Нестерпна легкість буття українського народу

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами…

Тарас Шевченко, “Полякам”

Пригадується мені з нещодавньої історії нашої славної України: року Божого десь приблизно 1982-ого на схилі тривання так званого “періоду застою” (хтозна як охрестять ті літа наші вдячні нащадки по всіх періодах тупцювання!) сталося маленьке диво несподіваного українського відродження: на короткий час саме напередодні запеклих антигорілчаних воєн у деяких затишних куточках Києва прочинили гостинні двері народні “питейні” заклади – “корчми” та “шинки” і за назвою і за відродженим своїм духом.  Авторові запам’яталося одне таке місце на Подолі з промовистою назвою “Під липами” та аскетичним у строгій своїй доцільності асортиментом: оковита, томатний сік, чорний хліб і сало в наборі.  Йдучи слідами відомого радянського кіногероя, що збирав “народний фолкльор” під брязкання кришталевих чаш і стукання рогів, завітав туди й автор у пошуках суті, і не розчарувався. В атмосфері гідности й практичности поважно заходили до хати міцні чоловіки, мовчки усамітнювалися із порцією, випивали, закушували. На моїх очах один чорнявий дядько, схожий на Кривоноса худорлявий вусань, випивши “сотню”, по-хазяйському крекнув і мовив буквально таке: “Ет, за Польщі й глина не така була!”

Епоха “Соліданости” у Польщі, певно, того не хотячи, поклала край малій, але такій цінній солідарності з польською культурою, яка навіть надихнула багатьох далеких від культурних переживань людей на вивчення польської мови. А мета була шляхетна й безкорислива, панове: знати про світ усе, що змога! Чи не вперше від часів Хмельницького велика Україна організовано діставала європейське живлення із щедрих та дбайливих польських рук: польська книга і польська преса через чиєсь історично-ідеологічне недбальство стали відносно доступними інтеліґентному читачеві у повному обсязі тодішньої польської свободи слова та інформації. Звичайно, цей феномен не був специфічно українським навіть і в історичній ретроспективі, але його значення специфічно для України було надто доречним і показовим: польське багато чого пояснювало і пояснює в нашому.

Польський кінематограф навіть і поза згаданими тенденціями розкривав радянському глядачеві свою подвійну браму: “Краків” був польським, чим значно вирізнявся з поміж  інших братніх (чи брати в лапки?) кінотеатрів знаного киянами розкішного на свій час проекту. Із задоволенням пригадуються притаманні тогочасному польському кіну неретушований західний флер, пристрасна заглибленість у світ глибоких міжособистісних взаємин – аж до “Анатомії кохання”, мало не до сексу і голизни, – і те, що дозвольте нам назвати за старим зросійщеним звичаєм “лица необщим выраженьем” у прямому сенсі цих чудових опуклих слів. Дивлячись польське кіно, ми тоді, мабуть, у несвідомому екстазі панславізму і москвофільства (бо фільми ж по-російському!) парадоксально скидали з себе жорна східного слов’янства.

 “Пан Володиєвський” (а не “Володийовський”, бо так ми його пізнали в ошляхетненій транслітерації старших наших братів) та “Кмітєц” із “Потопу” дали понюхати героїчного сарматського духу цілому поколінню київських хлопчиків. Ці фільми, здається, далися взнаки поза отим “за Польщі”, поза загальним польсько-культурним впливом і навіть поза враженням від польського кіна. То була героїка змужніння на своєму романтичному злеті, краса інобуття, універсального лицарського кодексу, то був згорточок тепер старого полотна, кінополотна, на якому, замість росянистої доріжки – батальні пейзажі, фактура зниклих мануфактур, шаблі, клейноди, корогви і все, все, все. Це були дуже маскулінні фільми, гадаємо, пригнічена псевдопатріархальною культурою громада гетеросексуалів чоловічої статі має право освічувати хмільний затишок чоловічого клюбу (себто не клубу) загравами улюблених бойовиків. 

І ось ті колишні хлопчаки, згодом юнаки, а нині – свідомі споживачі, “покоління біля конвеєра” дивляться “Вогнем і мечем” із сумним від тверезости задоволенням. Ми віддали стільки місця перед- і навколо-історії, бо про фільм уже чималенько писано та говорено, і все – із суто сучасних позицій. Показовим у цьому плані був улаштований у дні фестивалю “Молодість” присвячений фільмові круглий стіл. Упорядники порядку денного цього столу цілком розумно намагалися згуртувати коло доповідачів таким чином, щоб висвітлити уповні очевидні концентри проблеми: до кіноманів завітали професійні письменники, історики, кінознавці, літературознавці, філософи, навіть поетка. Тим не менше, “інтервенції” спеціалістів, якби це вимагалося форматом і мандатом, мусили б узяти за гасло ще так нещодавно  крилате: «К науке, которую я здесь представляю, это никакого отношения не имеет». Спільними для промовців були захопленість і заскоченість подією, яку, здавалося, мало хто для себе усвідомив у тій веремії: в незалежній Україні з’явився незалежно український фільм.

