Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Статті

28.08.2018 14:26

КіноWall Сергія Тримбача. Від «Землі» до «Племені»

Інна Долженкова, Детектора медіа

Коли Сергій Тримбач у першому випуску авторської програми КіноWall  про історію українського кіно (Суспільне мовлення) казав, що 12 найкращих українських фільмів, які він представить глядачеві, — це його особистий вибір, здається, відомий кінокритик трохи лукавив.

Тому що число 12 щодо кінематографа можна вважати сакральним. І справа не в кількості християнських апостолів, а в першому офіційному списку фільмів «усіх часів і народів». Його склали 1958 року на Всесвітній виставці у Брюсселі (1958). Саме в ньому з'явився фільм Олександра Довженка «Земля», завдяки чому всі, навіть радянські вчителі української мови та літератури, отримали дуже поважний аргумент на захист української культури. Адже оповідання та кіноповість «Зачарована Десна» входили до шкільної програми, й цей факт допомагав учителеві хоч якось зацікавити учнів українською літературою.

Тож 12 програм про українське кіно на каналі «UA: Культура» із трансляцією в регіональних філіях, у тому числі на «Центральному каналі» (Київська філія) та «UA: Крим», а також на хвилях «Українського радіо», — очевидне відсилання до згаданого брюссельського списку.

І це дуже правильний хід. Адже число 12 одразу вмикає потрібні асоціації у знавців і цікавість у тих, хто намагається заповнити прогалини в гуманітарній освіті завдяки просвітницьким програмам на «UA: Культурі».


Сергієві Тримбачу все вдалося, бо його авторська дванадцятка виявилася справжньою історією українського кіно, гідного найвищих оцінок у контексті світового кінематографа. Отож, шанувальник «КіноWall» отримав дуже якісну поживу для мозку. Причому кожен — свою.

Глядач телеканалу, обізнаний із предметом розповідей про «найкращу дванадцятку українського кіно», — довгий асоціативний ряд. До речі, перший абзац цього тексту і є однією з ланок такого ряду.

Колеги Сергія Тримбача, переглянувши цикл, мають підстави для фахової дискусії.

Ну а глядач геть випадковий або ж із неофітів у царині культури взагалі й кінематографа зокрема міг просто зацікавитися українським кіно настільки, що бодай погуглив назви фільмів, про які розповідає Сергій Тримбач. Завдяки ведучому сильно розширивши свої культурні обрії.

«КіноWall» — це, за великим рахунком, цикл дуже компетентних лекцій. Адже вся програма стоїть на двох китах — усній оповіді та ілюстрацій до неї у вигляді уривків із фільмів, про які йдеться.

Жодного авангарду в подачі. Жодних тобі телевізійних експериментів. Суцільний мінімалізм. Є студія, до речі, теж із суцільно мінімалістичним оформленням у вигляді довженківських волів на заднику, посеред якої на звичайному стільці, щоправда, з написом editor, тобто режисер, сидить кінокритик Сергій Тримбач.

Хоч автор розповідає саме про авангард українського кіно. До того ж про фільми, які сінефіли знають назубок.

Здавалося б, що нового відкрила їм розповідь Сергія Тримбача про Довженкову «Землю», фільм, про який написано сотні томів і захищено десятки дисертацій?

Можливо, для тих, хто давно й глибоко занурений у цю тему, й нічого. Але для «неофітів» теза про те, що у фільмі «Земля» просувається більшовицький месіянізм, утілений в образі головного героя Василя, точно стала відкриттям.

Сергій Тримбач, розповідаючи про один із найкращих фільмів усіх часів і народів (хай навіть це класифікація 60-річної давнини), звертає увагу на те, як тріумфально сприйняли «Землю» європейські інтелектуали кінця 20-х років минулого століття.

На початку минулого століття в їхньому середовищі величезною популярністю користувалася праця Освальда Шпенглера «Занепад Європи», де автор відмовив у праві на майбутнє старій Європі, натомість побачивши паростки майбутнього на Сході.

Позаяк Схід у лівих європейських гуманітаріїв асоціювався виключно з Росією, де розпочався небачений соціальний експеримент, а Україна, звідки був родом режисер Олександр Довженко, належала до Радянського Союзу, вони сприйняли цей фільм як символ «Азійського ренесансу». Апологетом котрого, нагадує Сергій Тримбач, був Микола Хвильовий.

