Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

22.04.2003 17:27

Гаяо Міядзакі в країні чудес

Катерина Паньо, Тарас Паньо, "Дзеркало Тижня"

Після вельми повільної мандрівки (яка тривала майже рік) до екранів українських кінотеатрів дістався останній анімаційний фільм Гаяо Міядзакі «Сен-Чигіро в полоні у духів» (у прокаті – «Викрадені духами») — володар берлінського «Золотого ведмедя» і претендент на «Оскара». Попри таку титулованість, навряд чи він стане хітом показів або касовим рекордсменом — надто мало реклами, надто низька популярність самого японця (хоч і «культова постать», але все ж у «вузьких колах»), надто невелика кількість знавців і поціновувачів аніме в Україні, а для інших любителів мультиків — замало голлівудщини, дешевого психоаналізу і припорошених нафталіном — і хоча б уже тому недотепних — гегів, які останнім часом стали незамінними компонентами «успішних і правильних» західних мультфільмів.

Про Міядзакі та його фільми складно писати — сучасним західним, «далекозахідним» і «східно-центральним» глядачам його доводиться порівнювати з чимось «своїм» (як це робить більшість критиків), або ж небагатьма зразками «їхнього», яке тече до нас настільки тонким струмочком, що навряд чи можна робити впевнені висновки. Міядзакі — інакший. Це перша, а також друга і третя думка, що приходить у голову, коли дивишся будь-який його фільм. Він інакший в естетиці, засобах візуальної виразності і — глибше, глибше — у світогляді, способах розрізнення добра й зла, уявленнях про гармонію. І при тому, що йдеться про речі глибокі і майже вічні, а Міядзакі не соромлячись демонструє свою думку щодо глобальних етичних проблем, його фільми не перетворюються на занудне моралізаторство.

Спрощений сюжет «Сен-Чигіро в полоні у духів» такий: маленька сучасна дівчинка, знуджена комфортом, з вельми нелегкою вдачею, майже позбавлена хороших манер, випадково потрапляє у «потойбічну країну», заселену духами. Там її батьки перетворюються на свиней, а їй самій доводиться стати прислужницею. Здобувши непритаманні сучасній молоді риси — покірність, слухняність та ввічливість, — вона, крім усього, виявляється здатною на вдячність, самопожертву і несподівану любов не тільки до людей, а до будь-яких істот. Саме це, врешті-решт, дозволяє їй пройти всі випробування, звільнитися самій і визволити своїх батьків зі світу духів. Отака-от майже канонічна казка. На думку багатьох кінокритиків, є певна спорідненість між сюжетом «Сен-Чигіро» і керролівською «Алісою в країні чудес». Але схожість ця має виключно зовнішній характер. Керроллівська Аліса — уособлення чистого розуму, що мандрує химерним світом, уважно роззираючись навсібіч; вона кмітлива, допитлива й у більшості випадків цілковито спокійна. Адже вона будь-якої хвилини може з дитячою безпосередністю заявити мешканцям «іншого» світу, що вони просто колода карт, і прокинутися. ЧИгіро Міядзакі опиняється серед істот, більшість яких не просто бридкі — вони ще й небезпечні. І водночас серед цих бридких істот знаходяться такі, чия людяність переважає людську, а декотрі з них просто самотні, неприкаяні, нещасні...

«У наш час чоловічий спосіб думання вичерпується. Дівчинка, жінка більш гнучкі. Саме тому жіноча точка зору більше відповідає сучасному світові»

Гаяо Міядзакі

Мандрівка Чигіро максимально пронизана емоціями, вона, власне, і є якимось великим емоційним досвідом, тоді як подорож Аліси — це чиста й витончена гра розуму, ближча до химерного наукового експерименту в чистій лабораторії при світлі потужних ламп. Аліса проходить випробування розумом, тоді як Чигіро — випробування любов’ю. Вирішуйте самі — що простіше.

Загалом, головними персонажами фільмів Міядзакі зазвичай є дівчатка. Це теж споріднює його з Льюїсом Керроллом і принаджує західного глядача до пошуку аналогій. Утім, це не така вже дивина для японської культури. Для японських аніме і манґи характерна акцентація жіночих образів — критики люблять проводити аналогії між «дівчачою манґою» і європейською ляльковою індустрією. Хоча ті самі критики вбачають відмінність героїнь Міядзакі від цього мейнстриму. Попри аніме-канон у зображенні — пухкеньке личко, відносно великі очі (хоча й не такі великі, як у деяких інших авторів аніме та манґ), маленький ротик, майже позбавлений губів, — спосіб думок і дій відкидають цих дівчат далеко не тільки від інколи дуже схожих зовні дизнеївських героїв, а й від «лялечок», створених іншими японськими майстрами.

