Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

13.03.2017 17:22

«Гіркі жнива» під інформаційним обстрілом

Наталія Дзюбенко-Мейс, «День»

«Гіркі жнива» (англ. Bitter Harvest) – канадський кінофільм про історію кохання в розпал українського Голодомору 1932–1933 років. Головні ролі у стрічці виконали Теренс Стемп, Макс Айронс, Саманта Баркс та Баррі Пеппер. У картині грали українські актори Остап Ступка та Олександр Печериця. Фільм повністю профінансований продюсером Яном Ігнатовичем та склав 20 млн. доларів. Стрічка вийшла в український прокат 23 лютого 2017 року під нищівний вогонь зарубіжної і вітчизняної критики. Масово глядач не пішов через повну відсутність реклами чи будь-якого позитивного інформаційного супроводу. Але ті, хто не піддався на критику, переглянув стрічку, здебільшого сприйняли її зі щирим захопленням і вдячністю.

(Зазначимо, що закиди про відсутність реклами та масової уваги до фільму глядачів не відповідають дійсності. Стрічку випустив найпотужніший український кінодистриб’ютор B&H на 192 екранах, що є дуже високим показником. За два тижні прокату її подивилися понад 100 тисяч глядачів. – НСКУ).

Чого я тільки не начиталася про фільм «Гіркі жнива». Що це профанація теми, бульварщина, приплели з якогось дива антисемітизм і наругу над жертвами Голодомору. Засилля штампів і примітивність образів. І вже апогей – відсутність патріотизму. «Гіркі жнива» зібрали гіркий урожай критичних стріл...

На фільм «Гіркі жнива» з людоїдським азартом дружно накинулися спершу західні, потім і вітчизняні медіа. Критика йде по наростаючій, фільм розсмикали на епізоди, деталі і звинуватили у всіх смертних гріхах. Зокрема авторитетне кіновидання The Hollywood Reporter написало, що настільки поганий фільм міг бути лише результатом неправильних амбіцій, а добрі наміри авторів зазнали поразки перед безпорадним втіленням історичної драми. Газета The Irish Times назвала фільм «епічною потворністю, настільки жахливою, що це варто побачити». На думку рецензента, стрічка є патріотично-марнославним проектом, і шляхетні просвітницькі наміри авторів не виправдовують її. Також «Гіркі жнива» вважає дилетантським кіно San Francisco Gate.

Олексій Росовецький у своїй статті на «Телекритиці» зазначив, що картина розпадається на дві нерівні частини: на пронизливу мелодраму і шаблонний вестерн. На його думку, стрічка є антисемітською, а також підводить глядача до висновку, що українцеві по-справжньому добре лише за межами України.

І т.д. і т.п.

.

Переглянувши частину найбільш критичних висловлювань, я спробувала уявити, чого ж чекали від цієї стрічки кінокритики-інтелектуали та історики, який фільм вони б сприйняли, аби це хоч якось співвідносилося б з історичною правдою? У тому вигляді, якою вони її бачать. Самоочевидне, воліли б, щоб цього твору взагалі не було, бо ж не було ніякого Голодомору, як твердять зарубіжні критики, він для них взагалі під питанням, тим більше неправда, що був інспірований Москвою. Та якщо вже братися за творення «міфу про Голодомор», як настійливо вбиває всім у мізки московська пропаганда, – то, звісно, це мав би бути фільм про те, як самі українці знищують один одного. Бо не було «червоної мітли», «буксирних бригад», «чорних дощок». Не було військової ізоляції, погранзагонів. Ніяких трупів на вулицях, товарняків, забитих ними. Для «великороса» і «новороса» це і приємно, і для душі корисно. Фільм без образів Сталіна і Кагановича, особливо без останнього. (Тут я нагадаю Постанову Київського Апеляційного суду від 13 травня 2010 року, який саме цих двох назвав серед призвідців і головних винуватців Голодомору). Воно так, але делікатнішими треба бути, адже всім відома національність Лазаря Мойсейовича. Звідси і притягнуте за вуха звинувачення в антисемітизмі. Це мав би бути, за логікою кінокритиків, фільм про мовчазне і покірне вимирання мільйонів, де б протягом години на екрані біснувалися сірі безликі тіні, які покірно приймають свою долю, поїдаючи один одного. Бо ж не показана роль сільської бідноти – навіжених, обідраних, спитих пресловутих комнезамів. І яке вже там кохання на такому тлі? Навіщо огненні сцени боротьби? Вони тут з якого дива? Їх не було, бо не могло бути. А, власне, де українська еліта, яка гаряче підтримала радянську владу? Де сільський голова колгоспу? Кожен рецензент висуває все нові і нові звинувачення. Дійшло до того, що цій темі напророкували абсолютний подальший крах у кінематографі. Неісторично. Нецікаво. Багато голоду. Мало. Претензії можна продовжити до безкінечності. Є вони і в мене. Наприклад, у виступі молодого поета, в якому явно вгадується образ Миколи Хвильового, мені особисто не вистачає логічного завершення, його полум’яного заклику «Геть від Москви!». Чомусь переконана, що це мало б прозвучати, більше того –було, але загубилося на якомусь етапі монтування. Творці фільму щосили намагалися бути політкоректними. Тому невипадковий образ російського солдата, який гине, захищаючи українських селян. Його критики чомусь не помітили, настільки роздратувала російська мова, яка подана у фільмі як мова окупантів, якою вона насправді була для мільйонів українських селян.

