Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

12.05.2016 15:33

Про те, як зроблено «Вавилон ХХ»

Сергій Васильєв, НСКУ

20 квітня 2016 року в рамках широкої програми відзначення 75-річчя Івана Миколайчука у Будинку кіно відбувся вечір, присвячений дебютній повнометражній роботі майстра – «Вавилону ХХ». Оператор-постановник фільму Юрій Гармаш розкрив присутнім таємниці творення легендарної стрічки.

Відкрив вечір голова НСКУ Сергій Тримбач. Він наголосив на тому, що завжди дуже цікаво слухати розповіді майстрів, в яких вони відкривають, як було створено їхні роботи. А Юрій Гармаш – один із найкращих українських операторів, представник вітчизняної операторської школи – однієї із найсильніших у світі (роботи українських майстрів операторського мистецтва можна пізнати з перших кадрів).

Сергій Тримбач розповів про політичний контекст створення «Вавилону ХХ». Образ Івана Миколайчука був тісно пов’язаний із українським міфопоетчним кінематографом – його зірка спалахнула разом із цим мистецьким напрямком вже з перших ролей (зокрема, у «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова). Одначе, від початку 1970-х років, після приходу до влади українофобів Щербицького і Маланчука і постанови Пленуму ЦК про заборону фільмів із «етнографічним ухилом», мистецький поступ був штучно зупинений і гілка міфопоетичного кіно мала усі шанси всохнути. Те, що за цих умов Іван Миколайчук зумів зробити фільм «Вавилон ХХ» (за романом Василя Земляка «Лебедина зграя»), можна вважати його громадянським подвигом, сказав Сергій Тримбач.

Він додав, що керівництво союзного Держкіно негативно поставилося до стрічки вже через її назву, в якій прочитували алюзію на Радянський Союз. А сам Іван Миколайчук зазнав переслідувань – на Новий рік йому прийшла листівка із намальованою домовиною і побажанням швидкої смерті…

Попри те «Вавилон ХХ» мав успіх: брав участь у МКФ у Локарно, на сторінках журналу «Искусство кино» півроку тривала дискусія щодо фільму, його художніх особливостей. При тому, пригадав Сергій Тримбач, який своєю статтею започаткував її, редактори видання забороняли згадувати ім’я Сергія Параджанова. А от «Тіні забутих предків» називати все ж було можна…

У своєму виступі Юрій Гармаш поєднав розповідь про підготовку і знімання «Вавилону ХХ» із докладним розбором конкретних сцен фільму, які продемонстрували глядачам. Таким чином було акцентовано і на особливостях творчої «кухні» Івана Миколайчука, і на мистецькій логіці оператора-постановника, і на технічних обмеженнях, які доводилося долати, аби досягти запланованого результату.

А розпочав Юрій Гармаш із передісторії, розказавши про життєві події, що привели його до роботи над фільмом – мереживо випадковостей, що склалися у закономірність. Він познайомився із Іваном Миколайчуком, коли був студентом операторського факультету ВДІКу і проходив практику на зйомках «Захара Беркута» Леоніда Осики, захоплено спостерігаючи за видатними українськими акторами.

Тоді ж Юрій Гармаш захопився художнім примітивом (наївом), за щасливої нагоди придбавши книгу про югославських художників цього мистецького напрямку. А по завершенні навчання, працюючи другим оператором стрічки «Довіра» Миколи Ільїнського, на залишки плівки знімав вже український примітив – у селі Старі Циблі. Саме після перегляду цих матеріалів режисер Василь Ілляшенко запропонував йому роботу оператора-постановника стрічки «Новосілля». А потому, переглянувши «Новосілля», вже Іван Миколайчук запросив Юрія Гармаша бути оператором-постановником свого «Вавилону ХХ».

Над образним вирішенням фільму працювали спільно із художником Анатолієм Мамонтовим. Юрій Гармаш зазначив, що оператори-постановники не завжди задоволені співпрацею із художниками-постановниками, особливо нині, коли йдеться про конвеєрні зйомки телевізійних серіалів. В цьому ж випадку все було навпаки. Ескізи Анатолія Мамонтова істотно допомогли. А особливо вплинув на створення образного рішення фільму досвід споглядання художнього примітиву, стилістику якого було використано у «Вавилоні ХХ».

Юрій Гармаш розповів, що перед зніманням перших проб запрошував Івана Миколайчука до окуляра камери. Режисер підходив. А коли подивився відзнятий матеріал, сказав оператору, щоб більше його не кликав: він прагнув зосередитися на роботі із акторами.

Відзначив Юрій Гармаш і деякі особливості роботи Івана Миколайчука із виконавцями на пробах. Режисер вважав, що кіно – не театр, де одну й ту ж виставу можна грати багато разів. В кіно актор по-справжньому може зіграти сцену лише раз. Тому і на пробах не давав грати сцени зі сценарію, лише окремі фрагменти.

Натуру для зйомок шукали доволі довго – проїхали для того Україною від Києва до Чернівців. Для створення образу Вавилону необхідно було поєднання рівнинної та гористої місцевості. Його були знайшли під Чернівцями, але, зрештою, від зйомок там відмовилися, адже події у фільмі мали відбуватися не у Західній Україні. Зрештою, поталанило знайти натуру за Новоукраїнкою. Фактично, усю в один день.

Проблему під час роботи над фільмом становили нічні зйомки. Знімати вночі натурні сцени на той час було практично неможливо – наявні освітлювальні прилади були непридатними для того. Тому Юрій Гармаш вирішив знімати ніч удень, використовуючи можливості плівки «кіно-інфра», чутливої до інфрачервоного випромінювання.