Дівчатка Міядзакі є людьми дії. Втім, часом жіноча природа спрямовує ці дії в русло, несподіване для звичного до «екшену» глядача. Думки і дії героїнь Міядзакі спрямовані шляхами почуттів зазвичай безкомпромісно, до самопожертви. І питання лише в тому, які почуття їх ведуть. Якщо це «добрі» почуття, що грунтуються на любові, то цей шлях аж ніяк не може привести до руйнації — це шлях Наусіки і, хоч як дивно, Чіти з «Лапути». Якщо любов змішана з ненавистю, пригода може скінчитися драматично, як то сталося з обома героїнями-антагоністами «Принцеси Мононоке».

Чигіро з «Сен-Чигіро в полоні у духів» трохи відрізняється від більшості своїх попередниць, що вийшли з рук Гаяо Міядзакі. Це перше «звичайне дівчисько», яке автор штовхнув на карколомні пригоди. Погодьтеся, принцеси з «Наусіки з Долини Вітрів», «Мононоке», «Лапути» чи навіть відьма Кікі мають трохи більші можливості впливати на казкову ситуацію, ніж звичайна школярка. І річ тут не тільки у «класовій приналежності», у вартості якої сам Міядзаки, за його власними словами, засумнівався, ще коли закінчував манґу про Наусіку. Просто за законами жанру відьми та принцеси мають певні вміння і навички — літати, володіти зброєю, зрештою, вони просто розуміють деякі особливості того світу, в якому живуть. Зовсім інша річ, коли у казкову реальність потрапляє звичайнісінька людина, не переобтяжена ані великими знаннями, ані великими вміннями — отака школярка Чигіро. І виявляється, що знання і вміння не так уже й потрібні. Її врятували абсолютно людські риси — співчуття, безкорисливість, відданість і повага до іншого, хоч би яким він видавався страшним та потворним.

«Я не впевнений у тому, що саме людина є вінцем Божого задуму»

Ненависть у фільмах Міядзакі зазвичай пов’язана зі страхом та огидою. Саме огида перед величезними мурахами стає причиною страху і ненависті людей до Пустелі у «Наусіці». Вміння побороти в собі огиду до іншого допомагає героїні «Сен-ЧИгіро» пройти свій шлях «нетутешнім світом» і завершити свою пригоду з честю. У світобудові Міядзакі людська відраза веде до загибелі. Навіть більше: людина в «альтернативному» світі — Пустелі, лісі Сісігамі, Лазні для Духів — сама викликає відразу у «корінних» народів. Усе, що вона може зробити, — намагатися подолати цю відразу до себе, шукати шляхів пристосування до «іншого» світу. Адже людина сама не може впоратися з цілим світом — хіба що знайти велику ломаку і знищити цей «поганий світ». Втім, цей шлях більше підійшов би американській кіноіндустрії, ніж героїні Міядзакі.

Найбільший ворог людини — самовпевненість. «Не бійся. Тут тато. У мене є картка і гроші», — вмовляє Чигіро батько. Покарання не забарилося: не все можна пояснити, не все можна оплатити ані карткою, ані готівкою. У цьому світі є речі, створені не для людини, і вже тому вона не має права відчувати себе господарем у будь-якій ситуації. Кожен має пам’ятати своє місце і бути тільки тим, ким він є. Інакше недовго і свинею стати...

«Якщо ви почнете ділити весь світ на друзів і ворогів, ви закінчите тим, що винищите весь цей світ»

На перший погляд, у «Сен-Чигіро» досить чітко простежуються «добрі» і «погані». Але протистоять, «конфліктують» вони у незвичний спосіб. Намагаючись звільнитися від злої чарівниці, позитивні герої не шукають дрючка максимальних розмірів, щоби розв’язати цю проблему радикально. Вони виконують умови, нею продиктовані. Чужих і дивних навіть для фантастичного світу істот зустрічають не тим-таки дрючком, а поклоном і ввічливим вітанням. Взагалі, увесь світ духів живе за якимись своїми внутрішніми правилами, часто жорстокими, але загальноприйнятими, і герої явно не ставлять собі за мету ці правила руйнувати, переробляючи світ «під себе». За мотивацією і діями герої «Сен-Чигіро в полоні у духів» схожі, знову ж таки, швидше на казкових персонажів, аніж на героїв «екшену».