А щодо української партійної еліти, яку так жадали побачити критики у фільмі, місцевих комуністів, які, за їхнім твердженням, були головними винуватцями Великого голоду, то мушу повідомити, що вони на час розвитку подій були вже в землі, або на Колимі, на Соловках. Її тіні проявляються у фільмі і швидко зникають. «24 січня 1933 р. Сталін взяв пряму владу в Україні через призначення П. Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У (він стає фактичним лідером КП(б)У і одночасно першим секретарем Харківського обкому партії), М. Хатаєвича – третім секретарем ЦК та першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, Є. Вегера – першим секретарем Одеського обкому. З І. Акуловим – першим секретарем Донецького обкому КП(б)У Сталін контролював 4 з 6 обкомів, 2 з 3 секретарів ЦК. За десять місяців Постишев призначив 1340 нових товаришів до керівних посад, змінив 237 секретарів райкомів, 9 секретарів райвиконкомів, 158 представників райконтролькомісій. Одночасно було створено 643 політвідділи МТС та 302 політвідділи колгоспів. Ще 10 тис. були послані безпосередньо до колгоспів, в тому числі 3 тис. були призначені головами чи секретарями колгоспів. По суті, це було безпрецедентне загарбання української території. Цiла армада озброєних до зубів сталінських емісарів рушила проти країни, яка помирала в голодних корчах. Це була тотальна агресія, яка не мала нічого спільного з економічними мотивами». Це Джеймс Мейс. Його книга «Ваші мертві вибрали мене».

А щодо митців, то досі невідомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними, це число сягало 30 тисяч осіб.

За оцінкою Об’єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року – з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації, 192 зі «зниклих» 223 письменників були репресовані (розстріляні чи заслані в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 – зникли безвісти, 8 – вчинили самогубство. Ці дані узгоджуються і з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (укладач – Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників – жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників, репресованих іншими режимами, зокрема в період нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), Російської імперії (11), Австро-Угорщини (3) та ін. За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.

Критиків нервує українська мова у фільмі, ну де ви таке бачили?! – надто чиста, несуржикована… А розкішні пшеничні поля, на яких працювали їхні власники! А неймовірної краси краєвиди! Це вже занадто, ненатурально. А ще –чепурненькі дівчата, ставні юнаки. Надто чистенькі – дорікають критики… Неправдиво. Українці обов’язково повинні бути в лахмітті і вимазані багнюкою. А ще голодні і босі.

Ви, панове критики, такої правди хотіли? Безпросвітної трагедії, безпросвітного мороку, в якому покірно зникає український народ? Назавжди.