Нам дуже прикро, що в “Пані Володийовському” з матеріалу ніяк не можна було збагнути, що дія місцями відбувається на тій романтичній території, що її ми, слідом за Пушкіним, Рилєєвим і Гоголем, звемо “Україною”. У тому, першому фільмі трилогії, в Дикому, вільному від козаків Полі, здається, десь під Кам’янець-Подільським, б’ються з татарами хоробрі шляхтичі. Тодішній український глядач цього й не помітив, може тому, що для нього, своєю чергою, непереможна Річ Посполита була романтичною територією з хронотопом “Тараса Бульби”. Взагалі відомо, що для наддніпрянця зразка 70-их вся історія, де і коли б вона не передувала “періоду революційного руху в Росії”, була суцільним тридев’ятим царством за казковими горами історії КПРС. До того ж, усе пов’язане не з дійсною УРСР, присмачене прикметником “українське”, було романтичним краєм, якого в реальному житті ні в якому разі не можна було дійти. Вже тоді те, що так мало знають про нас, чуттям єдиної родини перегукувалося з тим, що так мало знали про себе ми.

Чи зник цей феномен нині, “тож тепера весна золота”? Це, власне, і показує український фільм Єжи Гофмана. На відміну від попередніх широкоформатних розмов “як поляк з поляком”, саме “Вогнем і мечем”, знятий за суцільно антикозацьким романом, промовляє до українця з усією можливою шаною і співчуттям. Цей фільм має усвідомлену і зважену так звану “політкоректність”, що цілком відповідає сьогоднішнім реаліям мирного співіснування польського, українського і кримсько-татарського народів. Хочеться зауважити це без цинізму. Ми не погоджуємося з тими “сенсетивними” критиками, що вони моргають і важать на нашу спільну буцім-то дружбу проти Росії. Дай, Боже, нашому сумирному теляті… цікавіше жилося б у віртуальному політичному світі.

Певно, російська критика цього й не помітить. Принаймні, безпосередній відгук на російську (московську) прем’єру в народній газеті “Московский комсомолец” (former «Юний коммунар») таких докорів не містить. Натомість з милою всесоюзною невимушеністю Богдана Ступку величають “бывшим нашим”, радісно повідомляючи: «МК» первым получил уникальные сведения об этой картине». Серед «уникальных сведений» є й відомості для історика: «события разворачиваются в 1647 году», «Запорожская Сечь с языческой экзотикой», «украинец Бохум». Епізод кастінґу: російський красень Саша Домоґаров пропонує серце (і руку?) ідолові шведських тінейджерів Ізабеллі Скорупко. Історик кіна тут саме може дізнатися, що поки Україна входила до складу того, що тепер називається “колишнім радянським блоком” (FSB), а колись добрі люди називали просто “Росією”, і володіла значним кінопотенціалом, – українці не приставали на звабливі пропозиції “ліквідувати білі плями в польсько-українських відносинах”. Звісно, коли країна втратила свою залежність, а разом з нею і кінопотенціал, то довелося погодитись на все, навіть на те, що Богуна грає під супровід рідної Руслани Писанки зовсім чужий нам чоловік.

Хтось скрушно похитає головою: століттями мали нас під собою, та так і не спромоглися хоч якось до нас приглянутись. А як на нас, то цей теплий легіт – річ звичайна і зрозуміла. Ця неуважність, це непорозуміння – то ключ до самопізнання. Ми маємо осягти історичне незрозуміння колись могутніх сусідів. Бо воно – ми. Такі, які є. Ті, що є. “Се ми, Господи!” – так називався бачений автором у розпал нашої самоідентифікаії постер-календар. На ньому було зображено ретельно добраний пантеон героїв і героїнь української гіркої історії. А можна було б натомість показати безвість люду в сіряках і мовити з неязичницьким покаянням: “Се ми, Господи!”.

Московська прем’єра відбулася, як і планувалося, значно пізніше київської. Не в останню чергу, і про це варто сказати окремо, через братнє ставлення творців фільму до дирекції Київського фестивалю “Молодість”. Але, так чи так,  тут ідеться про знак доброї волі й мудрої шанобливости, за яку нам нічим справді віддячити: ні тріумфальним прокатом, що був колись у “Потопу” і “Пана Володийовського”, ні зустрічним кінопланом, ні сповненим ентузіазму збором пожертв  на “Мазепу” Юрія Іллєнка чи “Тараса Бульбу”, якого вже ніколи не зафільмує Сергій Бондарчук.

