Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Кіноклуби

29.09.2006 17:47

Прем’єра фільму Анатолія Сириха "Михайло Грицюк. Не плач за мною, Аргентино!"

2 жовтня о 18-00 в київському Домі кіна відбудеться прем’єра нового фільму українського режисера-документаліста Анатолія Сириха "Михайло Грицюк. Не плач за мною, Аргентино!". Стрічку зафільмовано на студії "Укркінохроніка" на замовлення Міністерства культури і туризму України.

Михайло Грицюк – скульптор, один зі співавторів знаменитого пам’ятника Тарасові Шенченку у Москві. "Народився Михайло Грицюк восени 1929 року в невеличкому містечку Пасіка, на Закарпатті. Як і багато інших сімей українців, поляків, словаків, німців, сім'я Грицюків з немовлям на руках поїхала за океан шукати щасливішої долі. До Південної Америки діставалися довгим шляхом через Балкани й Африку, оселилися в Аргентині, під Буенос-Айресом, де на перших часах допомогли земляки. Згодом життя налагодилося, дорослі працювали, діти дорослішали. Удачливий Аким Грицюк, батько майбутнього скульптора, незабаром уже мав невелику ткацьку фабрику, міг не лише прогодувати сім'ю, а й про розширення бізнесу замислитися...

Зустріч із місцевим аргентинським скульптором справила на підлітка неабияке враження. Відчувши одного разу, як шматок глини в руках перетворюється на щось небувале, Михайло вирішив, що обов'язково має стати скульптором. А тут ще й знайомство з творами Степана Ерьзі, скульптора-емігранта з Росії, який теж жив в Аргентині, остаточно визначило життєвий вибір Грицюка.

У п'ятдесяті роки емігрантів стали наполегливо запрошувати назад у Радянський Союз, де після війни дуже потрібні були руки фахівців, а також їхні заощадження. Грицюки приїхали до Києва. Михайло відразу ж вступив у художню школу, а потім в художній інститут на скульптурне відділення. Однак батьки залишатися в Союзі не схотіли, дуже багато чого вони не могли прийняти. Поїхали. Ну, а Михайло, проживши майже двадцять п'ять років у Буенос-Айресі, став киянином. Творче невгамовна натура Грицюка найбільш зримо виразилася в проекті пам'ятника Шевченкові – його надія, віра, завзятий оптимізм, його життєве кредо: працювати, незважаючи ні на що, й створювати свій власний чудовий світ, перемагаючи знегоди й труднощі земні.

У Києві пам'ятник Шевченкові, створений Грицюком, ніколи не переміг би ні в якому конкурсі. Ставлення до нього тут склалося цілком певне: те, що до нього притягало артистів, художників, музикантів, що перетворювало майстерню на своєрідний вільнодумний клуб, не подобалося владі, й спосіб його життя, й коло спілкування, й походження, звичайно ж. Один із найбільш своєрідних скульпторів України не мав жодної персональної виставки. Єдина, дозволена з нагоди п'ятдесятиліття як творчий звіт, стала посмертною – художник кілька місяців не дожив до свого ювілею (він помер від захворювання нирок)...

Михайло Грицюк створив проект меморіалу для міста Ізюму в пам'ять сотням тисяч загиблих наших воїнів, що попали в оточення, разом з архітекторами Левіним і Градовим (авторами комплексу в Хатині). Але найвищим рішенням проект було відхилено. Та хіба лише цей...

Михайло Грицюк закрився в майстерні й працював, працював. Серія скульптурних портретів: Данте, Артемій Ведель, Пікассо (нині в Тулузі), Блок, Достоєвський, Стравінський, Параджанов, Амосов, Мравінський. Портретне зображення гнаного тоді Мстислава Ростроповича з віолончеллю, де музикант і інструмент – одне ціле, де резонатором є все тіло віолончеліста, – це немов кристал творчого методу Грицюка. Право та безправ'я художника, мотиви терзання й подолання переплавлялися в творчості Грицюка образами творців-страждальників – скільки виразності в його Рахманінові, який прекрасний і юний Борис Пастернак" (за матеріалами статті "Чи побачить Київ скульптури Грицюка?" В'ячеслава Прокопенка з газети "День" за 11 серпня 1999 року).




RSS

Кіноклуби

Архів


Новости кино ukrfilm.com