Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

28.12.2015 18:25

А тепер ми любитимемо себе...

Сергій Тримбач, «День»

2015 рік закінчується новими повідомленнями про грандіозний успіх фільму «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Насамперед в Америці, де його включають до перших кінорічних п’ятірок і десяток... Без найменших перебільшень — стрічка здобула світове визнання, головним чином серед кінофахівців та кіноманів. А от в Україні її незрідка зустрічали агресивно-неприхильно, навіть колеги-кінематографісти. Що почасти зрозуміло — надто вже драматична картина нашого вітчизняного життя-буття, хочеться-бо іншої. Тільки щось не складається...

ЦЕ МИ, КРАСИВІ ЛЮДИ

Однак рік завершується фільмом українського режисера Романа Ширмана «Тепер я буду любити тебе», у прокаті він із 31 грудня. Романтична комедія, так його анонсовано. А радше — трагікомедія, в якій раз по раз ввижаються тіні великого кіно Луїса Бунюеля, до прикладу. Ота перманентна неадекватність людського життя, особливо ж у ситуаціях любовного загострення почуттів. Така собі легка, сказати б позитивно-іронічна сюрреальність. Вочевидь, користується попитом публікою, передусім молодіжною, яка, власне, і складає абсолютну більшість аудиторії кінотеатрів.


«Тепер я буду любити тебе»

Упродовж року, що минає, таке кіно траплялося. Скажімо, фільм «Це я» дебютантки Анни Акулевич, де романтичний світ юної героїні доволі елегантно вплетено у побутові драми дорослих. Ефект простий, але художньо виразний: два світи взаємно опромінюють одне одного. Стереоскопія, мила, але без мила, чи то пак вазеліну, яким іноді щедро вимащується оптика кінокамер, щоб зображення туманіло-розмивалось. У чомусь схожа поетика іншої стрічки — «Такі красиві люди» Дмитра Мойсеєва: томління жінки у пошуках кохання...

У кіно входять нині молоді режисери, які вже пройшли вишкіл телесеріального кіно. Це значить, що вони доволі предметно відчувають запити масової аудиторії. Відтак не дивно, скажімо, що Олександр Ітигілов робить жанрове кіно — фільм «Казка старого мельника». Для дітей і дорослих дітей. Повертаються до роботи над фільмами для кінотеатрального прокату і режисери старшого віку — Анатолій Матешко, до прикладу. Приклад ще минулого року — його фільм для дитячої аудиторії, мюзикл «Трубач», вибудуваний геть чисто на позитивній енергетиці.

Одна з подій кінороку — «Пісня пісень» («1+1 Продакшн») Єви Нейман — елегійна стрічка на матеріалі життя євреїв початку минулого століття.


«Пісня пісень»

Не вистачає комедій. Однак, цьогоріч з’явились дві як мінімум. «Хвороба кохання» Альони Дем’яненко і Дмитра Томашпольського та «Політ золотої мушки» Івана Кравчишина. Остання, як це не дивно, до кінотеатрів практично не потрапила, не беруть її прокатники. Хоча ми возили, приміром, стрічку на батьківщину Довженка, у Сосницю, — там її зустріли «на ура». Бо ж матеріал близький — це такі собі смішні баєчки із селянського життя...


«Політ золотої мушки»

«Хвороба кохання» навпаки — це гумор інтелектуалів, місцями для когось затонкий. Тут і космос, і венеричні захворювання, і веремія непорозумінь — усе складається в єдиний і доволі виразний кінопазл сучасного життя. Нині на виході нова робота подружжя Дем’яненко-Томашпольського «Моя бабуся Фанні Каплан» (в одній із ролей, до речі, режисер Слабошпицький). Можна не сумніватися: іронію щодо деяких канонічніх версій історії гарантовано.


«Хвороба кохання»

До речі, Дмитро Томашпольський ініціював появу альманаху сатиричних короткометражних фільмів «Йод», який робиться (практично без грошей) переважно молодими режисерами. Дістається всім — від кінематографістів до чинного прем’єр-міністра Арсенія Яценюка...

ДЕ Ж МИ? І КОЛИ Ж?

