Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

31.03.2003 11:28

“3000 миль до Ґрейсленда” і “Секс – це комедія” в Домі кіна

30 березня, в київському Домі кіна у програмі “Панорама світового кіна” демонструвалися два фільми – американські “3000 миль до Ґрейсленда”/3000 Miles to Graceland (2001) та французько-портуґальські “Інтимні сцени”/Sex Is Comedy (2002).

Картина “3000 миль до Ґрейсленда” режисера Деміана Ліхтенштейна з Куртом Расселлом, Кевіном Костнером і Кортні Кокс у головних ролях (щось середнє між детективом, трилером і комедією) цікава своєю призовою долею. Вона має п’ять номінацій на американську “Золоту малину” за 2002 рік – як найгірший фільм, найгірша акторська робота (Кевін Костнер), найгірша екранна пара (Кевін Костнер і Курт Расселл плюс Кортні Кокс), найгірший сценарій (Річард Рекко, Деміан Ліхтенштейн), найгірша актриса другого плану (Кортні Кокс) – але не отримала жодної “перемоги”. Іще фільм номінувався на Всевітню нагороду каскадерів – за найкраще керування автомобілем, найкращу роботу постановника каскадерських трюків і найкращу роботу каскадерки. Жодної з цих нагород стрічка також не здобула.

Друга картина – “Інтимні сцени” режисера Катрін Брейя. Друкуємо рецензію на цей фільм, що її також можна прочитати, як і багато інших цікавих матеріалів, у весняному (17) числі KINO-КОЛА, яке щойно вийшло друком і наступного тижня з’явиться у продажу.

Н.К.



Не царське то діло...


ІНТИМНІ СЦЕНИ/SEX IS COMEDY (94’, Франція – Португалія, 2002), сценарист і режисер: Катрін Брейя, оператор: Лоран Машуель, актори: Анн Парійо, Ґреґуар Колен, Роксанна Мескіда, Ешлі Ваннінґер.

Визнаній французькій феміністці вдалося розірвати “закляте коло” порнокіна, таким робом визначене словами Жана-П’єра Жанколи – стосовно відповідної продукції 1970-х років (коли цей жанр тільки-но зазнав оприлюднення): “Персонажі, чоловіки і жінки – символи статі, присутні лише в такій якості. Як у комедіях чи мелодрамах 1912 року, персонажів цілком умовно наділяють індивідуальною професією. Чоловіка позначають як керівника, спеціаліста з реклами чи літуна. В крайньому разі він з’являється у мундирі з золотими ґудзиками, а потім вже й роздягається. Він веде себе відповідно до своєї статі. Це все, чого від нього хочуть”.

Звісно, творчість Катрін Брейя – не порно в чистому вигляді і ще менш порно за своїм означенням (хоч і немалого варте її демонстративне послуговування зірками цього “напряму”, як-то Рокко Скіаффелі – партнера 4000 жінок, з заздрісним захватом пишуть таблоїди). Але режисерка примудряється завдати ударів в “тіло жанру” у найвразливіших місцях. По-перше, це арт-гауз у його класичному варіантові. По-друге, персонажі цього фільму – типові кіношники до мозку кісток: метушливі, знервовані, балакучі. Одне слово, люди заражені всіма можливим фобіями і тривогами “своїх зим”. Постґодарівська реальність не принесла їм постґодарівської розкутости; світ лишається таким же плутаним, як і на зорі сексуальної революції. А естетика ХХІ ст., як і раніше, дрейфує в азимуті “бруду & браку”. Або, вустами аlter ego Брейя у її останній стрічці: “Обожнюю постіндустріальний смітник. Усе, що псує пейзаж, видається мені красивим”.

Знімальний майданчик просяк слізьми, потом, гістерикою; коли вам так хочеться, називайте це “муками творчости”. Знімається фільм (у фільмові) про кохання, а ще більше – про злягання. Але кохатися особливо нікому не хочеться, усім “не до того”, тож і чіпляють героєві-коханцеві штучного пеніса. (Більшість творів “кіна про кіно” будуються на лукавому зазорі між фасадом кадру, переважно аеротичного, та закадровим інтимом – тут же змістом артефакту є якраз останнє, гру визначає “тілесний спід”. У цьому сенсові Брейя сплавляє ув одному моноліті означуване й означальне). Режисерка на ім’я Жанна, прив’ялена, мов анчоус, позавчорашня Нікіта-Парійо – (не?)прихована садистка, а поле її фільмування надає їй щедру змогу позбиткуватися над підопічними. Як правило, “гноїть словами”, але може й грубо цитькнути: “Не грай як жаба!”. Для неї грубість є умовиною творчого процесу: “Коли ти їх розчавлюєш, вони дарують у відповідь щось чудесне”. “Це швидше маніпуляція... Це ще нагадує гру в більярд: хочеш кинути до лузи одну кулю, а б’єш по іншій. Змусити актора зануритися в роль – означає викликати в нього певний різновид шизофренії”, – слова належать реальній, не вигаданій режисерці – і саме в період підготовки нею фільму з цією експлікаційно-філософічною назвою, так невдало перекладеною для нашого культурного обігу (сама режисерка відмовилась від цієї робочої назви стрічки).

Виконавчий персонал “...комедії” поводиться адекватно. Акторка сягає “малої смерти”, спостерігаючи прилюдне приниження чоловіка. Актор комизиться, не бажає роздягатися “до розсолу” у сцені вирішальної копуляції. Благовидний привід: “Я фетишист. Коли зніму шкарпетки, мені здаватиметься, ніби я вмер” (і страх Танатосу не притлумити естетичним резоном: “Чоловік у шкарпетках смішний”). І не треба візитувати психоаналітика, герой сам здогадується про дитяче коріння власних перверзій, оповідаючи Жанні-цього-разу-матусі-розрадниці історії з власного дитинства чи прозорий до нудьги сон про “член, що підіймається до хмар”. Корпорація сінемонстрів “по-ґальському”: Диктаторка, Шістка, Раб; троє в одному човні, не рахуючи оператора еtc. Та це до пори, до часу. Не переймайтеся: еросаду цвісти, а прутням буяти і колоситися. Буде, буде вдалий дубль. Жанна зіллється з Актрисою в обіймах творчої вдячности. Після цього кадр: “Кінець”.

Світова слава Катрін Брейя – так само пізньої доби вибрунькування. Хоч і назнімала за півстоліття з десяток стрічок, була сценаристом феллінівського “Корабля”, та й у красному письменстві наслідила, а почули про неї у кінці 1990-х після “Романсу”, який втрапив і до американського прокату, що само по собі нічого не означає і не обіцяє. Бо в США їй причепили наличку “веселої дурні... “шокуючого” Євро-трешу”, а це вже явно несправедливо (зі Сходу теж пирхають: “Брудна білизна, що нагромадилася з часів 1-ї сексуальної революції”). На поличках у вітчизняних відеопрокатників “Секс – це комедія” поставлено поряд з Тінто Брасом, але недалеко від горору. Не дивуюсь; розумію; не поділяю.

Олег Сидор-Гібелинда



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com