Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

09.04.2003 16:52

Маргаритки під особливим наглядом(Ретроспектива чеських фільмів 1960-х)

Олег Сидор-Гібелинда

Від 6 до 8 квітня у столичному Домі кіна пройшла ретроспектива чеських фільмів 1960-х років, що її влаштував Чеський центр у Києві.

Чехи інтриґують парадоксами. Соцреалізм – і сюрреалізм, один подоланий іншим, кращим. Ян Ґус і Йозеф Швейк. Голем і кнедлики. Співуча нація (хто з вас не слухав, друзі, солов’я-Готта?) – а в мові тяглість вишикуваних приголосних. Кршка, Трнка – класик анімації, між іншим.

Трохи історії. В кінопрокаті СРСР – а, отже, України 1960-80-х – чеське кіно посідало не останнє місце. Від 1965-го до 1969 року – від загальної кількості повнометражних стрічок усього зарубіжжя, яка теж не лишалася сталою (зі 105 до 69) – частка їхніх фільмів коливалася не надто разюче. З року в рік – почесні 12; 9; 11; 10; 7,2 %.

Траплялися тут і мистецькі явища: “Замах” Секвенса, “Крамниця на майдані” Кадара-Клосса (обидва – 1966 р.), фільми Мартіна Фріча. А “Лимонадний Джо” та “Привид замку Моррисвіль” – відповідно з 1965-го та 1967 років – мало не на чверть століття освіжили нафталіновий україно-радянський репертуар. “Аби влучно муху бити, треба кола-локу пити”, жартівливий віршик із фільму Олдржиха Липського не втратив своєї актуальности в епоху глобалізму.

У книжці Їржі Пури “Проблеми і звершення. Нариси розвитку чехословацького кінематографа” цей період названо як “тяжкі часи”. Розділ, йому присвячений, у товстій книжці не дотягує і до двох десятків сторінок. Та й тут більше мовиться про “ідеологійні диверсії в царині культури”, аніж, скажімо, про “Маргаритки” Хітілової чи “Потяги під особливим наглядом” Менцеля (перлини сьогоднішньої ретроспективи у Домі кіна), але з’являються хоча б імена опальних майстрів. До нас вони дійшли хіба останнім часом – верхівка нерозбудженого айсберґа...

Утім, не будемо прибіднятися. За останні 15 років “щось” вигулькнуло і на екранах України. 1990 – “Копитом туди, копитом сюди” у прокаті “великої країни” (у Таллінні, пригадую, квиток коштував три рублі! – а охочі платили і йшли). 1997 – “Маргаритки” у відеоклубі Дому вчених у Києві, зал ущерть заповнений. 2000 – у Домі кіна – ретроспектива Яна Шванкмаєра. 1999 – телебачення розщедрилося на “Колю” Сверака. Минулого року на Саксаганського відбувся Тиждень чеського кіна, де фігурувало “Вигнання з раю” Хітілової. І ось тепер – п’ятірка стрічок кінця 1960-х. При тім, вечір першого дня збігся з демонстрацією ще одного фільму Яна Сверака, “Початкова школа” – щоправда, по одному з російських каналів.

Чеське кіно, за всієї суперечливости, виглядає єдиним організмом, у якому нерви пронизують усю плоть. І м’який, духмяний еротизм властивий заледве не кожній з представлених стрічок (можливо, крім “Жалобного свята” Сірови), хоч і жодна не претендує на виняткове висвітлення цієї теми. “Пристрасті статей давніші від моря і скель”, мовиться у “Літніх забавах” Ванчури. Книжки, заради екранізації якої Їржі Менцель відмовився від 2-річного стажування в Голлівуді.

Але те саме стосується і його “оскароносного” фільму “Потяги під особливим наглядом”. Новела Ґрабала (один з кумирів “празької весни”), від якої відмовилися Хітілова і Шорм, їхнім колеґою була інтерпретована як класичний твір “виховання почуттів”... на залізничному перехресті! (Подиву гідно, наскільки “до-де-ска-ден” сприяє амурним пристрастям, що підтверджується також стеллінґівським “Стрілочником” чи “Альошчиним коханням”). Час фільму датується 1944 роком: “Ми провели прекрасний тактичний відступ од Дніпра і Дунаю”, каже глистуватий есесівець у незніманній бобровій шубі, що занадився на станцію Костомхати задля виявлення “крамоли” серед її службовців. Фільм, одначе, про інше – ефемерність, вразливість любови, яку, як поцілунок стажера Мілоша і кондукторки Маші, перериває спокійне та жорстоке життя, випадковий постріл солдата, охоронця “особливого потягу”.

