Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

18.04.2003 18:16

Потворне(кіно: шляхом божевільного маркіза)

Аксінья Куріна

“...Інцест не зможе розв’язати всі проблеми західної цивілізації…”

Герої фільму “Ситком” Франсуа Озона



Маркіз де Сад – найвідоміший в історії мистецтва адвокат інцесту – був переконаний, що табу на кровозмішення – це просто забобон, ще одне культурне обмеження волі індивідуума. І хоча де Сад повернув західному мистецтву діонісійський смак до аґресії, а точніше, намагався надати екстазові леґітимности, цей неперевершений знавець будь-яких крайнощів у цьому випадку помилявся. Подальший розвиток природничих дисциплін довів, що соціальне тут не є в опозиції до природи. Деякі види приматів уникають родинного схрещування – невже природа прагне до самовдосконалення, і найбільш розвинені види захищені інстинктом? Але проблему в сфері культури це аж ніяк не скасовує. Адже інцест – об'єкт не тільки біологічного дослідження і предмет судового розгляду, але й культурологійна, мистецтвознавча проблема. І проблема забороненого в мистецтві також – не тільки цензури, але і самоцензури мистця. Бо табу на інцест було і залишається основою західної культури. Воно фундаментальніше, ніж “не вбий”. Хоча в різних культурах існували й існують різноманітні системи заборон, загальна картина дивує своїм діапазоном. Якщо, скажімо, для сучасного цивілізованого суспільства інцест табуюється цілком, то в архаїчних культурах – частково: складна система шлюбних відносин часто-густо не має зв'язку з біологійною доцільністю. Спільним залишаються важкі покарання за гріх кровозмішення. Проте у сфері мистецтва існує певна привабливість усіх моторошних (якщо дивитися зі світу повсякденности) історій, ще починаючи з часів античности. У двадцятому столітті міт про Едіпа став підмурівком нової наукоподібної релігії – психоаналізу. У культурі спостерігається амбівалентне ставлення до інцесту.

От буття як повсякденність… Життя сучасної цивілізованої істоти жорстко реґламентоване. Аґресивні імпульси мають бути витіснені. Кінематограф, до певної міри, є інструментом, що перетворює деструктивні сексуальні прояви з безпосередніх на безпечні опосередковані. Безумовно, в суспільстві є інституції, що мають право обмежувати і забороняти. Але цензура не має такого жорсткого характеру, як, скажімо, півсторіччя тому: і в арт-гаузі, і навіть у мейнстримі з’являється все більше неприємного в стосунках “цивілізованих” істот. Тому й потворного в кіні стільки, що замало не буде. Кровозмішення на екрані змушує серце законослухняного індивіда стискатися від жаху й нудоти…Свіжість жаху, відвертість обурення – чим сильніше табу, тим більше емоцій. Темна архаїка, що причаїлася під корою людського мозку, пояснює принаймні значну присутність насильства і перверсій, особливо в жанровому кіні.

Інцест як злочин на екрані є зовсім банальним – це звичайні жанрові історії. Взагалі фільми, де, умовно кажучи, до сценарію покладені нотатки з кримінальної хроніки – пожива для соціологів. Вони прочитуються з півкадру. Іншими словами, вони одномірні. В цій системі координат існує і мейнстримовий Лассе Галльстрьом, що використовує злочин як ідеологійний важіль. Він змушує героїв з двох лих обирати найменше: у “Правилах виноробів”, а потім у “Корабельних новинах” інцест стає засобом виправдання абортів. Хоча герой “Правил” не хоче робити небогоугодної справи, але доля його примушує: чорношкіра дівчина-підліток вагітніє від свого чорношкірого батька. Драматургійний хід тут не дуже політкоректний. До речі, на символічному рівні для білих-протестантів-республиканців афроамериканці – це язичницький, темний початок. Тобто відбувається історична, культурна реґресія в середньовіччя – вихідці з Африки тоді були чимось відверто демонічним, чаклунським, гріховним. Утім, несвідомий і навіть свідомий жах помітний і зараз – афроамериканці асоціюються з культом вуду, що шокує добропорядного християнина. От чорношкірий герой і робить заборонену, потворну і неможливу для доброго християнина річ. У “Корабельних новинах” Галльстрьом для встановлення рівноваги кровозмішні стосунки переносить до середовища білих протестантів. Тут обґрунтування – погана кров роду, спадщина, отримана від предків-розбійників… Взагалі-то все це доволі нудно – що стає ще одним підтвердженням того, що протестанти в інферні нічого не розуміють. А між тим кіно впродовж свого існування мало поживу, віками напрацьовану католицькими демонологами. До речі, православ’я має ще цікавішу демонологію.

