Кіно, кокетство, Кокотюха і свинячий хрящик

Жовтень 04, 2006

Кіноромани: українські письменники про улюблені фільмиОце минулого місяця у нашому книжковому видавництві (йдеться про KINO-KOЛО) побачила світ нова книжка – „КІНОРОМАНш: українські письменники про улюблені фільми”.

Колись Гоголь писав: якщо книжку видано, значить, десь причаївся і її читач. Перефразую: коли книжку видано, то, безумовно, десь та зачаївся і її критик.

Наша книжка з’явилася на світ разом із DVD, що на ньому записано однойменний документальний фільм. Структурно він складається, як і книжка, із п’ятнадцяти письменницьких монологів – про, з тих чи тих причин, улюблені фільми цих самих п’ятнадцяти вітчизняних письменників. Друковані й усні тексти посутньо автентичні. Тому критикові, що пантрує у своїй схованці, в цьому випадкові й книжку читати не конче потрібно. Навіть можна не мацати. А сміливо писати критичну свою статтю: не читав, але скажу. Тим паче, коли той фільм ще й прокрутять у телевізорі.

Ось на сайті „Телекритика”, власне, після побаченого на каналі „1+1” цього самого фільму, і поділився своїми враженнями літератор (не тільки критик, бо й романіст) Андрій Кокотюха.

Саму ідею стрічки, факт її виходу (гіпотетично, смію сподіватися, – і „факт книжки”) критик схвалив. Звісно, приємно. Навіть коли це (я про книжку) дещо гіпотетично.

Та не схвалив Андрій Кокотюха вибору українських письменників. Таких само романістів, як і він сам. Більшість із них, за переконанням критика, нещирі люде.

Бо, пише Кокотюха: „У принципі, улюблений фільм тому й улюблений, що його можна передивлятися по декілька разів. Телеканали, до речі, цим спекулюють, надто захоплюючись показом стрічок на кшталт «Кавказької полонянки», «Білого сонця пустелі» та «Міцного горішка». Однак я ніколи не повірю, що можна по декілька разів дивитися фільми Андрія Тарковського. Признаватися в любові до його естетських, але нудних фільмів є правилом хорошого тону в середовищі тих, хто вважає себе рафінованим інтелектуалом. І письменниця Євгенія Кононенко, здається, пішла цим шляхом, запевняючи нас, що її улюблене кіно – «Жертвопринесення» Тарковського. Теж саме бачимо, коли письменниця Марина Гримич говорить про фільм «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука, а письменник Леонід Кононович – про «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Це – незаперечна кінокласика, те, що називають високим мистецтвом. Саме з цих причин подібна класика, фігурально висловлюючись, за визначенням та призначенням не служить для того, аби її знімати з полиць раз за разом і зачитувати (чи задивлятися) до дірок”.

Про такий хід думок відважного критика моральности українських письменників можна довго (й не-нудно) розмірковувати. Як і про інші засадничі позиції його, безумовно, світоглядно програмової статті „Кінококетство. Українські письменники про потрібні фільми”. Та я лиш дозволю собі захистити плюралізм кінематографічних смаків, обмежившись наразі банальним, як усе мудре, російським прислів’ям: «Кому люб арбуз, а кому – свиной хрящик».

11:57
1 коментар »