Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

31.08.2016 12:16

Десять причин для гордості

Список найкращих вітчизняних картин, знятих за час Незалежності.

Дмитро Десятерик, «День»

Досі ще доводиться зустрічати твердження, що «українського кінематографа немає». Воно здається сумнівним вже з огляду на те, що до кінця цього року в прокат, в кінцевому обрахунку, вийде 26 повнометражних українських стрічок. Ще переконливішим аргументом є список найкращих картин, знятих за час Незалежності.

Обрані мною фільми надто різні жанрово і стилістично, тому називатиму їх за хронологією.


"Все палає"

«ОЧIКУЮЧИ ВАНТАЖ НА РЕЙДI ФУЧЖОУ БIЛЯ ПАГОДИ»
(режисер — Михайло IЛЛЄНКО, Україна, 1994)

З огляду на тотальну кризу української кіноіндустрії в середині 1990-х, вихід цього фільму здається справжнім дивом. Головний герой, нащадок українських емігрантів, уперше потрапляє з Америки до України й закохується в сільську дівчину. Та між закоханими постають різні, інколи доволі химерні перепони. «Фучжоу» водночас і ніжно-ліричний, і кумедний; Іллєнко врівноважує містику й фольклорну екзотику м’яким гумором. Ця робота є гідним прощанням із повоєнною школою «поетичного кіна».

«ДРУГОРЯДНI ЛЮДИ»
(Кіра МУРАТОВА, Україна, 2001, Головний приз кінофестивалю «Go East-2001» — Вісбаден, Німеччина).

У цій чорній комедії інфернальна глибина сполучається з майстерною легкістю режисури. Ставши свідками випадкової смерті одного з братів-близнюків, глядачі плутають живих і мертвих, диваків і навіжених, сумбур накладається на комедійне божевілля, яке так чи інакше охоплює всіх героїв, — протагоністку-поштарку, розгубленого дільничного лікаря, мафіозі — колишнього вчителя літератури, його добросердого тілоохоронця, романтичного пацієнта психіатричного закладу, нерозторопних міліціонерів. На особливу відзнаку заслуговує органічна гра акторів (Наталя Бузько, Сергій Четвертков, Жан Даніель, Пилип Панов). Їхні персонажі — зворушливі у вдаваній рішучості й безпорадності, не спроможні на справжню жорстокість, наївні «другорядні» люди.

«ЙШОВ ТРАМВАЙ №9»
(Степан КОВАЛЬ, Україна, 2002, «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю, Гран-прі фестивалю «Крок», Україна).

Блискуча анімаційна мініатюра про пасажирів трамваю. Кожен з цих пластилінових персонажів проявляє власний характер і навіть певний героїзм, якого потребує подорож у переповненому трамваї. За кілька хвилин у вагоні розгортаються пристрасті, які часто бачимо в житті, — від колоритних скандалів до палкого кохання. Степану Ковалю вдалось показати галерею типових та блискучих образів українських містян. Робота надзвичайно дотепна, а пластилінова техніка на віртуозному рівні. Цей фільм — для глядачів будь-якого віку.

«ПОДОРОЖНI»
(Iгор СТРЕМБIЦЬКИЙ, Україна, 2005, «Золота пальмова гілка» короткометражного конкурсу Каннського фестивалю).

Це короткометражна чорно-біла візуальна поема, знята у пансіонаті для літніх акторів і в диспансері для психічно хворих. Поява стрічки — особистий подвиг режисера, адже Стрембіцький мав здати дипломну роботу, для якої отримав на кінофакультеті лише уривки старої кіноплівки. Їх ледь вистачало, тому практично все зняте з першого дубля. Тут є пронизливі кадри — літній сліпий актор читає вірші про кохання, пацієнти психдиспансеру радісно усміхаються на камеру, — а також легкі, теплі сцени родинного затишку, поетичні образи весняних садів, лагідні народні пісні. Усі ці епізоди утворюють кінополотно, яке запам’ятовується з першого перегляду.

«НАЗВИ СВОЄ IМ’Я»
(Сергій БУКОВСЬКИЙ, Україна—США, 2006).

Виконавчим продюсером цієї документальної стрічки виступив Стівен Спілберг (до США двоє його дідусів емігрували з України). Буковському вдалося розповісти про невимовно страшні речі вишуканою поетичною кіномовою. В основу фільму лягли відеосвідчення тих, хто пережив Голокост. Над записами працювали волонтери фонду «Шоа», заснованого Спілбергом. Очевидцям подій Другої світової довелось пригадати дитинство, коли їм було по 8—10 років. На сьогодні «Назви своє ім’я» залишається найбільш гідною, з мистецького погляду, українською картиною, присвяченою трагедії Бабиного Яру та іншим подіям Голокосту, що відбулись в Україні у 1941—1942 роках.

«КРОС»
(Марина ВРОДА, Україна, 2011, «Золота пальмова гілка» короткометражного конкурсу Каннського кінофестивалю).

