Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

10.09.2016 17:15

Коли настане день кіно?

Сергій Тримбач, «День»

В Україні друга субота вересня — професійне свято кінематографістів.

Насправді — нічого подібного. Вереснева субота завжди славить фізкультурників, спортсменів. Це справді державне свято, а не «шо-нібудь как». Узагалі, спорт і кіно у нас просто незрівнянні щодо уваги державних мужів. Київське «Динамо» обіграє якийсь посередній європейський клуб — одразу захоплене вітання Президента України. Фільм «Плем’я» Мирослава Слабошпицького виграв три призи у Каннах і ще на трьох десятках фестивалів — хоч би хто муркнув. Воно, «конєшно», зрозуміло — футбол чиновники дивляться, а кіно ні.

ІЗ МИСЛИВСЬКИМ НОЖЕМ — НА ТАНКИ

Перше. Скільки разів упродовж останніх двох років громадськість ставила питання про відсутність розуміння українською державою значущості культури — практично жодної реакції. 31 серпня прем’єр-міністр Володимир Гройсман оголосив про пріоритети у формуванні державного бюджету на 2017 рік — про культуру навіть не згадано. У посланні Президента України Петра Порошенка — так само. Гучний сигнал для чиновників усіх рівнів — культура це «не наше», це на маргінесах державної політики.

Вкотре доводиться запитувати: чи не здається вам, владі, що ми програли Крим і програємо Донбас (а ризики нових програшів із порядку денного не знімаються) у першу чергу тому, що не було українського кіно, не продукувалися аудіовізуальні твори, що ефір і донині, у тому ж Донбасі, продовжує бути окупованим російськими ЗМІ? Наш медіапростір ще за часів Леоніда Кучми було віддано Росії, й навіть не в оренду — як же було їй не скористатися таким «подарунком»? Ну хай так було, але щоби подібну «традицію» продовжували люди, які прийшли у владу під гаслами Майдану? Це поганий сон, а чи так насправді? — скажіть мені.

Бо ж знову чуємо і бачимо: на кіно планують мізерні кошти. Попри те, що Міністерство культури (про це мені сказав міністр Євген Нищук) подало бюджетну заявку на кінематограф у 500 мільйонів гривень (кому видасться забагато, скажу: це 20 мільйонів доларів, трохи більше вартості одного середньоєвропейського фільму). Одначе ж у нас все вирішують у Мінфіні, де плювати хотіли на реальні соціокультурні потреби.

А українського телебачення на Донбасі як не було, так і досі не видко. Традиційна відповідь: не вистачає грошей. Грошей чи, даруйте, здорового глузду? Бо йдеться не про якісь витрибеньки, а про найперші потреби суспільства — постіндустріального, зауважте. І не про мільярди говоримо. Навіть соромно пояснювати такі речі. Та ще в країні, де продовжують розкрадати мільярди гривень... Та ще й виводити за межі України.

Поки що ситуація в протистоянні медіа України і Росії виглядає так: із мисливським ножем ідемо на танки. Добре, що влаштували військовий парад на День Незалежності. Чи можна уявити такий парад у соціокультурній та медіаінформаційній сфері? На жаль, ні. Воювати, отже, боронитися нічим.

Друге. Технологія — щодо процедури фінансування — зрозуміла: нас заганяють у ситуацію суєтної боротьби. Ось знову: грошей планують мізер, будемо боротися і чогось досягнемо... І забувається, що не маємо стратегії розвитку культури в цілому, медіакультури зокрема. Себто ми не знаємо, і знати не хочемо(?), куди і навіщо йдемо. Тоді повторю вже класичне: навіщо воюємо? В ім’я чого?

Чи не варто нарешті визначитись і виробити програму розвитку кіноіндустрії (допоки вона не відродиться, кіно в Україні як впливової сили, як суспільного резонатора не буде) на десять, щонайменше, років. Є приклади ефективної реалізації подібних стратегій у співмірних за стартовою потугою країнах — передусім у Південній Кореї та Польщі. Підкреслю: ми не грошей чекаємо — передовсім! — від держави, а реформ, які у найближче десятиліття приведуть до радикальних змін у культурному житті країни.

