Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

30.10.2002 14:12

Як написати книжку про кіно?

Сергій Тримбач (KINO-KOЛО # 15)

Під час 32 Київського МКФ “Молодість” (25 жовтня) в книгарні-кав’ярні “Бабуїн” вінницьке книжкове видавництво “ГОБУС-ПРЕС” разом із автором Андрієм Плаховим презентувало книжку “Всего 33. Звёзды крупным планом”. Андрій Плахов народився і виріс у Львові, живе і працює в Москві. Він є одним з найцікавіших сучасних кінокритиків. І це вже друга його книжка, видана в Україні. Також Андрій Плахов є автором часопису KINO-KOЛО.


Увечері після згаданої презентації через загострення хвороби панові Андрію в київському шпиталі було видалено апендикс. Зичимо якнайшвидшого одужання, а по тому – нових статей і книжок про кіно.


Наразі пропонуємо скорочений варіант рецензії кінокритика Сергія Тримбача на книжку “Всего 33. Звёзды крупным планом”. Повний варіант статті можна прочитати в осінньому (15) числі часопису KINO-KOЛО.


А. Плахов. Всего 33. Звёзды крупным планом. – Винница: ГЛОБУС-ПРЕСС, 2002. – 480 с.


Нову книжку російського кінокритика Андрія Плахова “Всего 33. Звезды крупным планом” я читав на курортних водах – у Трускавці. Потягуючи лікувальну вологу чи відлежуючись після якоїсь процедури, я відкривав книжку свого московського колеґи. Хоча зазвичай на відпочинку читаю детективи, що на них не звертаю жодної уваги впродовж року. Ну, треба ж знати здобутки жанру, “найважливішого з усіх”…


І от нині ловив раз по раз зацікавлено-подивовані зиркання в мій бік читачів-курортників, котрі всуціль детективізовані або ж у тисячний раз занурюються в якісь жіночі історії. Років п’ятнадцять-двадцять тому в подібних випадках обов’язково зустрічалися люди, котрі читали щось про кіно, а чи й сценарії (тоді полюбляли друкувати зарубіжні опуси, здебільшого те, чого ми в екранному варіантові не бачили). З часописів – обов’язково “Советский экран” та “Новини кіноекрана”, а інтелектуали (де вони нині, відгукніться!) – ще й “Искусство кино”. Трускавець ще раз підтвердив: ніщо ті благословенні часи не нагадує. Інтелектуал на вигляд чи людина простіших занять тримають в руках однакову книжку в м’якій кольоровій обкладинці, та й більше, бачиться, нічого.


Що робити за цієї ситуації кінокритику, та ще й такому, котрий зорієнтований на високе арт-кіно? До кого звертатися, кому писати? На дєрєвню дєдушкє? Андрій Плахов навряд чи надміру переймається такими питаннями. Він працює. В газеті “Коммерсантъ”, до прикладу, де мало не щочисла з’являються його матеріали. В інших газетах і журналах. Три роки тому дивовижний видавець, справжній фанат кіна Тамара Трубнікова подарувала нам першу, як тепер з’ясувалося, серію книжки Плахова “Всего 33. Звезды мировой кинорежиссуры” (Вінниця, Аквілон, 1999). Невеликий наклад розійшовся швидко, довелося – для кіновидань це тепер дивина – додруковувати. Ще наприкінці 1980-х подібна книжка розлетілася б 50-70 тисячами примірників без особливих проблем. Ну, так і ціни були інші, і голод на інформацію все ще не був погамований. А тепер дивуєшся, коли серйозне видання з накладом у декілька тисяч реалізовується.


Та перша книжка складалася з аналітичних нарисів про найвідоміших сучасних режисерів: Пітера Ґріневея, Бернардо Бертолуччі, Еміра Кустуріцу, Кіру Муратову, Чжана Імоу... Успіх у читачів вочевидь забажалося розвинути. Бо ж у новому виданні змінюється оптика, та й у дечому стиль подачі матеріалів. Ті самі три розділи, але… Скажімо, перший, “Туманные звезды Большой Медведицы” – він, кажучи словами самого автора, виріс із попередньої книжки, одначе, “вместо дистанциированного взгляда со стороны” тепер пропонуються “портреты крупным планом”. Останнє забезпечується передусім особистими зустрічами-інтерв’ю. В яких, щоправда, не пропонується роздягатися й обговорювати щось таке генітально-щемливе, бульварне, як це нині заведено. Таж ні, Плахов належить до людей стриманих, до того ж його цікавить людина як творча особистість. Навіть тоді, коли перед ним актори-зірки, котрим і присвячено другий розділ “Обыкновенные светила”. Катрін Деньов, Ізабель Юппер, Сандрін Боннер, Кейт Вінслет…


Якщо перша частина віддана сучасним класикам (знову з’являється Ларс фон Трир – він був і в першій книжці, тільки тепер “масштабніше”, Мікельанджело Антоніоні, Девід Лінч, Алєксєй Ґєрман…), то останній, третій, розділ присвячено “надновим” режисерам (“Сверхновые”, так він і зветься). Том Тиквер, Лукас Модіссон, Катрін Брейа, Цай Міньлян, Ульріх Зайдль – усього 11 нарисів про людей, котрі лише недавно здобулися на світове визнання, втрапили до фокусу.