Проте біографія Олександра Довженка не надто цікавить Сергія Тримбача. Ведучий «КіноWall» згадує про її найдраматичніші колізії лише тоді, коли їх не можна оминути. Приміром, буквально пунктиром автор згадує про службу Довженка в лавах армії УНР та визволення з польського концтабору завдяки впливовим друзям. А також про подальшу службу в українських закордонних амбасадах.

Сергій Тримбач наголошує на кінематографічному таланті цієї непересічної людини, яка буквально за три роки від появи на Одеській кінофабриці ВУФКУ стала всесвітньо відомим кінорежисером.

Адже йому найперше йдеться про те, щоб розкодувати складну символіку фільму, який уплинув на кілька поколінь кінематографістів не лише України, породивши феномен «поетичного кіно», але й цілого світу. Приміром, саме з творчості Довженка постав італійський неореалізм 60-х і поетика кінофільмів Андрія Тарковського.

Останню тезу дуже добре ілюструє зіставлення кадрів із «Землі» й фільмів Тарковського «Іванове дитинство» та «Андрєй Рубльов».

Довженко, як людина, вихована в багатодітній поліській родині, про що згадує Сергій Тримбач, не міг, кажучи сучасними словами, не повестися на привабливість нового месіянства. Але, будучи художником найвищої проби, у своєму фільмі показав сільське життя як абсолютну гармонію. До якої не можна втручатися.

Сергій Тримбач, показуючи знамениті уривки з фільму всіх часів і народів, зокрема виїзд Василя на тракторі, його загибель під час найвищого душевного піднесення, коли він танцює на вулиці, сцену з оголеною Наталкою, знаходить у них прояви нового більшовицького месіянізму, який виводив свою нову релігію зі старого християнства.

Виїзд Василя на тракторі — це вхід Ісуса в Єрусалим на віслюкові. Загибель головного героя трактується як неминуча частина нового, але й старого міфу.

Сцена похорону головного героя — таке собі новітнє, згідно з новою релігією комунізму, воскресіння її нових героїв. Адже аероплан у небі, на який дивляться селяни під час похорону свого комуністичного месії, є символом безсмертя нової ідеології-релігії.

Але головне у фільмі «Земля» — це геніальна операторська робота Данила Демуцького. Бо він показав настільки довершену гармонію співіснування українського хлібороба з природою, що будь-яке втручання в неї було би злочином.

Асоціативний ряд, про який я вже згадувала, на цих словах Сергія Тримбача в мене особисто продовжився картинами Голодоморів, які остаточно знищили пасторальну гармонію фільму «Земля». Довженко у викладі Сергія Тримбача постає митцем, який, попри державне замовлення 1927 року на апологію колективізації, зробив кіно всупереч йому. Отримавши відповідну реакцію на фільм «Земля» від придворного «поета» Дем'яна Бєдного у вигляді віршованого фейлетону. Після чого, зрозумівши, що арешт недалекий, митець на кілька місяців виїхав за кордон. Буцімто представити своє нове кіно й опанувати техніку звукового кіно. Повернувшись у межі Радянської України, Олександр Довженко дізнається про репресії щодо свого батька. Але сам він уцілів завдяки зустрічі зі Сталіним, яку ініціював комуністичний диктатор. 

За 20 років після цих подій, після смерті Сталіна, розповідає Сергій Тримбач, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «Хто ж мене тепер захистить?»

За півгодини авторської програми «КіноWall» Сергій Тримбач уміє розповісти про один із 12 шедеврів українського кіно все, що вважає за потрібне.

«Чудова дванадцятка» українського кіно від Сергія Тримбача завершується випуском про фільм Мирослава Слабошпицького «Плем'я». Найтитулованіший український фільм, що здобув більше 50 призів на різних фестивалях. Кількість нагород «Племені» перевершує колишнього рекордсмена — «Тіні забутих предків» Параджанова. Ведучий «КіноWall» пояснює цей феномен фільму Слабошпицького тим, що в 60-х роках минулого століття кількість кінофестивалів була набагато меншою, аніж тепер. Та й Гран-прі Каннського фестивалю дуже вплинуло на рішення журі всіх інших.

Розбираючи причини успіху фільму «Плем'я», кінокритик наголошує на тому, чим саме Мирослав Слабошпицький зумів вразити кінематографічний світ, нині доволі консервативний. Український режисер зняв своє кіно про інтернат для глухонімих дітей і підлітків, не перекладаючи мови жестів, якою спілкуються герої. Хоча для кращого сприйняття глядачами, які не знають мови жестів, логічнішим було би подати субтитри. Але режисер свідомо відмовився йти найлегшим шляхом, і саме цей мовчазний світ жорстокого буття глухонімих став найефективнішим, буквально вибуховим художнім прийомом усього фільму. Адже глядач, який на початку не розуміє, про що говорять глухонімі персонажі, за кілька хвилин дійства на екрані починає сприймати його цілком адекватно.