Втім, новий витвір Гофмана не може поскаржитися на брак уваги з боку української критики. В поле зору останньої потрапив уже перший світовий, себто американський, показ кінофільму. Справді високочолий, часопис “Критика” скочив читачеві до рук саме напередодні згадуваного вже МКФ “Молодість”, у рамках якого відбулася українська прем’єра. Прем’єра, яку сам режисер оцінив так: “Реакція була прекрасна”.  Засвідчимо: прекрасна, починаючи від знаменитої любови київської публіки до знайомих знаменитостей і закінчуючи футбольним відрухом маси на перемоги козацтва над летючими гусарами магнатсько-шляхетської Польщі (стадіони – осередки патріотизму, закутаного в синьо-жовте під дощем реальної економіки). Саме з цього огляду цікаво вчитуватись у сповнені інтелектуальної підозріливости застережливі nota bene “Критики”.  Чи справді малося на увазі передбачити реакцію українського глядача? Ситуація раптом нагадала про те, як колись, незадовго до жаданої публікації “Лоліти”, довелося прочитати вірш Юрія Ряшенцева, про те, як поет читав пікантний цей роман. Милий відгомін  медіаторства і трікстерства поетів-шістдесятників, наших сталкерів у чагарях “гула-гупу” і “чуїнґ-ґаму”, про які свого часу ніхто, крім Івана Драча, не знав, що воно за кущ.

Щодо Заходу, то, хай нам пробачать амбітні польські брати, американське сприйняття фільму такого типу передбачуване, you know… Кіномова – не піддається перекладу, комп’ютерна графіка – допотопна. А точку зору просвічених європейців висловив на тому ж таки фестивалі дійсно значний кінознавець (не плутати з кінокритиком) із справжньої Європи: “Весь фільм б’ються, а хто і за що – не добереш”. Чистісінька правда, панове, але це – наше життя. Ризикуючи перефразувати Леона Фейхтванґера, колись надто читаного радянського західноєвропейського романіста, скажемо: наше життя, може, тим тільки й добре, що воно – наше власне. 

Здогадний український вуаєр у діагностиці й проекціях “Критики” скидається на спадково хворого, що ловить по хаті чортів українофобії. Є надія «и слух этот мною проверен», що український глядач не цілком такий дражливий, і не тільки в тій частині, де він “хохол” (хохла з себе, звітую, вичавлюємо по краплині, але точиться кров). 

Узяти хоча б літературну основу з усіма можливими відповідниками на рідному терені. Сенкевич – письменник-леґенда національного відродження, і саме тому він є і може бути дорогим нашому серцю. В часи оксамитової полонізації 70-х ходила по руках, звісно ж, і знаменита трилогія. Текст “Вогнем і мечем” мало хто й бачив, а почитати мріялось: вабила півзабороненість, що так пасувала до подвійного стандарту, а, до того ж, там, усе ж таки, було про Україну! І то в самого Сенкевича! Адже “хохлацька” правда про те, що “Ще не вмерла Україна…” (далі мало хто знав, і тому не “України…”), зазвичай проносилася зашитою в шапку і в полу.

Якби в автора був пристойний, панського крою капелюх, то він приязно, по-львівському скинув би його, вшановуючи задроченість галицького інтеліґента пропольською пропаґандою. Для галичанина тут, вочевидь, усе – не так, або ж – не зовсім так, чи хоча б “трошечки не так”. І це теж частина дорогої нам, взутої в постоли української правди. Однак лишень частина, прошу панства.

Українська література знає ще й прихований Кулішем (певно ж, з огляду на ідеологічну недоречність) роман Анатоля Свидницького “Люборацькі” – про щирих українців польського походження, про трагічний вибір між великоруською та малопольською культурністю. Сам Пантелеймон Куліш, поважно роблячи свій старшинсько-хуторянський вибір між Украйною і Малоросією, написав обґрунтовану “Чорну раду”, спершу російською, а згодом і рідною мовою. Знаменною економіко-історичною випадковістю є те, що “наша відповідь Юрку Гофману”, наперед епохальний, хоча б через хирлявість вітчизняного кіновиробництва, фільм “Чорна рада” у жовтні не вийшов на екрани. Перед авторами цієї стрічки, а на українськість ми її ще випробуємо, далебі, стоїть завдання цілком схоже на те, що мав перед собою великий польський режисер: налигати українською державною незалежністю ідейного її супротивника. І знову зблискує момент уже не істини, а простої правди: десь між цими двома зреченнями ми і лежимо. Як сказав поет:

                                               Ще живе Україна, не вмерла вона

                                               І вмирати не має охоти.