Отже, фільми жахів. Інцест тут є маркером інферна. Акцент переноситься зі злочину на покарання – якщо не законом, то долею. Інцест є, так би мовити, приводом для того, щоб показати боротьбу добра і зла в просторі свідомости. Слід відзначити, що там, де сили (лібідо) не персоніфікуються, немає магічної привабливости християнської демонології, що є ґрунтом для сучасних кіноказок. В інфернальному “Твін Піксі” Девіда Лінча батько не просто має сексуальний потяг до перезрілої доньки Лори (ну кого таким можна жахнути?), герой одержимий злим духом – і це зовсім інша справа: підвищена аґресивність, афектовані вчинки набувають іншого звучання. І хоча у Лінча немає звичного церковного декору, моралі, мотивів, темні сили перемагають і символіка постхристиянська – все одно “Твін Пікс” існує поруч з традиційними фільмами жахів, навіть через пародіювання.

“Адвокат диявола” – зразковий християнський демонологійний фільм. Диявол має інцестуальні стосунки з власною донькою, а також з дружиною сина, і, нарешті, чекає, що його син і донька через кровозмішення створять нову династію. Інцест – ґарант чистоти крови, її відповідної демонічної концентрації, так повинна виникнути нова раса. Тобто кровозмішення набуває статусу окультного обряду.

Для божевільного конкістадора з фільму Вернера Герцоґа “Аґірре: гнів Божий” інцест є засобом створення раси. Він також жадає заснувати нову расу надлюдей за допомогою одруження з власною дочкою. В історичному американському фільмові “Каліґула” Тінто Брасса і Боба Ґучйоне майбутній імператор перебуває в любовному зв'язку зі своєю сестрою Юлією Друзіллою. Він жадає одружитися саме з Юлією, мотивуючи це тим, що єгипетські фараони (які мали божественний статус) мусили одружуватися зі своїми сестрами. Інцестуальним стосункам у цих фільмах повертається сакральний характер, вони є ознакою божественної природи. Найдавніша мітологія переповнена кровозмішувальними історіями. У мітах кровозмішення є нормою для богів. Прихильники юнґіанства, приміром Ерік Нойман, виділяють таке утворення в колективному несвідомому, як пожираючий сам себе змій Уроборос (символ він позичив у алхіміків). Уроборос – персоніфікований хаос. Цей патерн у часи античности кристалізувався в добре відомі акції: пожирання дітей, братовбивство, насильство і секс між близькими родичами, богами Олімпу. Що можна Зевсу, не можна бикові. У символічному аспекті інцест – звичайно, заборонний плід, він не для простих смертних. Інцестуальні стосунки мають сакральний характер як у мітології, так і в деяких примітивних культурах, так само, як канібалізм та гомосексуальність використовуються якщо не в символічних, то в ритуальних цілях. Інцест у мітології є компонентом багатьох старовинних окультних обрядів – про це свідчить фольклор та література і давнього світу, і середньовіччя, і нового часу.

