зберегти якомога більше «книжного» у своїй історії, часом явно не на користь кінокартинці. Скажімо, найперша сцена у «Братах» одразу збиває з пантелику, адже зовсім не зрозуміло, чому письменниця приїхала читати доповідь саме у церкву, навіщо вона сіла із незнайомцем у машину, та і взагалі, її присутність у селі ніяк не пояснена. І лише тим, хто прочитав книгу, зрозуміло, що вона їздить провінцією із промо-туром від свого видавництва.

Від книги у фільмі залишилася і лінія із лялечкою Войтка. Вона виринає ненадовго, щоби так само раптово зникнути, не залишивши нам жодних пояснень щодо значення цієї іграшки у житті обох братів. Наступним прикладом є кадри, де молоді Войтко та Станіслав ідуть кам’янистою лісовою стежкою із велосипедами в руках. У романі є сцена, в якій брати повертаються із похорон матері, ведучи поряд із собою велосипеди, проте у карпатських хащах ці транспортні засоби виглядають зовсім недоречно. І хоча над сценарієм «Братів» встиг попрацювати скрипт-доктор Мігель Мачалскі, у фільмі залишилося чимало моментів, які заплутують і без того непросту історію та залишають у ній «білі плями».

Зрештою, зрозуміло, чому режисерку, яка вже зізнавалася у своїй любові до творчості Стівена Кінґа, так захопила задушлива клаустрофобічна атмосфера роману «Бджолиний мед». У драмі, яка розгортається на одному подвір’ї лише між трьома героями, людські пристрасті, найпотаємніші, часом збочені бажання, а також ненависть та злість, проступають  на поверхню, немов оголений нерв. Саме у такому середовищі можуть статися найдивніші, навіть трохи містичні речі. Втім, Вікторія впевнено завертає від потенційного трилеру до мелодрами і завершує все своєрідним «геппі-ендом» та гімном братерській любові.

Тим не менш, дивитися «Братів» все-таки варто, насамперед через гуцульський колорит, який Вікторії вдалося передати, не заглядаючи у доробок Параджанова та Іллєнка. По-друге, це ще й чудовий дует Олега Мосійчука та Віктора Демерташа, які змогли переконливо зобразити патологічний зв’язок між двома братами, навіть не знаходячись разом у кадрі. І, зрештою, стрічка оповідає ту саму історію, яка водночас розважає, лоскоче нерви і змушує замислитися над власним життям. «Брати» демонструють усю палітру почуттів між любов’ю та ненавистю, яка не лише руйнує, але й наснажує життя двох чоловіків, перетворюючись на їхній символ віри, на вир, що затягує кожного, хто до нього наблизиться. Так трапилося із героїнею фільму – Письменницею, так трапиться і з його глядачем.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com