Втім, «погані» персонажі тут виявляються не такими вже й однозначними. Учень чаклунки, в якого закохується Чигіро, прислуговує злим силам і взагалі «небезпечний», як попереджає дівчинку напарниця. Водночас чаклунка не керується сліпим бажанням творити зло, як це часто-густо роблять «злі» персонажі європейського поп-мистецтва. Вона чітко виконує умови договору, підписаного з дівчинкою. І в її учня залишається надія звільнитися від неї тільки тому, що ці умови існують і виконуються будь-що. Чаклунка, до речі, теж має свої душевні слабкості. А її лиху вдачу легко можна пояснити тим, що вона веде велике господарство і має у прислугах величезну зграю інтриганів та нероб. Будь-яка бізнес-леді її зрозуміє. Хоч як дивно це звучить, а чаклунка — доволі справедливий і винахідливий працедавець. До речі, вітчизняним представникам «ненав’язливого сервісу» дуже рекомендуємо ознайомитися з цим образом. І коли Чигіро, прощаючись, кланяється чаклунці і дякує — це не проста формальність, не проста данина традиції. Попри те, що її перша в житті начальниця виявилася фурією (з ким не трапляється...), вона ж таки багато чого її навчила.

«Те, чого я не розумію, нехай залишається таким, яким воно є»

Бути таким, яким ти є, незалежно від того, як тебе зрозуміють, — це, здається, мало перетинається з ідеєю відповідності довкіллю та пристосування. Втім, це обов’язкова умова світу Міядзакі. Адже зустріч і співіснування з «іншим» зовсім не означає обов’язкової асиміляції (поглинання) тебе чи його. Навпаки, співіснувати можна лише тоді, коли кожен залишається тим, ким він є, і не примушує іншого ставати інакшим. Залишатися собою в «інакшому» світі, де ти викликаєш мало не відразу, — найважче у цьому співіснуванні. Значно простіше вписатися в цей світ, стати його часткою і намагатися забути про власну самість. Для Чигіро дуже важливо не втратити свого імені, тобто власної сутності. Згадавши справжнє ім’я учня чаклунки, Чигіро вириває його з-під її влади. Втратити ім’я-сутність навіть страшніше, ніж «втратити обличчя». Неприкаяна безлика істота, яка намагається купити спілкування, розкидаючись золотом, пожирає інших і починає говорити чужим голосом, висловлювати чужі бажання, — все одно може знову стати собою і знайти притулок у світі. Все, що можна зробити, — намагатися бути собою, іти своїми шляхами і дати іншим жити власним життям, навіть якщо не можеш зрозуміти, як так можна жити.

«Аніме має бути дитячим»

Загалом аніме — складне мистецтво. Воно охоплює як дитячі, так і зовсім не дитячі жанри. На деяких аніме можна знайти обмеження за віком до 18 років. Причому не обов’язково йдеться про щось «непристойне». Просто аніме інколи буває психологічно важким. Настільки важким, що кілька років тому в Росії говорилося про небезпеки, які чигають на нещасну дитину, котра дивиться ці «мультики». До речі, й на сайтах українських кінотеатрів окремі стурбовані матері рішуче засуджували «відверту бридоту», після якої «діти не можуть спати». Аніме зазвичай дуже реалістичне у переживаннях і дуже відверте у зображеннях. Японці не схильні прикрашати дійсність, робити її безпечною. Тут поранена людина на весь екран спливає кров’ю, передсмертна судома вимальовується так само чітко, як гойдання квітучих гілок під вітром. Зрозуміло, це значно більше травмує дитячу психіку, ніж поведінка американських і не тільки мульт-героїв, які весело лупцюють одне одного дрючком по голові, явно отримуючи задоволення від процесу. Битися — це ж весело, і після того завжди можна встати, обтруситися й піти далі. А як можна бідолашній дитинці показувати, що від удару мечем фонтаном б’є кров і вивалюються нутрощі?! Ці японці просто неподобство якесь виробляють...

Втім, попри всю реалістичність фільмів Міядзаки, його бійки та кровопролиття — лише маленька частинка основної пригоди. Візуальні образи у Міядзакі, навіть цілком мирні, вражають уяву і дитини, і дорослого: вони не просто яскраві, барвисті, несподівані. Вони фантастичні, а подекуди — майже божевільні. І при тому вони споріднені з чимось давнім, незмінним і архетипним, що в людства, заклопотаного й неуважного, проривається вряди-годи хіба що в дитячих снах та малюнках психічно хворих людей. Можливо, тому більшість цих образів запам’ятовується надовго. Поїзд, що везе через воду людей з тінями замість облич, гротескний образ бджоли, яка несе у лапках вгодованого пацюка, багаторукий майстер-механік — все це у виконанні Міядзакі виглядає моторошно вірогідно. Це «правдивий інший світ», в існування якого вірить кожна дитина. Річ лише в тому, щоб він виявився настільки правдивим, аби з віком людина не перестала вірити в його існування і, відповідно, не перестала бачити необхідність співіснувати з цим світом щодня, у кожній своїй дії. Тому правдивість, реалістичність у його фільмах — не менш необхідна компонента «дитячого» фільму, ніж вишукана казковість.



Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com