Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Статті


Кіноклуби

15.08.2003 09:34

Повстання нафталіну.Більшість кінематографістів протестує проти відставки держчиновника

Що сталося? — дивувався один із ораторів, звертаючись до присутніх із трибуни Синьої зали Дому кіна під час прес-конференції 24 липня. Теж мені — усувають з посади (а якщо точніше, не призначають знову під час чергового реформування апарату Міністерства культури та мистецтв) чиновницьку людину. А й справді, коли це було, щоб ми такому не раділи? Лише два схожі випадки зринають у пам’яті — коли прибирали з крісла голови Держкіно Святослава Павловича Іванова, а зі студії імені Олександра Довженка — її директора Василя Васильовича Цвіркунова. На початку 70-х... Усі пізніші епізоди, на жаль, овіяні сумом — нами командували не ті й не так, принаймні ми всі схилялися до такої думки.

І ось нині більшість, причому значна, категорично проти усунення від справ Ганни Павлівни Чміль, яка впродовж останніх семи років була заступником міністра культури, очолюючи кінематографічну галузь. Це тим паче дивно, що йдеться про роки кризові, занепадницькі, коли кіно в Україні переживає часи просто катастрофічні. А Чміль — керівник зовсім не ідеальний: нестримана на язик, легко посилає до єйної матінки того, хто їй не подобається, захоплюється одними митцями на шкоду іншим, не завжди узгоджує свої дії як із начальством, так і з підлеглими... За останні роки чого тільки їй не інкримінували. Передусім неуспіх фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», який коштував чимало, за українськими мірками, грошей і викликав скандал у шляхетному вітчизняному сімействі. А ще, о жах, в останній рік оголосила про різке омолодження кінокадрів і про запуск у виробництво понад десятка короткометражних картин, вкупі з двома повнометражними, режисерів-початківців. Це ж як пережити можна?

До того ж чи не єдина із заступників міністра культури та мистецтв працювала для мистецтва, для кіно, а не обслуговувала номенклатурні інтереси. Ми, мабуть, уперше, бачили в міністерському кріслі (до речі, жодного разу не бачив, аби вона в ньому сиділа) просто людину: легко впадає у відчай, легко спалахує, і — беззавітно любить кінематограф, людей, які в ньому працюють. Передусім талановитих.

Останнім часом її кілька разів намагалися «піти». Не вдавалося. І ось нині, вочевидь, уже ніщо й ніхто допомогти не зможе. Причина, мені здається, гранично проста: влада чистить пір’ячко, влада готується до прийдешніх виборів, а тому проріджує грядки — чужорідні рослини виполюються нещадно. А Чміль, попри своє цековське минуле, відверто не вписується в модель роботизованого чиновника, що автоматично виконує накази згори. Тому її і скидають із «корабля сучасності»: такі більше непотрібні. «Есдепезація країни», запровадження єдиного стандарту мислення, ворушіння ручками-ніжками здійснюється, треба визнати, залізною рукою й дуже кваліфіковано. Вищати при цьому не слід, хоча, по суті, ми вже в мишоловці, і невдовзі металева скоба уперіщить нас по зашийках. Більша частина нашої інтелігенції (колишня радянська, ясна річ) уже зорієнтувалася, уже пішов її «одобрямс», злетіли в повітря замшілі чепчики: як кажуть, «баришня лягли і просють». Історичний досвід (а хоч би й тридцятих років минулого століття) засвідчує, що це навряд чи допоможе: знищать, підстрижуть-підрівняють усіх. Але хто ж згадує історію, яка, як відомо, навчає того, що вона нічого не навчає.

Ось і в кінематографічному середовищі віднайшлися люди, які, з насолодою вдихнувши озон консервованого спертого повітря, відразу пригадали улюблений жанр багатьох радянських інтелектуалів і настрочили на самісіньку гору донос на ту ж таки Ганну Чміль.