Сергій Тримбач порівнює цей ефект несподіваного розуміння з тим, як людина, потрапивши в чужомовне середовище, спершу відчуває безпорадність у вирі іншої мови, але згодом, збагнувши стиль життя її носіїв, починає більшість зі сказаного навколишніми розуміти.

«Плем'я» — кіно надзвичайно важке. Бодай з огляду на брутальні сцени насильства й підліткового сексу, які далеко не в кожного кіномана викликають позитивний відгук. Але це та правда, яку ми мусимо знати, аби відповісти собі на запитання «Що відбувається у світі?».

Адже існування «островів середньовіччя», з їхніми законами зграї й тотального підкорення ватажкам-злочинцям, посеред моря лібералізму — це проблема не лише України, а й дуже благополучних країн західної цивілізації. Західний кінематограф, каже Сергій Тримбач, досить часто звертається до цієї теми. Як приклад він наводить американські фільми «Банди Нью-Йорка» та «Хрещений батько».

Міжнародний успіх «Племені» сам Мирослав Слабошпицький пояснює ще й тим, що його фільм — типовий вестерн. Сюжет якого типовий для західної культури. Тут є герой, який приходить у банду, щоби потім повстати проти беззаконня її ватажка. За великим рахунком, герой «Племені» Сергій намагається змінити навколишню безпросвітну реальність такою собі, за терміном Сергія Тримбача, «християнізацією». Тобто — своїм коханням до Ані. Але на цьому фронті він зазнає поразки — всі його спроби не випустити кохану в Італію, куди її продали в сексуальне рабство, закінчуються помстою з боку банди.

У фіналі герой Георгія Фесенка, який потерпів моральну й фізичну поразку від кримінальної банди, переймає методи її ватажків, доводячи їх, утім, до крайньої межі, після якої повернення до любові як способу «християнізації» людожерів, неможлива.

«Список Тримбача» починається Довженком і завершується Слабошпицьким цілком свідомо й невипадково. Забагато паралелей між двома шедеврами українського кіно, які неможливо оминути сумлінному кінокритикові, напрошуються в процесі їхнього зіставлення.

Одна з них, про що Сергій Тримбач каже і в своїй лекції про «Землю», й у програмі про «Плем'я», — вже згадана «християнізація» соціуму. В обох фільмах місіонерство головних героїв зазнає нищівної поразки. Але в кожному з них це відбувається з різних причин.

У Довженка, завдяки геніальній роботі Данила Демуцького, більшовицький месія гине, бо намагається збудувати «Царство Боже на землі» там, де воно й так панує завдяки божественій гармонії хліборобської праці. Відтак більшовицького месію покарано за спробу знищити цю гармонію.

Герой Мирослава Слабошпицького, навпаки, намагається прищепити цінності християнства через свою любов до Ані абсолютно здичавілим людям, яким вони просто не потрібні. Він опиняється не в той час і не тому місці.

«Закільцьованість» циклу Сергія Тримбача, від Довженка до Слабошпицького, виявляється ще й у його дуже промовистому спогаді про прем'єру «Племені» в Київському Будинку кіно. Кінокритик пригадує: одразу ж після того як на екрані попливли фінальні титри, одна, до речі, менша частина зали встала з оплесками й криками «Браво!», а друга, набагато чисельніша, кричала «Ганьба!».

Якась жіночка, пригадує Сергій Тримбач, навіть екстатично вигукнула: «Що б сказав Олександр Довженко, якби побачив це на екрані!».

Відповісти на це питання, провадить кінокритик, просто. Навряд чи Довженко сказав би щось погане про кінофільм Слабошпицького, бо в «Землі» ми вже бачили тілесний протест. Сергія Тримбача в контексті просвітницького напрямку Суспільного теж можна вважати місіонером. Щоправда, поки що суто теоретично, адже «КіноWall» наразі не має широкого глядача.

Вибачте, але максимальний результат, тобто аж... вісім переглядів випуску «КіноWall» про «Тіні забутих предків» на ютуб-каналі — це провал.

І що з цим робити, яким чином доносити до глядача якісний телепродукт — тема для глибокого аналізу всієї команди Суспільного.




Статті

Архів


Новости кино ukrfilm.com