Проте глибинна правда полягає в тому, що такий народ – без майбутнього, він ніколи б не спромігся на власну державу, власну культуру, на творення і розвиток. Такий народ потенційно неспроможний на не те що на Майдани, на відсіч ворогу, який нині стріляє нам у спину своїми «градами», мінометами, випалює наші села і міста, а й на будь-який спротив насильству. У статтях про Голодомор, різноманітних дослідженнях повторюється одне безапеляційне твердження, що Голодомор назавжди зламав становий хребет українського народу – селянство. Спотворив, скалічив. Так. Але не знищив, не вбив. Із жаскої темряви Голодомору український народ виніс головне – пам’ять, почуття глибокої покривдженості, історичної несправедливості. І головний історичний урок – необхідність творення власної національної держави. Ні, українські селяни не пішли в небуття з покірно похиленою головою. Саме село було центром опору більшовицькій політиці колективізації та форсованої індустріалізації. За даними Українського інституту національної пам’яті, у 1930 році в Україні відбулось понад 4 тис. масових протестних виступів, у яких взяли участь, за оцінками дослідників, біля 1,2 млн. осіб. За перші 7 місяців 1932 року органи ҐПУ (главное политическое управление) зафіксували в УССР понад 900 виступів, що становило 56% усіх антивладних виступів в СССР. Тоді ж з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялись приймати нереальні плани хлібозаготівель.

Голодуючі селяни нападали на зерносховища, де зберігалось відібране у них зерно, саботували роботу колгоспів, а з посиленням свавілля та викликаного ним голоду, взялися за зброю: у 1932 році зафіксовано понад 1000 актів збройного спротиву режиму.

Цей стихійний спротив і став основою звинувачень у підготовці на весну 1933 року повстання в Україні, які були використані окупаційною владою як виправдання вбивства голодом.

«Постать Сталіна, яку кожен другий кінокритик називає «зайвою у фільмі», вочевидь теж стала даниною стереотипам: куди ж подітися без людини з вусами та люлькою. Кепкуючи з тирана, котрий вигукує «чорт би побрал етіх украінцов!», критики натякають на абсурдність і карикатурність таких сцен, і пропонують нам уявити солодку мелодраму про типового єврейського шевця часів Третього Рейху, чия історія періодично переривається появою в кадрі Гітлера, що бурмоче «от уже я дістану цих бісових євреїв!» – з анонімної рецензії на сайті «Тиждень» під промовистою назвою «Захід обурений першим фільмом про Голодомор».

Захід най би собі обурювався, бо ще невідомо, хто проплатив це «обурення», але ж українські журналісти мали б час від часу заглядати у книжки, підручники, новітні дослідження українського Голодомору. Бодай у руках потримати книжки, видані у бібліотеці, наприклад, «Дня». Мали б бодай трохи орієнтуватися в українській історії, про яку беруться писати і судити. І знати, що ні на що подібне фільм не натякає, немає там нічого про «єврейського шевця». Геть нічого. Що за фільм вони дивилися?

Бо кожен епізод у ньому має своє історичне і фактологічне підґрунтя. Зоологічна ненависть Сталіна і його оточення до селянина, особливо українського… Про це не писав хіба що лінивий. Чи зайвий Сталін у цьому фільмі? «Знаючи негативне ставлення Карла Маркса до селянства, просто-таки зоологічну ненависть до нього Леніна, Троцького, які відносили селянство до класу дрібної буржуазії, а отже, до ворогів радянської влади, то в цьому контексті політика Сталіна щодо селянства й щодо України як такої є логічним продовженням розвитку марксистсько-ленінського механізму», – зазначав Джеймс Мейс. І аргументував: «Особисті якості Сталіна у жорстокостях системи мали хоча і не вирішальне, але кардинальне значення. Невипадково ми цю епоху називаємо сталінською, і цю систему – сталінською. Персоніфікація держави з особистістю відбувається, як показує історія, лише в одному випадку: за умови повної концентрації влади ресурсів, політики в руках однієї людини. Тому, коли ми говоримо – Сталін переміг, знищив, розстріляв, чи, з часом, що винен, – тут не йдеться про підміну понять, тут йдеться про їхню ідентичність: Сталін і влада. І на ваше запитання – хто винен, більшість науковців і громадськості відповідатимуть: Сталін. Тому якщо щодо багатьох лідерів країн світу ми можемо ставити запитання, чи вони знали, чи мали якусь інформацію, чи передбачали наслідки своїх дій, то щодо Сталіна ми можемо впевнено стверджувати – він знав, що робив, і зробив, що хотів. Цитую: «С точки зрения ленинизма, колхозы, как и советы, взятые как формы организации, есть оружие, и только оружие. Это можно направить против контрреволюции. Оно может служить рабочему классу и крестьянству. Оно может служить при известных условиях врагам рабочего класса и крестьянства. Все дело в том, в чьих руках оно находится и против кого оно будет направлено» («Большевик», 1933 рік, № 19, с.2). Це була війна з Україною, з українським селянством, і всі ресурси системи були спрямовані на цю війну».

