Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

25.11.2015 17:51

Рано чи пізно Довженко повернеться...

25 листопада (59 років тому) пішов у вічність видатний український кіномитець.

Сергій Тримбач, «День» 

Довженкове життя значною мірою міфологізовано — у тому сенсі, що саме його ім’я стало складовою великої міфо-оповіді. В Україні це відбувається не так уже й часто і це видається недоліком — велика нація твориться й живе великими міфами, що аж ніяк не треба ототожнювати з вигадками; це просто історія, що набула формату художнього, ігрового тексту. Який, що важливо, здатен творити безліч інших...

ТОЙ ДЕНЬ ОСТАННІЙ

Іноді міфології підмінюються вигадками, на рівні пліток. До прикладу, вісім років тому, коли було представлення моєї книжки про Довженка, один із кінознавців спробував приголомшити присутніх повідомленням про те, що митець помер на руках своєї коханки, знаменитого скульптора Віри Мухіної (всім відома її композиція «Робітник і Колгоспниця», один із чільних радянських символів). Мій коментар був такий: буває всяке в житті, одначе у даному випадку надто відомо — Мухіна померла на три роки раніше від Довженка. Та й нічого не відомо про їхні романтичні стосунки, — виключно дружні, під невсипущим контролем дружини, Юлії Солнцевої. Яка й встановила на могилі свого чоловіка на Новодівичому цвинтарі погруддя роботи Мухіної, що зайвий раз свідчить про те, що жодних підозр щодо якихось особливих «стосунків» у неї не було.

А останній день свій, 25 листопада 1956 року, Довженко розпочав на своїй дачі, у підмосковному Передєлкіно. «Сашко, — пригадувала Солнцева, — все время порывался в Москву. Завтра пробы актеров для «Поэмы о море». Мне казалось, ему нужен воздух, и медлила». Та все ж поїхали. Приїхали вже надвечір. Й одразу стан здоров’я різко погіршився. Допомога лікарів нічого не давала. «Он лежал с закрытыми глазами. Розовое пятно на левой щеке исчезло. Исчезла последняя надежда. Кровь перестала двигаться даже по этим сосудам. Довженко лежал с закрытыми глазами. Очевидно, это конец. Но неожиданно он заметался и открыл глаза. Остановил свой взгляд на мне. Он пытался что-то сказать, но не мог, и опять попытался, и наконец тихо произнес: «Юля, ты так много сделала мне в жизни». Это были его последние слова, и он сам уже понимал, что умирает. Поняла и я. Он опять заметался и закрыл навсегда свои добрые глаза».

Щодо саме таких «останніх слів» можна сумніватися, але ж і спростувати неможливо. Доводилось чути версію щодо того, ніби Солнцева далеко не все зробила для того, щоб порятувати чоловіка. Довженкова сестра, Поліна Петрівна, і її чоловік Микола Дудко, були лікарями і їх (про це свідчить їхній син, так само лікар, Тарас Дудко) подивували деякі нюанси розповіді Солнцевої про перебіг останніх годин життя митця. Може навести на роздуми й те, що Довженко вже на початку грудня мав їхати в Париж на запрошення керівника Французької синематеки Анрі Ланглуа, щоби взяти участь в урочистостях з нагоди 20-річчя заснування архіву («Ви єдиний репрезентатор групи великих основоположників, які роблять славу радянському кінематографу», — писав Ланглуа). Навряд чи така ідея могла сподобатися керівництву країни і її спецслужбам — Довженка не випускали за кордон з 1930-го року, та й у ролі «єдиного репрезентатора» бачилися тоді інші персонажі. Так що... Однак про все це можна говорити лише як про версії, жодного фактичного, документованого матеріалу про те, що хтось міг «допомогти» прискорити Довженкову смерть на сьогодні немає.

ЩОБ «БУЛО ВИДНО, БУЛО ЧУТИ...»

Того трагічного вечора Солнцева зателефонувала до Києва — хотіла виконати волю свого Сашка бути похованим в Україні. Тодішнього голови Спілки письменників Миколи Бажана не було вдома, вона передала своє прохання і моління подзвонити їй. Не подзвонив ніхто... Солнцева потому склала провину в невиконанні заповіту на Бажана та Корнійчука. Хоча навряд чи вони могли піти проти Москви — саме остання не бажала бачити «націоналіста» у Києві. Та й керівництву України такий головний «біль» не був потрібен так само.

Похоронний обряд відбувався у Домі літераторів. Продовжився на Новодівичому... З України приїхала невелика делегація на чолі з письменником Василем Минком. Із крупних діячів культури не приїхав ніхто. Це правда, на жаль. Уже по смерті буде Ленінська премія за «Поему про море», уже по тому, у 1960—1970-ті, виформується такий собі культ Довженка — митця-співця комунізму, благовісних соціалістичних перетворень. Мертвих завжди «зручніше» вганяти у бажані рамки, робити з них ікони, щоби потім освячувати не завжди праведні діла.

На початку 1990-х, з наближенням 100-річного ювілею кінорежисера, актуалізувалися пропозиції перенести прах митця до Києва — згідно з його ж заповітом, який, щоправда, не має жодної юридично коректної фіксації. Одначе ж є записи у Щоденнику, є свідчення тих, хто добре знав Довженка. Наприклад, про це не раз говорив мені один із його учнів Микола Вінграновський. Однак тоді не наважились. Хоча б тому, що не знали, як бути із прахом Солнцевої. Розлучати з дружиною нібито гріх, а її упередженість щодо України надто відома. Пізніше, після публікації спогадів Солнцевої, сумніви у її намірах щодо поховання Довженка в українській столиці відпали. Та й упередженість її виглядає не такою вже однозначною.

За президентства Віктора Ющенка новий виток намірів щодо перепоховання — і знову безрезультатні. Ще й тому, що трапився конфлікт інтересів. Скажімо, земляки Довженкові із Сосниці, що на Чернігівщині, наполягали на тому, щоб останній прихисток митець дістав на рідній землі. Хоча жодних свідчень про подібне бажання самого Довженка не існує. Не один раз доводилося пояснювати просту річ — митець самого себе мислив як національного месію, пророка. Отже, і могила повинна бути на кшталт Шевченкової — щоб «було видно, було чути» і Дніпро, і Десну рідну, й саму Україну.

За нинішньої ситуації говорити про перепоховання не доводиться. Та й існує сумнів щодо доцільності такої акції взагалі — мовляв, не варто турбувати прах небіжчика, хай собі спочиває. Одначе ж не забуваймо про той самий статус національного пророка. Тарас Шевченко теж дістав перше пристанище у петербурзькій землі, одначе ж надто відомим було його бажання бути похованим на Дніпрових кручах. Рано чи пізно, на моє переконання, Довженко повернеться...

Хоча з огляду на доволі близький 125-літній ювілей (2019 року) треба говорити про повернення спадщини митця. Передусім належить підготувати і видати повне зібрання текстів Довженка (писемних, живописних та графічних, кінематографічних). Відреставрувати, на сучасному технологічному рівні, його фільми. Видати Довженківську енциклопедію. Здійснити реставраційні роботи в Сосницькому музеї. Упровадити нарешті Національний музей екранних мистецтв — хіба ж не сором, що такого досі не існує? І має постати пам’ятник митцеві у центрі Києва...

Тільки ж пророків у нас люблять лише на словах. Не тільки начальство побоюється їхнього праведного гніву, а й прості тобі хлопи. Перечитуймо й передивляймося Довженка — і як же часто відчуття таке, що він поруч, він усе бачить і все знає про нас і про всі наші зусилля, як підняти Україну, так і обрушити її на віки вічні.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com