Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

07.04.2003 16:57

Тихий американець Шмідт(“Про Шмідта” Александра Пейна)

Станіслава Беретова

ПРО ШМІДТА/ABOUT SCHMIDT (125’, США, 2002), сценаристи: Александер Пейн, Джім Тейлор за романом Луїса Беґлі, режисер: Александер Пейн, оператор: Джеймс Ґленнон, актори: Джек Ніколсон, Кеті Бейтс, Дермот Мелроні, Гоуп Дейвіс, Говард Гессеман, Марк Венгуйзен, Джеймс М. Коннор.


Фільми, присвячені проблемам старих, зазвичай дещо нудні, догматичні та претензійно повчальні.

Це історії про життя, що злетіло непомітно, про самотність – як спосіб існування, про смуток та безнадію, про очікування кінця, бо майбутнє – під великим питанням, та про негаснучу людську потребу зрозуміти: навіщо все?

Пошуки “сенсу Буття” – марна справа навіть, якщо присвятити цьому життя. Просвітлення та розуміння – привілей небагатьох. Істина відкривається лише обраним. Пересічним “народженим повзати” лишається задовольнятися самим процесом пошуку, хоч і безрезультатним, але ж таким захопливим, бо нескінченним.

Формально фільм Александера Пейна “Про Шмідта” – чергова “цеглина” до цієї будівлі. Однак кінематограф тим і чудовий, що кожного разу він новий.

Фільм тримається на головному персонажеві, власне, на Ворені Шмідті, що його грає “великий і жахливий” Джек Ніколсон.

Ніколсон – майже “останній з могікан”, що йому вдається в кожній новій ролі дивувати. “Рекордсмен”, триразовий володар Оскара, Ніколсон і цього року висунений як претендент у номінації “найкраща чоловіча роль” саме за участь у цій картині.

У фільмові “Про Шмідта” Ніколсон перевтілюється на 66-річного пенсіонера, котрий нещодавно залишив пост віце-президента великої страхової компанії. Після чого життя для нього ніби зупиняється – жодної “зачіпки”, суцільна стіна.

Власну дружину він сприймає – як неприємну незнайомку (“що ця стара жінка робить в моєму ліжку?”); єдина кохана донька – вже майже чужа людина, що живе власним життям далеко від дому та взагалі збирається незабаром одружуватися; друзі – якщо ще живі, то такі ж самі старі дідугани зі своїми хворобами та проблемами. Світ навколо Шмідта – на диво порожній.

Він повторює звичайний щоденний ритуал: прокидається, снідає, приймає гостей, дивиться телевізор. Одного разу серед загальної зливи реклами він натрапляє на черговий “благодійний фонд допомоги дітям”. “Усього 22 доляри на місяць, і ви отримаєте свого власного вихованця, – розповідає голос, – ви навіть бачити його не будете, але він знатиме про вас та любитиме вас” . Чим не “освячена церквою та законом” західна благодійність?

Скерований першим імпульсом, Шмідт приєднується до “шляхетної місії”, йому надають “персональну” дитину – хлопчика з Танзанії з важким для вимови ім’ям Ндуґу. В “інструкції” написано, що за бажанням дарувальник може написати дитині про щось особисте. І Ворен вхоплюється за цю пропозицію.

Протягом усього фільму закадровий голос начитує численні листи Шмідта, своєрідні “психоаналітичні нотатки”. Ці сповіді інколи смішні, інколи сумні – відкривають у черговий раз “світ маленької людини” з її банальними побутовими проблемами та величезними комплексами.

Раптова смерть дружини – швидше дратує героя. Він здивований і збентежений, єдине, що його насправді хвилює: хто буде опікуватися ним?

Його світ такий маленький, він обмежений його родиною та будинком. Якось увечері він чує поклик, і озивається на нього...

У своїй двотижневій подорожі він повертається до місць – координат свого життя: місто, де він народився, його коледж – вони дарують йому відчуття необтяжливої ностальгії.

Він подорожує Америкою у власному трейлері, що втілює в собі американське розуміння “свободи” (мабуть, даються взнаки коріння першопрохідників). Шмідт захоплений Америкою – бо ж він справжній громадянин, такий собі “тихий американець”, яких мільйони. Вони живуть з дитинства запрограмовані/зомбовані на успіх, на родинні цінності, на ура-патріотизм – нація “щасливих людей”, бо ж вони позбавлені сумнівів.

Потрапивши нарешті на весілля доньки, Шмідт робить останню спробу “врятувати” Дженні, відмовляючи її від цього “помилкового” одруження. Однак – все марне. Вона так вирішила. Він відчуває, що не лише його, а й доньчине життя – програне.

Така собі сумна, песимістична історія, якби не листи до Ндуґу, що насправді “рятують” фільм, переводячи його до площини трагіфарсу.

Повернувшись додому після весілля, Шмідт отримує відповідь від Ндуґу. Виявляється, що хлопцю лише шість років та взагалі він неписьменний. Однак для свого “покровителя” він намалював картинку в дарунок.

Такий мелодраматичний фінал, утім, не розчаровує, бо навіть буденний сьогодні “здоровий цинізм” зупиняється перед простотою та банальністю правди.

Адже ніхто не скасовував “істини”: життя завжди здатне підносити сюрпризи та дивувати навіть, коли надію вже втрачено.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com