Разом з тим неможливо уявити, що комусь із продюсерів і режисерів мейнстриму заманеться екранізувати, скажімо, “Обранця” Томаса Манна (де інцест посідає центральне місце), і створити щось амбівалентне: загадкове і при цьому потворне. В арт-гаузі стан речей інший. Частіше використовується знаковість, антична модель, часто-густо в психоаналітичній інтерпретації. Хоча на Пазоліні після постанови “Царя Едіпа” очікував черговий скандал, і виправдатися він зміг, лише роблячи акцент на символізмові історії. Слід відзначити, що “Едіп” в культурі є багатомірним простором, відкритим для нескінченних інтерпретацій. Крім того, це продуктивний сюжет, або виток для сюжетобудування, не тільки в психоаналітичному, але й екзистенційному вимірі. Скажімо, “Мандрівник” Фолькера Шльондорффа (але тут “Електра” замість “Едіпа”). Героєм “Мандрівника” рухає незнання. Фатум тяжіє над ним, як над персонажем античної трагедії: він знайомиться з дівчиною, закохується в неї і практично одночасно з її загибеллю дізнається, що саме він – її біологійний батько. Античний сюжет адаптовано до сучасности, де особистість перебуває у світі флуктуацій, а цінності відносні. Індивідуум загублений у цьому потоці. Герой потрапляє до пастки саме через незнання, а зовсім не через бажання насолодитися гріховним – ланцюг подій фатальний.

*

На перший погляд британська картина “Зона військових дій”, дебют відомого арт-гаузного актора Тіма Рота, – за фабулою кримінальна історія. Нібито звичайна сім’я, навіть благополучна – батьки, двоє дітей-підлітків і немовля. Деякі епізоди демонструють родинну спільність: вечори біля каміну, розмови, колективні походи до пивниці. Однак син помічає, що його сестра є об'єктом сексуального потягу їхнього батька... Герой довго і болісно день у день стежить за батьком і сестрою. Разом з тим реальність виглядає перекрученою в сприйнятті підлітка, що переживає гормональні бурі, тому в якісь моменти події здаються неоднозначними. У фіналі син вбиває батька. Жест не так побутовий, як символічний.

Ще одна стрічка “Догми” – “Мій брат Том” Дома Ротерое – історія стосунків двох підлітків, що мали нещастя стати об’єктами сексуального потягу їхніх родичів. Така собі “побутовуха”. До речі, в фіналі режисер намагається трохи врятувати ситуацію каламутними символами. Насправді щось вартісне виходить при наближенні до міту. Скажімо, “Цементний гай” Ендрю Бьоркіна – фільм несподіваний, з дуже скромним, невиразним зображальним вирішенням. Через відсторонений погляд на побутові конфлікти, що виникають у період дорослішання дітей, поступово під час дії проявляється мітологійний шар. Відбувається руйнування родини: батьки вмирають, але діти надають перевагу мовчанню. Їхня тактика – не виносити сміття з хати, в прямому і переносному значенні. Кровозмішувальний зв'язок дозволяє їм з’єднатися і утворити нову спільність, іншу, чужу навколишньому ворожому світові – силі, що може їх розлучити.

Інцест в арт-гаузі часто-густо використовується для показу занепаду інституту родини в сучасній культурі. Він показує її фальшивий респектабельний фасад і потворний виворіт. “Торжество” Томаса Вінтенберґа – якщо не найвідоміший, так найвдаліший фільм “Догми-95”. Злочин відбувся 25 років тому і лишався таємницею. І на ювілеї батька, під час святкового застілля, син робить приголомшливу заяву. Про скасування за строком давнини і речі не може бути – батько-тиран має бути покараний...

У психоаналітичному “Місяці” Бернардо Бертолуччі мати і син перверсивно ставляться одне до одного. З іншого боку в “Місяці” розглядається едіпів комплекс: те, що перетворює хлопця на чоловіка. Бо в битві за жінку син повинен прийняти даність, що мати належить не йому, а батькові. Тобто лібідо мусить бути спрямоване до іншого об’єкту. В “Місяці” використовується не типовий драматургійний хід – син поступається своєму батькові (з’ясовується, що батько теж був матусиним синочком), але у фіналі всіх очікує геппі-енд: жінка знову знаходить свого чоловіка, а хлопець – батьків.

У Лукіно Вісконті в сутінковій стрічці “Загибель богів” інцест – ознака декадансу. У Вісконті 30-ті роки ХХ ст. є апокаліптичними для Німеччини: “Я обирав надзвичайні події, особливі ситуації, щоби відтворити страшну атмосферу занепаду, що панувала в Німеччині тієї пори. У порівнянні з нею Содом і Гоморра – дитяча казочка”. Для Мартіна фон Ессенбека (в виконанні Гельмута Берґера) кровозмішувальні стосунки з матір’ю стають ініціацією у фашисти.

