Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

17.02.2017 19:52

Люди і нелюди

Сергій Тримбач, «Україна молода»

У столиці Німеччини на диво спокійно як для нашого часу, коли заледве не щодня відбуваються якісь прикрі і навіть дуже прикрі події. У Берліні, як відомо, перед різдвяними святами теж сталися трагедії, однак вони не вплинули на фестиваль. Контроль є, звичайно, але без нервозності і недостойної метушні, як то буває...

Від щастя не зарікайся

 У великому конкурсі фільм «Фелісіте» 45-річного французького режисера Алена Гомеса (за походженням він із Гвінеї-Біссау та Сенегалу, та й картина є копродукцією багатьох країн, із Сенегалом включно). Режисер доволі відомий, зокрема й тим, що прагне працювати на матеріалі з життя африканців. Події «Фелісіте» відбуваються у Конго, в Кіншасі, екранне життя якого іноді дивовижно нагадує Україну й українців. І в строкатості соціального аспекту — десь розкішно, а десь і неприбрано геть, і дороги розбиті, а головне — серйозні проблеми зі здоров’ям стають катастрофою: ціни на медичні послуги зашкалюють...


кадр із фільму «Останній портрет»

Хоча, здавалося б, героїня стрічки (Веро Цанда Бейя) небідна, працює співачкою в одному з барів столиці Конго. Та ба, її зарплати вистачить хіба що на десяту частину витрат на лікування сина, який потрапив у дорожню пригоду — так, що навіть довелося ампутувати частину ноги. Біда, якій хоч трохи зарадити можуть гроші, — їх Фелісіте добуває з відчайдушним одчаєм, материнський інстинкт у ній виявляється на найвищому градусі. 

Однак не тільки це. Доброта людей перемагає — Фелісіте допомагають старовиним способом пускання капелюха по колу. Звісно, цього мало. Тоді з’являються й інші люди, передусім такий собі чолов’яга на ймення Табу (Папі Мпака)... А загалом подано портрет конголезького суспільства, конгломерат патріархальності й буржуїнства, портрет, знов-таки, чомусь добряче нагадує Україну. Може, нам не з Європою брататися, а з Африкою?

Однак фільм Гомеса виходить далеко за межі соціальної драми. Музично-пісенні періоди стрічки (іноді вони видаються задовгими), пейзажно-симфонічні плани, просто мовчазні тривалі епізоди — режисер доволі майстерно відтворює аудіовізуальну строкатість людського життя, в якому усього напхом напхано і яке справді нагадує симфонію звуків і фарб...

Герой франко-німецького фільму «Останній портрет» Стенлі Туччі (він американець) — так само з мистецтва. Понад те, це реальний персонаж історії мистецтва — художник і скульптор Альберто Джакометті. Його блискуче грає Джеффрі Раш, грає людину, чия поведінка напрочуд ексцентрична і непрогнозована. Може, тому герой запрошує свого друга, американського критика Джеймса Лорда (Армі Хаммер), позувати йому для портрета — аби розібратися в самому собі і своїх реакціях на світ із допомогою людини, влаштованої раціональніше. Власне, фільм і зроблено на основі книги, написаної Лордом про Джакометті. 

Серед достоїнств стрічки я би виділив і акторські роботи, і сам образ майстерні художника та його середовища. Дивитися фільм цікаво, хоча, можливо, він дещо традиційно потрактовує поведінку митця як ексцентричну і неупокорену. Таких називають «міськими божевільними», за подібною версією, справжній митець — завжди трохи не в собі, такий собі «крейзі».

Якщо світ звірів і комах виробить свою зброю нищення людства?

 Польські фільми чекаєш завжди з особливим інтересом. А тут — нова картина Агнешки Холанд, попередня стрічка якої «В темряві» з’явилась іще шість років тому. Фільм зветься «Слід звіра», він зроблений на сучасному матеріалі, зроблений майстерно і з якимось особливим емоційним зарядом — помітно, що проблематика «люди і звірі» (або і так — люди як звірі) для режисера має особистісний характер. 

Головна героїня стрічки, учителька Душейко (у фільмі її весь час називають Душенко, щоразу вона виправляє — Душейко, просячи так її і називати, за прізвищем, яке, таким чином, видається символічним). Навчає дітей англійської, вона вже в літах, живе на околиці лісу. Уся сім’я її — дві собаки, які й зникають уже на початку фільму... 

Душейко (Агнешка Мандат) починає (а власне, продовжує) боротьбу з мисливцями, які нещадно винищують лісову живність, до якої жінка має душевно-інтимну симпатію. Серед її опонентів — передусім поліціянти, які усі її звернення кладуть під сукно, будучи пов’язаними з тими самими мисливцями (отже, режисер свідчить: і в Польщі є корупція, корупційні зв’язки). А ще ксьондз, який у своїх проповідях стверджує: без людини природа упала би в анархію, безлад, перенаселення. Саме людина, убиваючи тварин, балансує природу... 

Трапляються у Душейко й однодумці. Скажімо, чеський ентомолог, дослідник комах Борос (Мирослав Кробот), який стверджує протилежне: то окрема цивілізація, комахи, в якій чимало спільного з людською. Любов’ю, скажімо, займаються схоже. Хоча роблять вони це обережніші, пеленгуючи об’єкт зацікавлення з допомогою обнюхування (так він і Душейко обнюхує — і хороший результат, у підсумку, хоча й тимчасовий, плинний). Чи Матога (Віктор Зборовський), який вивчає у нюанси боротьби учительки і стає на її бік. 

І ще філософське питання, хоча й просте, на перший по­гляд. А якщо світ звірів і комах виробить свою зброю нищення — тільки вже людства; як це сподобається людям? Так само будуть втішатися сентенціями про «балансування» (фашистськими, до речі, в основі своїй). 

Як бачимо, у фільмі піддано гострій критиці як інституції, та ще й ті, що викликають повагу і довіру в суспільстві (церква, поліція), так і фундаментальні світоглядні установки суспільства. Далеко не всі, звичайно, убивають тварин, одначе ж толерує абсолютна більшість — не тільки у Польщі, звичайно. Досить пригадати і кілька відомих історій, коли українські «доблесні мисливці» переходили на стрілянину вже людей — і що ж, це не викликало аж надто сильного спротиву, хіба що преса забезпечувала голосну резонансність. 

З одного боку, фільм Холанд є соціальною драмою, в якій порушено важливі філософські питання буття. А з іншого, і це властиве ниніш­ньому польському кіно, вводяться жанрові коди, налаштовані на контакт із широкою аудиторією. Щось близьке до трилера, акценти містичної складової кримінальних історій, пов’язаних з убивством отих самих горе-мисливців. Невидима рука фатуму знищує їх, одного за одним. Душейко стверджує: так планети стали, так їхня доля на небесах прописана. А потім з’ясовується — ні, погибель мерзотників руко­творна, сама ж Душейко до того й спричинилась...

Фінал картини надоптимістичний — героїня фільму та невеликий гурт однодумців ідуть від людей і влаштовують у природі такий собі оазис, де панують гармонійні стосунки людей і живої натури. Звісно, утопічно, а все ж вписується в конструкцію стрічки.

Усе було б добре, якби не деяка затягнутість фільму Холанд. Та все ж пристрасність і ясність авторського меседжу виправдовує всі недоліки.

 




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com