Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

08.03.2016 14:14

Шалені дівчата і їхній Макс

Галя Василенко, для СМ 

Час, коли поїзд братів Люм’єрів змушував глядачів тікати з зали, давно минув і режисерам доводиться вигадувати нові трюки, аби втримати увагу глядачів.

Наприклад, термоядерна війна, антиутопія, усі можливі римейки “Форсажу” без участи Віна Дизеля, гітари з постапокаліптичними вогняними грифами і так далі. Воно й правильно: екшн має бути епохальним, вражаючим і навіть без застосування 3D змушувати глядачеву голову паморочитись, а його ногу несвідомо тиснути на неіснуючу педаль. В будь-якому випадку, такий жанр, як і усі інші, на любителя.

Втім, питання постає із фільмом, що змушує проґресивні кола планети захлинатися феміністичною критикою, ставити нерукотворні пам’ятники стрічці, що перевершила усю “Другу стать” Симони де Бовуар і врешті вивела жінку (з великої букви Ж, звісно) в популярному кіні з тіні чоловіка. Mad Max, кажуть, вивів і в нас до того є кілька питань.

Джордж Міллер знімає четверту частину свого “Макса”, вочевидь, з кожною збільшуючи його шаленість. Якщо щодо попередніх фільмів можна було спокійно знизати плечима і сказати “Сорян, рібят, не бачив”, то з приводу останньої такого робити не можна, бо Біґ Бразер із вотчінґ ю і за такі слова можна запросто опинитися в Ґулазі передового суспільства. Такий стрімкий перехід фільму категорії В до категорії А (за припущенням The Guardian - http://www.theguardian.com/film/2015/may/07/mad-max-australian-cinema-ozploitation), ситуація, коли Каннський фестиваль дивився простигосподи екшн, не опускаючи руки з табличкою “10” (максимальна оцінка, щоб ви розуміли), пояснюється тим, що до екшна додали соціальновразливі контексти: тоталітарне суспільство, питання жіночої емансипації й екокритику.

Якщо коротко: термоядерна війна спалила планету й залишки еволюціонованих приматів потрапляють до тоталітарного устрою Безсмертного Джо – жирна іпостась Сталіна і Гітлера, з характером Нерона і зовнішністю... О’кей, зовнішністю цілком ориґінальною – не дарма ж фільмові “Оскар” за ґрим дали. Цей новий диктатор постапокаліптичного світу видається класичним синтезом усіх його попередників: популіст, демагог, який монополізує увесь запас води, а отже і влади над життям кожного; за класичними фройдівськими канонами, він є сексуально невдоволеним (одна з причин того, що він диктатор, ну звісно – як несподівано!) і має цілу колекцію наложниць. Допоки він реалізує свою волю до влади, з його Цитаделі тікає Ф’юріоза – одна з колишніх рейдерок, поборниця усіх можливих свобод і просто Шарліз Терон. З собою вона прихоплює трьох наложниць Безсмертного Джо, серед яких – його найулюбленіша, мовляв, досить, баришні, це терпіти.

Ф’юріоза намагається повернутись туди, звідки вона родом, але, звісно, за нею одразу виїжджає ціла dance macabre, на чолі із самим Джо: виїжджають, аби приборкати акт непокори і, звісно, щоб “повернути те, що було втрачено”. Опісля фільм розгортається у погоні за втікачкою, випадковими появами головного персонажа Тома Гарді, почасти вільнолюбними розмовами на кілька реплік. Закінчується епопея тим, що Ф’юріоза звісно таки тікає, а заразом ще й повалює владу тирана і, найвірогідніше, стає новим правителем Цитаделі – демократом, звісно.

Дейвид Фінчер колись радив своїм операторам знімати так, щоб після останньої сцени глядачеві хотілось би вимитись. Після цього фільму, вам не просто захочеться вимитись, ви ще й кашлятимете з тиждень через пустельний пісок. В цьому плані – фільм класний: видовищний, епопейний і, якщо ви таке любите, то обов’язково гляньте, попередньо поставивши свічку за душу винахідників кіно у 3D.

І менше з тим. Фільм збурив своєю нібито феміністичною передовою думкою. Ну, як мінімум: головний персонаж, незважаючи на назву фільму, – втікачка, ґеґельянське втілення духу і, повторимось, просто Шарліз Терон, яка сама (!) приймає рішення і здійснює втечу, сама (!) проходить весь шлях, опікуючись не тільки колишніми наложницями Безсмертного Джо, але й одним з “розкаянних” його посіпак і, ба більше, навіть персонажем Тома Гарді (за таке взагалі можна Нобелівську за мир отримати і любов усієї невеликої але непереможної армади прихильників цього генія другого плану). Справжній лідер, що зчиняє повстання, без чоловічої допомоги його провадить і, найвірогідніше, стає наступним лідером Цитаделі – чесним, вочевидь, демократичним, і на другому році її правління всі піддані стануть веґетаріянцями і носитимуть еко-сумки. В чому підвох? Перемога! Популярне кіно врешті репрезентує self-made woman!

