Критичні Канни (частина перша)

Semaine internationale de la critiqueПокликання «Тижня критики» на Каннському кінофестивалі  відкрити нові таланти в області режисури короткого і повного метру. Протягом певного часу усі присутні на фестивалі журналісти визначають переможця, котрий отримує грошову винагороду та інші бонуси для розвитку своєї режисерської майстерности.

В цьому році Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» представив фіналістів цього елітного конкурсу в Каннах, розділивши їх на 3 окремих блоки. До першого ввійшли трохи екзальтовані картини молодих режисерів, зняті подекуди на відеоплівку і, звісно, не відмічені знаком особливої якости. Проте іноді ідея стрічки повністю компенсує саму форму. А це вже дорого коштує. Наприклад, вразив фільм «Трава» іспанського режисера Кольдо Альмандеса. В ньому не сказано жодного слова, проте кожен кадр несе за собою стільки емоційної виразности, яка набирає динаміки і божевільного розжарення до кінця стрічки, що просто голова йде обертом. Молоде подружжя живе віддалено від усього світу. Чоловік косить траву, а дружина доглядає за немовлям і розвішує білі простирадла на сонці. А тим часом дитя тишком-нишком йде гратись у поле, де зовсім близько гостро підточене лезо батькової коси стинає високі паростки трави. Отака трагедія серед гармонійної й чарівливої природи і спокою півдня. Також «зачепила» стрічка новозеландця Пітера Бюргера «Туранга Вервей». Про старенького ветерана в’єтнамської війни з племені маорі. Як він жебракує по вулицях і носить із собою клаптик землі з травичкою, щоб у будь-яку хвилину роззутися і стати на неї босоніж серед міста і заспівати пісню своєю мовою, як кошмарні видіння з війни не дають йому, бідолашному, спокою, і як його збиває на перехресті авто (такому несподіваному і шокуючи реалістичному кадру позаздрили би й творці славнозвісного «Знайомтесь, Джо Блек»).

Порадували і трохи розвіяли депресивний настрій від перегляду попередніх картин анімаційні роботи: дотепний «Примус» про чудернацьку, за формою і характером, людину, що нехтує, чи то навіть спеціально порушує усі правила, що трапляються їй на шляху; а також сентиментальний «Людина без тіні», що вразив своїми барвами і стилем (автор ототожнює глядача і ефемерним духом, що підлітає, огортає головного героя й невпинно кружляє над ним), також трохи медитативним була постійна зміна обрисів зображеного, одне потроху переливалось в інше. Взагалі, каннські критики порадували, відібравши такі, дійсно чуттєві, хоча й не професійні картини. Переглянувши фільми мимоволі з’являється відчуття симпатії до їх творців. І від усього серця хочеться побажати їм успіху в подальших творчих мандрах.

Ніна Шкурба

Залиште відповідь

Ваш е-мейл не буде опубліковано або зібрано для подальшого використання.