Таку плівку, спеціально за визначеними оператором параметрами, було вироблено в Казані. На неї знімальна група мала чекати. Найкращих результати з її допомогою можна було досягти, знімаючи влітку, однак доправили її дещо пізніше – наприкінці літа. Юрій Гармаш відзначив, що ефект, який він намагався створити у цих нічних сценах, нагадує картину Архипа Куїнджі «Місячна ніч на Дніпрі».

До розповіді про «ночі» «Вавилону ХХ» долучився народний артист України Ярослав Гаврилюк, який знімався у нічних сценах. «Середина дня, сонце жарить, з нас піт тече, а знімаємо ніч. Для нас це була така чудасія», – поділився актор своїми тодішніми відчуттями. Він нагадав, що Юрій Гармаш отримав за «Вавилон ХХ» нагороду за найкраще використання вітчизняної кольорової плівки. А на Всесоюзному кінофестивалі в Душанбе стрічка здобула Івану Миколайчуку приз «За кращу режисуру». Могла б здобути й інші призи, але більше однієї нагороди стрічці дати не могли, поділилися потім члени журі.

Іван Миколайчук був ризиковою людиною, знімати сцену таким чином був відважний крок. І в цій відвазі – також виявляє себе особливість «Вавилону ХХ», дійшли висновку Ярослав Гаврилюк і Юрій Гармаш. Зрештою, так само ризикованим було і рішення обрати головною музичною темою неукраїнську музику, що стала, за словами режисера, «душею фільму». Іван Миколайчук був неймовірно музично обдарованою людиною і музику до «Вавилону ХХ» знаходив сам.

Ярослав Гаврилюк і Юрій Гармаш розповіли також про взаємодію Івана Миколайчука із акторами. Сам будучи актором, він знаходив свій шлях до кожного із них. Своїм хистом і людяністю він об’єднував виконавців у сім’ю. Його обожнювали. При тому не лише молоді – як-от сам Ярослав Гаврилюк, що лише починав у мистецтві, а й, наприклад, Лесь Сердюк, який ловив кожне його слово.

Поділився Юрій Гармаш й кількома акторськими історіями «Вавилону ХХ». Костянтин Степанков, шукаючи образ, зробив персонажа схожим на хом’яка, підклавши під щоки тенісні м’ячики. А от на головну жіночу роль довго не могли знайти актрису, аж поки на Мосфільмі не побачили Любов Поліщук, загримовану під негритянку. Її запросили на проби, зважаючи на її пластику. Коли ж вона приїхала, то одразу, навіть без проб, стало зрозуміло, що актриса має грати у фільмі.

Докладно Юрій Гармаш зупинився на роботі над сценою поховання матері братів Соколиків, оскільки зрозуміти, як саме її знімати, було непросто – пошук влучного художнього рішення тривав місяць. Для зйомок знайшли кладовище, розташоване на схилі. Там ріс ковил – трава для тієї місцевості нехарактерна. Було вирішено зберегти його для сцени, а у кадрі – підпалити.

Одначе, виникла проблема – земля, вирита з могили, заважала. Щоб виправдати відсутність землі, придумали сюжетний хід – герой Івана Миколайчука закопує могилу померлої землею з нової могили, яку викопує поруч: у Вавилоні бо завжди має бути підготовлена свіжа могила, адже вмирають. Так епізод набув додаткового філософського змісту.

Частину сцени Юрій Гармаш знімав із виритої могили. Виявилося, що для того вона мала бути глибшою. Але коли оператор взявся її копати, то почув глухий звук – лопата вдарила у домовину. Обране ним і художником-постановником місце для зйомки, що не містило жодних вказівок на поховання, було старою козацькою могилою. На те Іван Миколайчук, дізнавшись, сказав: «Якщо козак не простить, Бог простить». І сцену було знято.

Розповів Юрій Гармаш і про особливості роботи із тваринами, яких у «Вавилоні ХХ» було чимало. Наприклад, молодий цап, із яким ходив герой Івана Миколайчука, постійно хотів їсти. І охоче жував цигарки. Але якщо члени знімальної групи давали йому «Приму», то Іван Миколайчук – «Мальборо», яке цапу смакувало особливо (після нього від «Прими» він відвертався). Таку любов було використано у кількох сценах: Іван Миколайчук ховав дві пачки «Мальборо» в кишені, цап чув цигарки і від нього вже не відходив. Натомість корів, що «співають» у полі, вдалося зняти випадково. Їх помітили по дорозі на зйомку.

Завершив свою розповідь Юрій Гармаш містичним епізодом (одним із багатьох, пов’язаних із Іваном Миколайчуком). Фінальний кадр «Вавилону ХХ» – двійко лебедів, що плавають в ополонці у формі хреста. Коли Іван Миколайчук помер, у його рідне село Чорторию, де лебедів до того не було, на ставок прилетіли двоє – зимувати. І відтоді кількість птахів, що зимують, збільшується з року в рік. 2014-го у Чорториї узимку їх було вже близько сотні.

Окремо відзначив Юрій Гармаш незадовільний стан цифрової копії фільму, фрагменти якої демонстрували під час вечору. Виконано її було Національним центром Олександра Довженка із позитивної копії (адже оригінал «Вавилону ХХ» зберігається у російському кіноархіві у Білих Стовпах і кроків щодо його повернення до України ніхто не робить). До того ж до підготовки цифрової реставрації фільму оператора-постановника навіть не запросили (попри те, що того вимагають і світова практика, і здоровий глузд). Відтак, зображення вийшло недостатньо контрастним.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com