Це короткометражка у жанрі роману — виховання про становлення головного героя. 14-літній підліток, один зі школярів, що прогулюють фізкультуру, за один ранок пізнає вигнання, бачить смерть і нарешті, побитий і знехтуваний однолітками, опиняється в дивному раю, де на одному березі біжать безглуздий крос його однокласники, на другому — відпочивають безтурботні дорослі, а в центрі, на воді, в прозорій кулі борсається напівголий хлопець — чи то такий же ізгой, чи то такий же упертюх, чи то зримий символ майбутнього, що чекає героя. У Вроди вийшла глибока, зріла робота про самотність, дорослішання й небезпечний смак свободи.

«ВСЕ ПАЛАЄ»
(Олександр ТЕЧИНСЬКИЙ, Олексій СОЛОДУНОВ, Дмитро СТОЙКОВ, Україна, 2014, призер фестивалю DOK Leipzig).

«Все палає» (на фото) абсолютно випадає з низки майданівської документалістики — через інакший смисловий ракурс тією ж мірою, наскільки й через візуальний підхід авторів.

Режисери фіксують насильство і озлоблення з обох боків, але, коли треба, зупиняють камеру на деталях. Таких подробиць вистачає, щоб вивести стилістику фільму за суто документалістські рамки. У «Все палає» показана загрозлива краса революції, замішана на вогні, крові й безперервному русі. Але це не естетизація як самоціль. Режисери не схиляються до жодної зі сторін. Можна сказати, що Течинський, Солодунов і Стойков змальовують революцію як класичне полотно, на якому вже не так важливо, хто винен, як сама картина великого зіткнення — великої трагедії, що випала всім нам.

«МАЙДАН»
(Сергій ЛОЗНИЦЯ, Україна—Нідерланди, 2014, Гран-прі кінофестивалю «Астра» (Румунія), приз у номінації «Найкращий документальний фільм» Єрусалимського та Лондонського фестивалів та фестивалю з прав людини у Нюрнберзі).

Спочатку Лозниця близько години зосереджується на описі ситуації. Зміняються загальні та середні плани; в тривалих, до п’яти хвилин, знятих нерухомою камерою епізодах майже нічого не відбувається — люди рухаються крізь кадр, займаються щоденними справами. Палкі промови, заклики вождів зі сцени лишаються на маргінесі, головне — оця дорогоцінна рутина, в котру занурюєшся, наче в медитацію. Бачимо майже броунівський рух, стихію, для якої ще не народилася форма, здатна її прийняти.

У другій частині людська маса вступає зі своїм важким танцем на сцену історії, являючи собою водночас і хор, і протагоніста трагедії, що розгортається тут і зараз. Те, що Лозниця показує в епізодах протистоянь, — плавильний тигель, в якому утворюється нація, не етнос, а відповідальна спільнота — та сама політична нація, на котрій і тримається сучасна цивілізація. Режисер двічі дає прозвучати жалобній пісні «Пливе кача», збиваючи пафос епізоду і натомість знову вдивляючись у людей: вони геть інакші, ніж на початку картини.

У кожного народу є свій фільм про народження нації. Лозниці вдалося зробити величезний крок у цьому напрямку.

«ПЛЕМ’Я»
(Мирослав СЛАБОШПИЦЬКИЙ. Україна—Нідерланди, 2014, три нагороди Тижня критики Каннського фестивалю, приз «Відкриття року» Європейської кіноакадемії, загалом понад 40 міжнародних нагород)

Ця кримінальна драма є повнометражним дебютом режисера. Головний герой — юнак, що потрапляє до інтернату для неповнолітніх з вадами слуху й швидко знаходить власне місце у жорсткій кримінальній ієрархії серед вихованців. Та через почуття до співучениці хлопець входить у смертельний конфлікт з племенем здичавілих підлітків. Жодних діалогів чи титрів: глядач опиняється у світі жестів і шокуючих мовчазних сцен. Замість слів автор застосував мову виразної хореографії, тож ця картина — своєрідна пластична поема, фільм-танець. За визнанням критиків, аналогів «Племені» в сучасному світовому кіні не існує.

«РIДНI»
(Віталій МАНСЬКИЙ. Німеччина—Латвія—Естонія—Україна, 2016, найкращий документальний фільм Карловарського фестивалю, Чехія).

Дуже особисте кіно про родичів режисера, які по-різному переживають події, пов’язані з російською агресією в Україні. Знімаючи фільм, Манський з весни 2014 до весни 2015-го побував у Львові, Одесі, Києві, Севастополі, Донецьку. В Україні живуть його мама й тітки, племінники, дідусь, двоюрідні брати й сестри. Усі вони мають різні професії, погляди на життя й політичні переконання. Автор дає слово кожному, часто і сам з’являється у кадрі (прийом для документаліста доволі ризикований), але уникає прямих оцінок. Йому йдеться не про пошуки винних, а про трагедію власної родини, де через події останніх років рідні люди стали геть чужими.

Наостанок лишається додати: цей список може бути набагато довшим.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com