Загалом не можна позбутися враження, що більшість наших доблесних чиновних трударів працює в Україні в режимі «вахтового методу». Попрацював якийсь час, збільшив родинні статки — і за кордон, який і є його справжньою батьківщиною: там гроші, вілли, коханки — там «його все». А тут лишень територія, з якої качають гроші. То ж зрозуміло, для таких людей сама розмова про культуру є безглуздою і навіть смішною.

ОКУПАЦІЯ ТРИВАЄ

Третє. На засіданні уряду 31 серпня йшлося про програму деокупації загарбаних територій. Знову-таки — не чутно навіть слова «Культура», саме поняття це у колективному розумі влади, її словнику просто відсутнє. Невже думають обійтися танковими атаками і наступним будівництвом доріг? Тільки культура будує справді ефективні міжлюдські комунікації, всі інші — нетривкі й минущі.

Четверте. Серед проблем — реформування державних кіностудій. Скільки років уже вони перебувають у стагнації, їм не дозволяють ні вмерти природною смертю, ні жити нормальним життям. Натомість чуємо заклики ліквідувати Державне агентство України з питань кіно. Категорично проти! Ми це вже проходили — після ліквідації аналогічного органу 1992 року почався тривалий період занепаду галузі. Держкіно треба не ліквідувати, а розвивати — обравши за модель, скажімо, британський Кіноінститут, який «накриває» чи не всі питання розвитку кіно, медіа в цілому.

П’яте. Попри риторику можновладців про співпрацю з громадою думкою останньої влада цікавиться все менше. Недавній приклад — попри обгрунтовані протести громадськості заходилися ті, хто намагався псевдореформувати сферу, пов’язану з інтелектуальною власністю, авторськими правами. Під ударом опинилася, до прикладу, організація з колективного управління авторськими правами кінематографістів «Сінема», яка нарешті набрала оберти і почала збирати і сплачувати авторські винагороди. Не кажучи вже про те, що так звана реформа очікувано призведе до розриву зв’язків із зарубіжними агенціями — про що попереджали у листі до В. Гройсмана керівники чотирьох найавторитетніших світових авторських організацій. Їхню думку очікувано проігноровано.

Шосте. Ще один прояв ігнорування думки громади — замало не демонстративне відсторонення національних творчих спілок від процесів формування культурної політики. Безумовно, спілки мають свої недоліки (у нас тільки високопосадовці є бездоганними), одначе ж їх потенціал не варто недооцінювати.

ПОЧЕСНІ Й НЕПОЧЕСНІ

У державній політиці не буває дрібниць. Скажімо, продовжує викликати дискусії процедура присудження почесних звань та нагород. Нині вона втаємничена, хто й як вирішує це питання — не дуже зрозуміло. Скажімо, в Указі Президента України з нагоди 25-ї річниці Незалежності не враховано (уже вкотре!) жодного подання Спілки кінематографістів. Хоча подання було дуже скромне.

Виходить, думка професійних осередків не береться до уваги, натомість подання державних та місцевих органів щедро задовольняють. Говорячи відверто, от ця злива нагород і звань (а серед нагороджених — здебільшого чиновна «еліта») справляє гнітюче враження. Нульова декомунізація у цьому секторі.

Щодо почесних звань — рано чи пізно їх відмінять як рудимент колишніх часів. Нині для митців у цих званнях один лишень сенс — вони замінюють учені ступені, без яких мистецькі вузи дуже неохоче залучають їх до викладацької роботи (оскільки це впливає на статус університету). Може, варто визначити якісь інші критерії для оцінки професійних чеснот кінематографіста, скажімо?

Йдеться не про нагороди як такі, мова про повагу і увагу до кінематографістів, у даному разі. Важко сумніватися, скажімо, в тому, що й до Дня українського кіно 10 вересня нас буде проігноровано, про кінематографістів коли й згадають — то так, між іншим. Невже помилюся цього разу?




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com