Ну, і свідомі порушення цілісности композиції у вигляді “розділів-прокладок”. “Из России с любовью” – це про поїздку до Швеції з метою взяти інтерв’ю у великого Бергмана. Зустріч не відбулася, одначе, привід поміркувати над постаттю мистця був надто спокусливий. Плахов і скористався ним. Перед нами розгорнено коротку біографію наших – радянських і пострадянських – стосунків з режисером і його фільмами. Ще цікавіше – як сприймають Бергмана самі шведи. З’ясовується, що не тільки в нас дражливо ставляться до національних пророків – недолюблюють їх скрізь. Тільки написано про все це по-журналістському легко і по-філософському глибоко. Може, саме так і належить писати: не занудно, але й не поверхово.


Інша “прокладка” – “Мачизм как зеркало сексуальной революции”. Доволі винахідлива ретроспекція кіноісторії під визначеним кутом зору. З’ясовуються причини того, як мачизм, особлива форма чоловічого шовінізму, став складовою американської мітології. Ну, таки справді: ні італійці, ні французи чи іспанці не демонструють на екрані отієї зверхности, котра є у заокеанських героїв. Тому ж у Гамериці стільки феміністок поробилось – супроти мачизму вигострили свою зброю. В цьому, до речі, й кайф цієї книги – Плахов демонструє блискуче знання як самого кіна, так і ідеології, соціальної психології, що вони мають виняткове значення для розуміння наймасовішого з мистецтв.


І – літературний блиск додайте. Пропоную мовою ориґіналу: “До сих пор мужская сексапильность и привлекательность зависела от эффективности усилий изобразить из себя повелителя. У “аристократов” английского кино (Лесли Хоуард, Дирк Богард) соблазнительны были сама изысканность жестов, ироничность фраз, притворное изумление, самоконтроль и бесстрастная невозмутимость, все эти oh, really? (о, в самом деле?). Кинематограф был подобен Двору или классу хороших манер. Он являл собой экзотическую модель давно не существующего общества, уводил в мир нереальных снов, идеальных героев (Рудольф Валентино, Роберт Тейлор), отдаться которым безгрешно грезила любая” (с. 303). Це не звична для багатьох кінознавців і критиків жуйка, коли старанно виставляються в ряд слова, які ніяк не перескочиш. Тут і вчена лексика, і розмовно-побутова, і емоційно забарвлена сплітаються доволі невимушено, навіть ґраційно. Це очевидні ознаки свободи, коли пишеться легко – як дихається. Може, тому, що Андрій винятковий трудоголік? Майже щоденна робота в газеті, коли не хочеш – мусиш писати. Декому це видається чимось неправильним, таким, що псує людину. Поденщина, підневільна праця. А от і не псує. Навпаки, перетворює талановиту людину на віртуоза. Це – читається, от що. Це – література, від читання якої одержуєш справжню естетичну насолоду.


Завершує книжку невеличкий нарис “Выход из Платоновой пещеры” – про нову ситуацію, що виникла у світовому інформаційному та екранному просторові після 11 вересня минулого року. Хоча Плахову вдається зафіксувати зміни в голлівудській продукції і загалом у світовому кіні ще до тих подій. Наростало розуміння того, що у світі все ймовірнішою є можливість катастрофи. Від неї не сховатись у якійсь локальній оборі, належить боротися, аби скрізь було безпечно. Тільки як боротися, проти чого і з чим? Адже у нас постійно викрадають реальність – служителі телевізійних корпорацій перетворюють на ілюзію саме людське життя.


Як реаґує на це великий кінематограф? Саме це й аналізує Плахов, пишучи про фільми “Тайм-код” та “Готель” Майка Фіґґіса, “Діти природи” ісландця Тора Фрідріксона, “Тото, який жив двічі” італійців Даніеле Чіпрі та Франко Мареско. Це фільми, що протистоять нинішньому мейнстримові. “Теперь, в пору торжества масс-медиа на рынке коллективного идиотизма, Чипри и Мареско используют язык кино как в сущности мертвого искусства. То, что фильм черно-белый, не только подчеркивает его мифологичность, но рождает эффект, будто эти образы созданы до смерти раннего “наивного” кино и пришествия Голливуда” (с.464).


Далі, обіцяно, буде. Плахов планує продовжити серію, розмірковуючи й над ретроспективним поглядом у першу половину минулого століття. Чому б і ні? Йому вдалося знайти спосіб презентування історії кіна, поєднуючи мікро- і макроплани, особистісне й епічне. Це погляд цілком конкретної людини і водночас величезний матеріал, що сприймається як об’єктивна реальність, той інформаційний океан, який хочеться, але не завжди можеться обсервувати.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com