“Спалювач трупів” Юрая Герца представляє персонажа, так би мовити, з “того боку барикад”. (Автор мав з нацизмом свій рахунок – півтора роки ув’язнення дитиною в Равенсбрюці і Заксенгавзені). Глядачеві пропонується нерозчленована низка монологів Карела Копфркінґла, опецька з фізією Петера Лорре. Майстра кремаційної справи, вбивці, спецконсультанта в таборах смерти. Поета своєї справи, котрий надихається книжкою про Тибет, резонера, діловитого завсідника борделю – і шанувальника прекрасного (купує портрет президента Нікараґуа, правда, попрохавши замазати його ім’я). До його плюгавої постаті пасує “Пекло” Босха, замість каруселі він веде родину в паноптикум з фігурами вбивць-маніяків, а в ресторації просить, аби заграли “Танок скелетів” Сен-Санса. Макабричні алюзії можуть здатися надмірними (можливо, вплив теорії Фромма про некрофільну генезу нацизму), та їм передують ідилійні кадри тварин у зоопарку – герой знайомиться з дружиною біля клітки з леопардом. Ні, Карел не звір – він, за власним визнанням, романтик. Чомусь пригадується, що й Геббельс замолоду писав романи і драми, читав і цитував Достоєвського (а Герінґ кохався у класичному малярстві)... І як, допомогло це їм?!

“Полюс сучасности” повноважно втілений єдиним кольоровим фільмом ретроспективи – “Маргаритками”, які не розгубили сили художнього впливу за стільки наступних літ. Сьогодні покоління “маргариток” тріумфує всюди, де їм вчувається запах їдла, до якого їм уже немає сенсу потай добиратися у ліфті – запросять їх і так; дефілює подіумом – а не імітує манекенний прохід на столі, загорнувшись у тюлеве мереживо (до речі, одна з професій “малої Віри” Хітілової). Неоварварство починається з нехтування вжитком ножа й виделки. Жеруть, плямкають, ремигають, шматки крему стигнуть на губах. Хлебчуть, сьорбають, вихоплюють келиха з чужого столу. Як на мене, це жахливіше за La Grande bouffe: там герої свинячили на власній території, шануючи приватну власність іншого. (Що не залежить від статі: декілька років тому в одному з сіл Волині повторилася сцена “бенкетного плюндрування”, тільки здійснили її хлопці “в штанях”). Але і тут, і там – зв’язок зі смертю, яку накликають на себе безіменні (в різних епізодах вони кличуть себе по-різному) героїні. “Це відділення реанімації, – кричить у слухавку “Юля-Ірина”. – Помри, помри, помри!” Ядерний вибух у фіналі – не відомста, але ірраціональна перспектива модерного нігілізму, який у 1960-ті робив свої перші кроки.

Епізоди трапез – центральні у “Вусі” Карела Кахині. Спочатку це поважний фуршет (який закінчується блазенськими танцями), а потім опівнічний випивон друзяк-колеґ (у помешканні одного з них, замміністра Людви). От тільки в останньому випадку хазяїнові дому ввижається арешт, і страх його він пробує притлумити алкоголем. “Невже у нас не лишилося жодної пляшки?” – питає в дружини. “Принеси той коньяк, що я тобі привіз з Москви”, – каже йому один з гостей. Як “маргаритки” тягнули вино з двох келихів водночас (зрештою, їхні апетити не виходили за межі привокзального шинквасу), так і тодішні “Верховоди нації” цмулять хміль “з двох стволів”. І, як у “Спалювачі трупів”, перед нашими очима постає “історія одного службового підвищення”. На відміну від гітлерівських часів, “воно” дарується не за сумою злочинних вислуг, а “від супротивного” – зляканому, злому кролику, котрому в кожному кутку ввижається жучок підслуховування. Чим гірше, тим краще, як казав Мао Цзе-дун.

“Жалобне свято” Зденека Сірови, повторюю, випадає з цього ряду стрічок не внаслідок трагічного сюжету – поховання колишнього селянина-бунтівника Яна, привілей виклопотаний для нього дружиною Тонкою. (Чи ж це трагічніше за смерть жовторотого Мілоша в “Потягах...”?). Автор свідомо дистанціюється від естетичних моментів, які рятують – як не ситуацію, то візію – у інших чотирьох картинах (і не в них одних). Наприклад, у “Вусі” навіть “пункт звинувачення” будувався на прикладі з царини мистецтва: герой “танцював перед Бенешем”. А нахабні “Маргаритки” прикрашалися мозаїкою метеликів, троянд з поштівок. Але у “Святі...” і карнавальний танок не тішить ока, і прекрасне сницарство сільського костелу – тільки тло дії, за якою представник кліру безсилий допомогти зневіреній жінці, тож вона сама береться за діло. Фактура фільму – жорстка, дражлива, здається, скалки в очах стримлять після перегляду. Сказати б, що йому є близьким образний лад “російської школи”, та у 1960-і її найсміливіші зразки – як-от, “Голова” Салтикова – неодмінно прикрашалися мажорною кінцівкою. Якою тут не пахне – а пахне “Зінґером”, втопленим у нужнику.

Що доводить лише марноту будь-яких масштабних мистецьких узагальнень. І необхідність пильнішого знайомства з першоджерелами.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com