Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

13.04.2003 17:55

“Авторитарний синдром” у дії(“Еквілібріум” Курта Віммера)

Ірина Зубавіна

ЕКВІЛІБРІУМ/EQUILIBRIUM (107’, США, 2002), сценарист і режисер: Курт Віммер, оператор: Дайон Бібі, актори: Крістіан Бейл, Емілі Вотсон, Тей Діґґс, Шон Бін, Енґус Макфедіен.

“Тільки йолоп може купити квитка на цей фільм”, – винесло своєрідний вирок картині “Еквілібріум” одне з поважних американських видань. Подумалося: до якої ж категорії ризикує потрапити кінознавець, що наважиться про таку картину ще й написати? Втім, не можу змовчати. Проставивши “Еквілібріуму” “0” у рейтинґовій таблиці (тобто нижче рівня мистецької критики), вважаю за необхідне висловитися, бо аж ніяк не визнаю стрічку безневинною забавою для підлітків. Адже це дуже непослідовне та внутрішньо суперечливе “твориво” видовищної індустрії виразно унаочнює приховані тенденції у маніпулюванні стереотипами масової свідомости.

“Еквілібріум” (“Рівновага”) американського режисера Курта Віммера – фільм, що в певному розумінні приєднався до тих клонів культової донедавна картини братів Вачовських “Матриця”. Наступна історія порятунку світу, а певніше – залишків цивілізації в ситуації після-третьої-світової-війни. Чорна візія майбутнього – поєднання фантастичного бойовика з соціальним трилером.

Глядачеві пропонується антиутопія гармонійного суспільства, лад у якому підтримується тотальним придушенням почуттів його громадян. Медикаментозними засобами в слухняних жителів мегаполісу нівелюються такі емоції, як любов, закоханість, співчуття. Будь-які прояви чуттєвости проголошено “емоційними злочинами”. Кожен, помічений у подібних “злодіяннях”, підпадає під розслідування з наступним покаранням миттєвою кремацією. Негайному знищенню підлягають також предмети, здатні викликати “розбалансування” чуттів. До реєстру заборонених речей передовсім заносяться книжки, картини, музичні твори, а також килими, парфуми, навіть свійські тварини – все, що може викликати живий порух душі, наповнити існування барвами емоцій. Спеціальними ін’єкціями наркотику або ж транквілізатора під назвою прозіум державна машина вводить громадян у заціпеніння, перетворюючи їх на деталі злагодженого бездушного механізму, на роботів нечутливих і байдужих. (Назва транквілізатора ”прозіум” вірогідно походить від слова “проза”, тобто непоетична мова. Отже, результатом його дії має бути депоетизація, деромантизація і без того надто раціонального, прагматичного суспільства Еквілібріума). У такий спосіб, прикриваючись доброю метою зменшення людської аґресивности й уникнення четвертої світової війни, громадян Еквілібріуму попросту позбавляють життя, пропонуючи натомість його ерзац – безрадісне функціонування в колі колективних скерованих дій, під постійний супровід екранних виступів Правителя. Занадто прозора символіка викликає асоціації з тоталітарним фашистським режимом: від атрибутики – варіацій зображень свастики на прапорах “наці” і “поганих хлопців” у чорному, котрі схожі один на одного і водночас нагадують стереотипних офіцерів підрозділів SS, до особливостей суспільного устрою з характерним перетворенням людини на “ґвинтик” або “елемент орнаменту”.

Еквілібріум – модель суспільства, де маса перемогла індивідуальність. Замість особистостей – багатолика фаланга, над якою наглядачами – елітна каста клериків, що вони здатні передчувати і “знешкоджувати” людську емоцію вже на стадії її зародження. (Вочевидь, слово клерик – похідне від латинського clerіcus – духовний чин). За призначенням вони покликані надійно захищати залишки світу від будь-яких струсів, насамперед – афективних.