*

Кровозмішення між поколіннями батьків та дітей – тяжчий гріх, ніж між братами і сестрами: дітей поведуть до психіатра, а батьків – до в’язниці. Діти немов не відають, що творять. Діти частіше є жертвами на екрані, бо в сучасному суспільстві вони – об'єкт незахищений і слабкий: дитина апріорі безневинна. Однак на екрані все частіше з’являються погані хлопчики і дівчатка.

Комплекс Електри в стрічці “Гріх” – чиста провокація. (До речі, інцест – термін, який з'явився пізніше, раніше це називалося іншим словом – гріх). Зло причаїлося у дітях, а не в дорослих. Юна героїня (Джулія Стайлз, що трохи раніше зіграла Офелію в екранізації “Гамлета”) – аґресивна і нестерпна, ще більш, ніж Лоліта в екранізації Лайна. Вона вбиває матір з ревнощів. А далі, відповідно за психоаналітичним каноном, прагне посісти її місце. Вона опановує кулінарні рецепти, вбирається у плаття своєї матері, робить задиркуватий макіяж – все для того, щоб і фізично, і емоційно захопити власного батька. Не батько доньку, а донька спокушає батька. Але і цього творцям фільму здалося замало: молодша сестра героїні – ніжне створення років 11 – йде ще далі. Зрозумівши, хто є вбивцею матері і заради чого був зроблений злочин, дівчинка вбиває старшу сестру, для того щоб батько безроздільно належав їй. Абсурдність (не дивлячись на серйозність) наближає фільм до особливого полюсу сучасного кінематографа – чорних комедій. Над тим, про що не можна сказати серйозно, можна пожартувати. І жартують.

В американському фільмові “Щастя” Тодда Солондза психоаналітик переносить потяг до свого сина на його ж однокласників. У стрічці “Кров з молоком” син вступає в інцестуальні стосунки з матір'ю. Помітно, що усюди історії для порушників табу погано закінчуються, крім хіба що “Ситкома” Франсуа Озона. Мати, бажаючи змінити сексуальну орієнтацію сина, намагається пояснити перевагу стосунків між чоловіком та жінкою. Вона зваблює його. Зробивши злочин, вбивши батька, мати і син звільняються від комплексів і живуть щасливо. Далі, у фіналі, обидва змінюють орієнтацію та віддають перевагу гомосексуальним стосункам. Озон своїх героїв не став карати за злочин. Один з персонажів каже, що інцест не зможе вирішити усіх проблем західної цивілізації. Для того, щоб мати і син не були об'єднані статевим бажанням, протягом усієї історії людства існує дуже складна заборона інцесту. І складність цього табу полягає саме в тому, що воно знадобилося. Якщо повернутися до проблеми заборони, то стає зрозумілим, що мистецтво на питання, чи існують речі, яких людина не має права знати, щоразу відповідає, що таких речей не існує. Чергова консервативна революція, яку зараз переживає західне суспільство, насправді цього не скасовує. Сучасне мистецтво і та частина кінематографа, що лишилася мистецтвом, прямує шляхом божевільного маркіза: шокує, прагне новизни, долає перешкоди, розсуває межі припустимого. “Один з вірних шляхів в істинне майбутнє (адже воно буває і несправжнім) – йти туди, де росте твій жах”, – написав у “Хозарському словникові” Мілорад Павич. Екстаз – зворотна сторона жаху. А за Батаєм, це невіддільні частини. У кіні і сучасному мистецтві нажахати легше, ніж приємно здивувати, – така наша біологійна реальність: неґативні емоції і стани у процесі еволюції виникли значно раніше за позитивні, і, отже, це могутніші і сильніші патерни. Тому сучасне мистецтво підкреслено брутальне і фізіологійне (слід згадати успіх Кроненберґа). Простір первісного хаосу, звідки черпають мистці, лишається привабливішим, ніж стара байка про гармонію…



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com