Цю війну, цей спротив і намагалися показати у своєму фільмі творці «Гірких жнив». І, як на мене, це найголовніше достоїнство фільму, спрямованого на те, щоб викликати в українського глядача почуття гордості за свій народ, а іноземному – показати його духовну красу і велич.

«Що ти зможеш віддати, аби врятувати своїх рідних?» – запитує Сєргєй Кольцов – уособлення сатанинського зла, яке приповзло на наші землі, у головної героїні Наталки (у блискучому виконанні Саманти Баркс). «Усе, – відповідає вона, –крім власної душі…»

Це здатність української жінки до жертовності, і водночас сяяння високої чистої душі. Вона на колінах вимиє своєму кату ноги, витре їх власним волоссям. Моторошний парафраз з євангельським сюжетом, навіть принесе йому святиню свого села – ікону Юрія Змієборця, вважаючи, що вона справжня. Критики закидають, що Кольцов надто схематичний, виписаний лише чорною фарбою. Навряд чи все так просто. Звироднілий маніяк усе ж носить у душі темний страх перед образом власної матері, якої він зрікся. Чи закатував… Це залишається за кадром. Глядачеві залишається самому домислити цю історію. Безбатченка, моральної потвори.

І ще про претензію до фільму, яка повторюється чи не в кожній рецензії. З якого це дива прості забиті селяни так вправно вправляються з кермом вантажівки, або ладнають «коктейль Молотова». Що вони можуть про це знати. Де навчитися? Та з такого, що ці селяни не просто гречкосії і хлібороби, а ще і воїни, які брали участь у Першій світовій, у російсько-українській війні з більшовицькими ордами. В тому, що ми називаємо «національно-визвольними змаганнями». А ще вони на своїй землі творили світ добра і високих духовних цінностей. Творці «Гірких жнив» витворюють міф, бо таким він є в різноманітних спогадах, в народній пам’яті, до того, як на нашу землю вповзло інфернальне, абсолютне зло, яке в цьому фільмі сконденсоване в образі Сєргєя Кольцова, який очолює загін «буксирної бригади», в образі чекіста, який намагається зігнути головного героя Юрія, позбавити його людської гідності, поставити його талант живописця собі на службу.

З власного досвіду знаю, що найважче і найскладніше для дослідників Голодомору – вивчати особисті свідчення тих, хто пережив це лихоліття. Читати ці історії, вдивлятися у випечені болем очі жертв Голодомору непросто. Документи, постанови, статистика – якими вони не були б страхітливими, але привчаєшся їх аналізувати, порівнювати, зіставляти. Інша річ – долі людей, їхні голоси, очі… Це треба пережити.

О, так, це непросте завдання – створити художніми засобами типові історії, оживити саму історію, змусити її саму заговорити художніми засобами, в цьому випадку мовою кінематографу.

І вона заговорила. Глядачі виходять після перегляду зі сльозами на очах. Зворушені. Вражені. Мовчазні. А кажуть, що це фільм не для нас, а для закордонних невігласів, які не знають нашої історії. Чому ж тоді так сприймається, так глибоко проживається? На рівні катарсису. І відгуки у соціальних мережах – вдячні, схвильовані.

«Фільм наповнює, заповнює, переповнює глядача ущерть – красою, кольором, горем і радістю, вірою і любов’ю, боротьбою і свободою. Вивертає. Вивергає. Перевертає. Розвиднює. Змушує мислити і переживати. Хочу сказати кожному українцеві: "ІДИ І ДИВИСЬ!"» Це письменник Роман Кухарук на сайті «Літературного форуму». Теплий відгук на цей фільм опублікувала і газета «День». Звісно, за всім не прослідкуєш, та здебільшого українські медіа переповнені якоюсь незрозумілою, незбагненною злобою, критикуючи «Гіркі жнива». Я ж вважаю, що картину несправедливо оббрехано, затоптано, і чомусь мені здається, що я знаю, звідкіля ноги ростуть у цієї наскрізь пронизаної зневагою несправедливої, брутальної критики чистого і чесного фільму про гіркі українські жнива. На війні як на війні. Надто інформаційній. Але у брехні завжди короткі ноги. Її постріли завжди повертаються бумерангом.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com