Так, те, що озвучив на вже згаданій прес-конференції, влаштованій Спілкою кінематографістів України, голова художньої ради Кіностудії імені Олександра Довженка Володимир Савєльєв, цілком нагадувало одновалентні тексти не таких вже давніх днів. Гидотно — і те, що б’ють людину, яку (про це автори послання не могли не знати) звільняють, і те, що при цьому не забули звично лизнути начальство, яке міцно сидить у кріслі («лише, — цитую, — принципова позиція міністра скорегувала», мовляв, жахливі злодіяння Чміль, на яку підписанти звалили всі біди кінематографа). Не дивно, що деякі кінематографісти, які прийшли на прес-конференцію, запідозрили, що це послання інспіровано тими, хто й валив керівника вітчизняної кінематографії. Як сказав режисер Олег Фіалко, ті самі люди «писали доноси при комуністах, пишуть і сьогодні... Вина Чміль у тому, що вона давала їм роботу», нині вони за це «віддячили».

Занадто різко? Режисер, заступник генерального директора кіностудії імені Довженка Василь Ілляшенко був не менш категоричний: підписанти відреагували на те, що перед ними, людьми вже дідівського, пенсійного віку, раптом замаячила перспектива втратити роботу: Мінкультури взяло курс на молодих. І те, що один із цих режисерів уже назвав Чміль «Мао Цзедуном у спідниці» — нацьковує, мовляв, юнаків на старше покоління, — зовсім не дивно. Адже вони, хоч і діди, але всі до одного генії, чи, щонайменше, люди з комплексом повноцінності. Знакова фігура в цьому нафталіновому списку, мабуть, Микола Засєєв — фальшивий народний артист СРСР (документик про звання «отримано» в середині 90-х), фальшивий номінант на «Оскара» (відзвітував би, до речі, перед народом про те, як справа з оголошеним ним самим «рухом тіла») тощо. Відштовхують від «корита», ось у чому річ. Ці люди розглядають те, що відбувається, саме під таким кутом зору.

Не випадково ж іще один підписант, Микола Ільїнський, у відповідь на моє зауваження про лакейську психологію авторів листа нагору, почав закидати, що я вислужуюся перед Чміль, яка, мовляв, посилає мене «на всі фестивалі» тощо. Так, у радянські часи, зі спогадами про які не може розпрощатися мій опонент, закордонні відрядження і справді фасувалися в керівних кабінетах. Але нині — куди може послати мене Чміль? Хіба що рятувати кіностудійний музей, звідки, утім, мене днями звільнили... І потім — як можна вислужуватися перед фактично звільненим керівником? За звичною номенклатурно-лакейською логікою тут належить відійти вбік і відводити очі при зустрічі: я вас більше не знаю. Або, як кажуть росіяни, «накатать телегу», що й зробили згадані вище добродії. Але не всі ж такі, слава тобі, Господи.

Так, не всі. Понад 60 підписів стоїть під іншим листом, на захист Чміль. Адресований він Президентові та прем’єр-міністру, його підписали, зокрема, Роман Балаян, Іван Драч, Андрій Жолдак, Тимур Золоєв, Юрій і Михайло Іллєнки, Олександр Коваль, Маргарита Криницина, Владлен Кузнєцов, Мурат Мамедов, Марія Миколайчук, Кіра Муратова, Ада Роговцева, Лариса Роднянська, Олесь Санін, Євген Сивокінь, Анатолій Сирих, Вадим Скуратівський, Костянтин Степанков, Юрій Терещенко, Олександр Фролов, Андрій Халпахчі, Давид Черкаський, Георгій Шкляревський, Віктор Шкурін та інші. Кіра Муратова, режисер зі світовим ім’ям, відома, крім всього іншого, своєю абсолютною безкомпромісністю, протистоянням владі, спеціально приїхала з Одеси (в таку ось спеку), аби — ви послухайте, як це звучить! — захистити держчиновника. Якби хтось раніше сказав, що таке можливо, його вважали б жартівником. Проте сталося.