Або колишні наложниці – звільнені з сексуального рабства дівчата, що приєднуються до повстанського руху. Кому як не їм відомі всі страх і відраза режиму.

І менше з тим, зрада.

Знаєте, що варто зробити, аби жінка отримала “місце в історії людства”? Що варто зробити, аби жіночий персонаж зробити революціонером і надати йому право змінити світ? Його треба виголити налисо і відрубати руку.

Шарліз Терон, що виконує роль визволительки з тоталітарного суспільства, сприймається всерйоз лише за рахунок абсолютного позбавлення її образу жіночності. Тобто жінка першого плану може протистояти маскулінному світу і світу несправедливості виключно за рахунок зрізаного волосся (ще з середньовіччя – акт знищення сексуальности) і відрубаної руки (ну звісно, хто ж “клюне” на таку). У фільмі жіночий образ переможця конструюється повним позбавленням образу жіночности. По суті, перед нами просто персонаж, і якби ми не знали, як виглядає секс-символ нульових, ми б, можливо, і не здогадались, що перед нами жінка.

Персонажі колишніх наложниць, вочевидь, репрезентовані як колишні наложниці: довгоногі красуні, серед яких колишня улюблениця Безсмертного Джо – Розі Гантінґтнон-Вайтлі, яка за сумісництвом, ще й одна з янголів Victoria’s Secret. Вони й за сюжетом не мусять бути символами емансипації. Втім, після свого звільнення, дівчата продовжують бути суб’єктивованими, до чого, до речі, мотивує і їх лідерка, яка часом “радить” їм використати своє тіло, аби продовжити втечу.

Незважаючи на те, що класичний канон тесту Бехдель, який визначає рівень емансипованості фільму, сюди накладено бути й не може – адже жіночі персонажі, які щойно вирвались із полону, в процесі втечі навряд чи можуть говорити про щось, окрім свого поневолювача, це природно, – фільм все ж катастрофічно засмучує тим, що ідея жінки-визволителя зводиться до персонажа, штучно позбавленого усіх стереотипних образів жіночності, постаючи перед глядачем класичним для популярного кіна прикладом безстатевої особи. І навіть спорадичні появи в кадрі екс-головного персонажа Тома Гарді ситуації не рятує: визволителем в фільмі стає не жінка, а популярний образ позасексуального і безстатевого об’єкту.

І кілька слів про екокритику: простий рецепт від режисера Джорджа Міллера. Якщо ви раптом перемогли тирана і отримали доступ до ресурсу (в контексті фільму – водного), вашою наступною дією мусить бути виливання половини резерву на спраглу народну масу. Бо тільки за рахунок цього популізму під душероздираючий саундтрек, глядачевий дух захопить і він зрозуміє, що таке справжня справедливість. Ні в якому разі не намагайтесь раціонально підійти до питання – це зруйнує увесь міт про свободу, братерство й незалежність.

Як би там не було, “Шалений Макс” – класний екшн. Від того не подітись і дух дійсно захоплює від цього достойного прикладу дизельпанку, вау-апокаліпсису і кривавого місива. Антиутопія теж там змальована геть непогано: контроль Безсмертного Джо, втілений контролем не тільки води, а ще й психологічною від нього залежністю кожного; цікавий момент зі срібним спреєм, яким вони забризкують собі рот – хороший образ “опіуму для народу”, який водночас діє схоже на фенобарбітал, підживлюючи активність і правильно спроектовану свідомість споживача; красивий хід з узурпуванням не лише природного, а й людського ресурсу – машини і бойовики Джо діють за рахунок одягнутого в намордник (наобличник?) Макса Рокатанські, пришпиленого на бампері в якості донора.

Втім, хвилям захоплення феміністичним персонажем і поворотом до емансипованого кіна варто було б вщухнути: це ще один фільм з колекції популярно-маскулінних фільмів, знятого з такими неймовірними спецефектами і за таку купу грошей, що на них можна було б прикупити кілька країн третього світу і кишенькового Жижека на решту. Нічого нового. Ведмедиця, яка жерла ДіКапріо, й поготів персонаж значно емансипованіший.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com