Саме до цієї верхівки влади належить герой картини – Джон Престон (фактурний красень Крістіан Бейл). Він – служка квазірелігійного “чорного” ордену – клерик високо ранґу. І він – “найкращий”, тобто – справжня супермашина для винищення інакодумців і тих, хто інакше відчувають. Ліпше сказати, тих, хто взагалі здатні на почуття. Тут потрібно відзначити внутрішню суперечливість задуму та симптоматичну непослідовність у його реалізації. Очевидна недоречність полягає хоча б у такому протиріччі: поза декларованою тотальною нечулістю, персонажі стрічки постійно демонструють широкий спектр “ганебних почуттів”, як-от: гординю, гнів, приховану заздрість тощо. Зрештою, “Еквілібріум” заперечує власне вихідне пацифістське посилання, пропонуючи крутий заміс воєнної пропаґанди з постійним докучливим відтворенням ритуалів сили, культу авторитарної особистости, описів збройних сутичок і чуттів найгіршого ґатунку. Погроза фізичним насиллям, військові тренування та вправи зі зброєю раз-у-раз нагадують елементи обрядової, ритуальної поведінки: “каратешні” напади, атаки з раціональним ухиленням від вірогідних траєкторій польоту куль. Додавши до цього ідею карального “Меча правосуддя”, що руйнує “задля очищення”, важко не помітити, як вимальовуються знайомої контури мітології Влади, що вона живиться культом сили.

Таким чином у ході розвитку дії, деклароване в експозиції картини прагнення миру, поступово перетворюється на власну протилежність, заявлена в назві рівновага виявляється нестійкою, а головний захисник стабільности – її активним руйнівником. Пружина фабули розгортається за невибагливою схемою: безжальний клерик, випадково пропустивши прийняття дози, відмовляється від наркотичної дії прозіуму і відкриває, що саме в почуттях полягає сенс життя. Щоправда, у Престона відродження чуттєвої сфери відбувається досить ориґінально. Задля порятунку зворушливого беззахисного песика герой розстрілює патрульний загін, мимоволі доводячи зв’язок сентиментальности із жорстокістю, відповідно до відомого “принципу парности емоцій” (приміром, садомазохистський комплекс, де садистичний потенціал має невід’ємним додатком мазохистські нахили). Крок за кроком клерик Престон перетворюється на завзятого борця з механізмами утиску, і починає “гамселити” своїх колишніх спільників з обох рук, із самозреченням і застосуванням знань усіх тонкощів бойових мистецтв, що їх отримав під час спецнавчання. Він виходить на контакт із підпіллям і бере участь у повстанні проти Правителя, котрий виявляється суцільною містифікацією – екранним образом давно померлої людини, що експлуатується як важіль маніпуляцій масовою свідомістю, елемент медитативного культу. Така деперсоніфікація зла не заважає нашому героєві бути послідовним у досягненні вершини владної “піраміди”, яка виставляє на свій захист все нових “чорних воїнів”. Чи слід казати, що перехід клерика в опозицію до Влади маркірований зміною чорного вбрання на біле (така прозора символіка кольорів покликана унаочнити позиціонування Добра та Зла навіть для розумово відсталих)?

Просуваючись з боями, наче в полі багаторівневої комп’ютерної “стрілялки” (а видовище часом нагадує комп’ютерну розвагу, розтягнену до формату повнометражного та широкоекранного фільму), “білий клерик” долає всю вертикаль суспільної “піраміди”: від підпілля до верхівки. На останньому рівневі “гри” він сходиться в двобої з колишнім напарником – підступним “чорним клериком” (чорним душею, одягом і...кольором шкіри – no comments!). Битва сам-на-сам завершується для неґативного персонажа втратою обличчя, причому, в усіх сенсах: використання можливостей комп’ютерної технології забезпечує візуальний ефект “зісковзання” лицьової частини голови миттю пізніше за блискавично влучний удар меча супротивника.