«Це перший у моїй практиці начальник, — сказала Кіра Георгіївна, — який цікавиться в кіно мистецтвом. Тому я маю тут вигоду — хочу, аби вона залишилася». А ще вона захистила від закидів фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу»: «Мені він сподобався. Я бачу всі його помилки, які, до речі, легко було б виправити, і тоді це був би просто шедевр. Але головне — тут відбито страждання України, і так, як я ніколи не бачила...».

Так, випадок із держчиновником Чміль і справді неординарний, дивовижний навіть. «Кінематографісти, — йдеться у зверненні понад 60 діячів кіно, — не тільки давно прийняли Г.П.Чміль у члени Національної спілки кінематографістів України, але й три роки тому обрали її таємним голосуванням секретарем правління спілки. І це — свідчення реальної підтримки кінематографістами роботи Г.Чміль, її планів щодо якісного поліпшення стану в кіногалузі». Ну так — коли це чиновника обирали одним із керівників творчої спілки? Уперше за багато років кінематографісти довіряють керівникові держструктури. Людині, що в найважчих умовах розвалу економіки (адже в нас системна криза), хронічного недофінансування кіновиробництва зуміла вести роботу за багатьма напрямами, зокрема й із законодавчого забезпечення змін (розроблено й затверджено парламентом «Основні напрями розвитку національної кіноіндустрії до 2007 року», Закон «Про кінематографію» й безліч інших, приміром, законопроект «Про збір на розвиток національної кіноіндустрії», який передбачає переведення частини грошових потоків, що обертаються в екранному бізнесі, на потреби нашого кіно). Не буде Чміль — боюся, подальша рутинна робота, спрямована на повільне виповзання з кризи, фактично припиниться.

Тим паче, що, як підкреслив ведучий прес-конференції Владлен Кузнєцов, йдеться про загрозу такого трансформування управлінських структур, коли кінематограф залишиться безпритульним. Доручать одному із заступників міністра, у якого буде ще з десяток функцій і цілковита байдужість до долі кіно, — і все, пиши пропало. Тому «допомога» Савельєва енд компані може призвести до результатів, протилежних очікуваним ними: «годівниця», полегшеного доступу до якої вони вимагають, узагалі розтане в сріблястому тумані. Адже щось схоже вже траплялося, і неодноразово. У 92-му, приміром, коли Спілка кінематографістів активно підштовхувала владу до ліквідації Держкінофонду (комітет із кінематографії), яким керували Юрій Іллєнко та... Ганна Чміль. І що ж хороше вийшло з того, що управлінський орган «злили» в Мінкультури? Анічогісінько.

Наша спілка, усі ми, кінематографісти, багато в чому самі винні в тому, що відбувається в кіно. Ми не змусили владу шанувати себе. До нас ставляться як до нафталіну — середній вік членів спілки зашкалює за 60, і це багато про що говорить. Потрібні радикальні зміни, і передусім у свідомості. Не біймося — уже гірше від того, що зробила з нами влада (із нашою ж таки допомогою), не буде. Потрібні фільми з новою, яскравою, цікавою для публіки мовою. Потрібно надати можливість молоді заявити про себе — тоді, можливо, і зі старих нафталін повивітрюється. Потрібні, дуже потрібні вчинки, що змусять ставитися до нас із повагою. Як було ще зовсім недавно.

Хоча, як меланхолійно зауважила критик Людмила Лємєшева, в усьому світі, частиною якого ми є, закінчується ціла епоха. Авторське кіно (у нас його називають «поетичним»), орієнтоване на мистецтво й інтелект, сьогодні на периферії — скрізь тріумфує маскульт. Усе це кудись відходить, і, можливо, тому змушений піти й такий чудовий, дивовижний чиновник, який любить мистецтво. А йому на зміну вже приходять люди «с раскосыми и жадными глазами».

Ну як тут не пригадати Чехова: «Вони ідуть від нас, один пішов зовсім, зовсім назавжди, ми залишаємося самі, щоб розпочати наше життя знову... Треба жити... Треба жити...».

О, як грає музика...

“Дзеркало тижня”, № 28, 26.07 –1.08. 2003



RSS

Кіноклуби

Архів


Новости кино ukrfilm.com