Звичайно, подій було чимало і у сфері неігрового кіно. «Майдан» Сергія Лозниці, «Жива ватра» Остапа Костюка, «Сильніше ніж зброя» Володимира Тихого, Юлії Гонтарук та інших; «Костянтин Степанков. Спомин після життя» (цикл есе про історію українського кіно) Віктора Олендера... Нещодавно в Будинку кіно відбулася прем’єра стрічки «Іловайськ. Лицарі неба» режисера Катерини Стрельченко (Дніпропетровськ), де попри деякі технічні недохопи вражаючі портрети загиблих в Іловайському «котлі».

Щодо анімації. Блискучі стрічки «Крамниця співочих пташок» Анатолія Лавренішина і «Халабудка» Манука Депояна, поява у прокаті анімаційного повнометражного фільму «Бабай» Марини Медвідь — перші паростки повернення до життя української анімації.


«Бабай»

Однак, скільки б я не називав стрічок, а абсолютна більшість українців скажуть, що не лише не бачили, а навіть не чули про таке кіно. Бо ж у прокаті вони прослизають безтілесними тінями. Минулого року єдиною картиною, що була всерйоз помічена глядачами, був «Поводир» Олеся Саніна, цьогоріч — україно-російська картина «Незламна» Сергія Мокрицького, видовищне і доволі вигадливе відтворення історії знаменитої радянської жінки-снайпера часів Другої світової Людмили Павличенко... І навпаки, краща, на мій погляд, картина року «Брати. Остання сповідь» дебютантки Вікторії Трофіменко мала дуже обмежений прокат.

Чому? Мала кількість кінозалів в Україні пояснює далеко не все. Нещодавно директор столичного кінотеатру «Жовтень» (його повернення до життя після пожежі — одна із приємних подій року) Людмила Горделадзе доволі точно охарактеризувала справжні причини неуспіху в прокаті вітчизняних фільмів, які заслуговують на кращу долю. «Річ у тім, — написала вона на своїй сторінці у «Фейсбуці», — що у нас три цифрових зали для мейнстріму і три маленьких відеозали, репертуар яких ми будуємо без урахування вимог мейджорів. Тому в «Жовтні» демонструють європейські, фестивальні, авторські, документальні і вітчизняні фільми». От у чому справа, «Жовтень» працює як заклад культури, а не як «кіношка», складова торгівельно-розважального комплексу (а це у нас тепер визначальний формат поширення кінофільмів). Необхідно — на державному рівні — стимулювати розвиток саме таких (обов’язково багатозальних!) кінотеатрів, і тоді справа піде краще.


"Брати. Остання сповідь"

Однією з новацій є поява кінотеатрів, основу репертуару яких складають українські фільми. Першою «ластівкою» є столична «Ліра» (колишній імені Чапаєва) — доволі успішний експеримент, який дедалі більше узвичаюється. На часі вирішувати проблему ефективнішого фінансування телесеріалів (їхніми глядачами є абсолютна більшість вітчизняної аудиторії) — є сподівання, що цю (і не тільки) проблему вдасться розв’язати за допомогою законопроекту про державну підтримку українського кіно, що нині перебуває на розгляді Верховної Ради.

Про все не скажеш у короткому тексті. Назву лишень успішне продовження життя Одеського міжнародного кінофестивалю (були тривоги щодо його виживання), «Молодості». Чудовий за ефективністю фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA (у фестивальні дні Будинок кіно переповнений молодими людьми, що прагнуть чесної, відвертої розмови щодо проблем сучасного життя)...

А ще — російське судилище над українським кінорежисером Олегом Сенцовим, що дав йому 20 (!) років тюремного ув’язнення (за що?) і підтримка нашого колеги усім світовим кінотовариством. Так хочеться побачити наступного року Олега на свободі!

І ювілеї. 75-річчя легендарної кіностудії «Київнаукфільм» (нині Національна кінематека), нещодавно відзначеної вже за нового гендиректора Геннадія Станілевича, якому належить вивести студію з багатолітньої кризи (драматична доля державних кіностудій — це окрема сторінка). Гучно, в Києві та низці інших міст, відзначили 50-річчя класичної стрічки «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова...

А нині відзначатимемо 120-річчя самого кіно, що народилось на паризькому бульварі Капуцинок зусиллями братів Люм’єрів. Віват всім, хто творить і хто просто любить цей, можливо, найдивовижніший винахід людства!




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com