Навіть з короткого переказу основних подій стає зрозумілим, що авторові вдалося продемонструвати, як воно створювати кіновидовище не тільки за відсутности високого голлівудського кошторису, а й без ориґінальних ідей, “насмикавши” під власний тенденційний задум запозичень із шедеврів світової літературної та кінокласики. Байдуже, що модернізована компілятивна “версія” аж ніяк не дотягуватиме до рівня пограбованих першоджерел. “Еквілібріум” – суцільний мікс – вторинне видовище, що наслідує водночас декілька відомих літературних та кінематографічних творів (“1984” Дж.Орвелла, “451 градус за Фаренґейтом” Рея Бредбері, “Матриця”, “Той, що біжить по лезу”...). Серед кінотекстів, що “надихали” автора “Еквілібріума”, – “Метрополіс” Фріца Ланґа. Саме з цією класичною картиною чується найбільший перегук у фільмові Курта Віммера. Фантастичний мегаполіс в “Еквілібріумі” відверто нагадує образ Метрополісу з його футуристичними урбаністичними пейзажами та шерегами зомбованої “робітничої сили”, що її безжалісно поглинає вогненна щелепа ненажерливого Молоху. Щоправда, в фіналі своєї картини Фріц Ланґ давав цивілізації шанс – представник олігархічної еліти, символізуючи “верхівку” суспільства, потискав руку ватажкові робітників, котрий саме ці “робітничі руки” міста й уособлював. Скріплювала їхню спілку ніжна білява героїня Мері, що вона втілювала Почуття. Отже, емблематично-алегорійний союз “голови” з “руками” відбувався через “серце”. Натомість в “Еквілібріумі” ця гуманістична настанова перекручується “з точністю до навпаки”. Під сучасною гай-теківською обгорткою, прикрашеною спецефектами, від яких часом затамовуєш подих, приховано дуже небезпечне повідомлення, ключовими словами якого є: вбивство, ненависть, війна, насилля, руйнація, знищення.

Додати б до цього сумну долю наступниці ланґівської Мері, що її попередниця сприймалася як алегорія “серця” Метрополіса. Рудоволосу красуню з Еквілібріуму, котра пробудила клерикове кохання, так само звуть Мері (Емілі Вотсон). Її приречено до страти вогнем, і вирок виконано... Клерик програв бій за жінку, хоча в змаганні за владу – не поступився. Фінальна перемога озброєної та небезпечної “надлюдини”, нехай навіть “представленої” носієм Добра, викликає не так захоплення, як прозорі історичні алюзії та небезпідставні побоювання: чи не отримав розбалансований Еквілібріум нового тирана, здатного задля втілення своєї “прагматичної люті” радо знайти підстави для розв’язування нових війн. Фінальна посмішка на вустах цієї жорстокої та сильної особи викликає страшні передчуття щодо нового режиму та перспектив цивілізації.

По суті, “Еквілібріум” постає естетично й етично сумнівною історією індивіда, який виокремився з “масовидного тіла” загалу. Внаслідок численних обмежень, накладених на нього ззовні, він має в собі потужні аґресивні імпульси. У повній відповідності до теорії Теодора Адорно (дослідника феномену авторитарної особистости), герой досягає витиснень, знаходячи об’єкт для перенесення своєї аґресії, і водночас відмовляючись від будь-яких моральних заборон. Поки глядач стежить за колізіями навколо зміни життєвих орієнтирів головного персонажа, автор, наче вправний фіґляр, здійснює низку непомітних “підтасувань”, в результаті чого докорінно трансформується загальний сенс послання. Замість декларованого заклику до миру та злагоди, насправді в фільмові виправдовується авторитарна аґресія як “розумна” альтернатива ситуації нетривкої рівноваги.

Сучасне політичне становище в світі парадоксально додає саспенсу подібного параноїдального захоплення силою. Глядачеві доводиться самому вирішувати, чи то у фільмові, крім експансіоністських інтенцій, зашифровано невтішні передбачення щодо “третьої світової”, чи то втрата політичної стабільности в соціумі – жахливий наслідок поступового “перетікання“ екранної реальности в дійсність нашого буття.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com