                                               Кожна  піч українська – фортеця міцна,

                                               Там на чатах лежать патріоти. 

Нам імпонує, саме не подобається, а по-культурному імпонує прецедент поваги, виявленої до зовнішньої української культури з боку шановного Єжи Гофмана. Росіянин Домоґаров своїм голосом співає улюблену пісню “Ой, чий то кінь стоїть…”. Саундтрек збагачений ретельно відредаґованою українською музикою, нехай і погодженого традиційно-концертного репертуару. У фільмі звучить українське слово, звучить гордовито, хвацько, гонорово, так би мовити, на міжнародному рівні, не роблячи фільм провінційною, марудною справою. Окремий уклін належиться Богданові Ступці за його високу участь у тому проекті, хоробро продемонстровану класність без присмаку хуторянської стурбованости ні щодо Суботова, ні, в решті решт, щодо Києва. Для когось Хмельницький – це купюра у 5 “рублів”, для когось, перепрошую чемно, – кривавий кат, для когось – вкрадені за спорудження київського постаменту гроші, для когось – тицьнута під ніс Москві булава, а нам таки треба дбати про славу України, бо без честі, а в перекладі сучасною мовою то є особиста порядність, – чемній нації нема життя. 

Гофману вдалося передати дух України ще одним парадоксальним чином, показавши її беззастережно очуднено, по-американському захоплено, як колись у фільмі з Тоні Кертісом, знятому в степах Арґентини, де невідомі нікому козаки давали лиха нікому невідомому ворогу за нікому (нам в Америці) невідомих обставин. У цьому він суголосний Гоголю з його “Тарасом Бульбою”, де прописаний кодекс, під яким радо підписалися б сьогоднішні “пацани”:

«Не обманывай, рыцарь, и себя и меня», говорила она, качая тихо прекрасной головой своей: «знаю, и к великому моему горю, знаю слишком хорошо, что тебе нельзя любить меня; и знаю я, какой долг и завет твой: тебя зовут твои отец, товарищи, отчизна, а мы – враги тебе».

«А что мне отец, товарищи и отчизна?» сказал Андрий, встряхнув быстро головою и выпрямив весь прямой, как надречный осокор, стан свой. «Так если ж так, так вот что: нет у меня никого! Никого, никого!» повторил он тем голосом и сопроводив его тем движеньем руки, с каким упругий, несокрушимый козак выражает решимость на дело неслыханное и невозможное для другого. «Кто сказал, что моя отчизна Украйна? Кто дал мне ее в отчизны? Отчизна есть то, чего ищет душа наша, что милее для нее всего! Отчизна моя – ты! Вот моя отчизна!..»

Гофману вдалася чоловіча стихія, за якою, після Марґарет фон Тротта, світовий кінематограф уже трохи скучив, хоч він, світовий, може, цього і не відчуває. Немає непристойно товарного чоловічого матеріалу, натомість – хлопці, яких ми так любимо: по-товариському питущі, із прагматичним фізичним розвитком “справжніх мужиків”. Їхня позасексуальна голизна додає завзятости майстерно поставленим переможним атакам, в яких поринають у багно рафіновані пернаті гусари. Наполегливо б’ють литаври, вимогливо витанцьовують налиті кров’ю запорожці, попереду – чудово підібраний Кривоніс, навіть його респектабельно чужинський акцент в українській мові додає усьому донорської ваги. “Щастя чоловіка: “я хочу”, – не втримався б тут відомий філософ польського походження.

Разом із польським глядачем ми тішимося коронним набором польських зірок, – мабуть, ориґінально це має додати відвідувачеві краківського кінотеатру впевнености в правильности європейського вибору Польщі: навіть занадто міжнародний Данієль Ольбрихський виважено демонструє необтяжливо зіграні етюди на тему татарського хана. На згадуваному раніше круглому столі справедливо докорялося фільмові за старомодність. Так, “Вогнем і мечем” – це “татусеве” кіно, але ми в Україні продовжуємо любити “татусів” своїх культурних переживань.

Можливо, нам уже бракує зачарованости, а, може, фільмові бракує тої свіжої автентичности, що так тішила нас у попередніх частинах екранізованої назадгузь трилогії. Вже напевно Ізабелла Скорупко, “перша інтелектуальна подруга Джеймса Бонда” переконливо доводить, що краса в панни – то ще не все. Незважаючи на поширювані через польський пресовий реліз інсинуації, зірка демонструє незворушну стандартність, іронічну лише стосовно прекрасних намірів історіософів від кіна. 

На противагу цьому Руслана Писанка повністю відробляє свою несподівану для декого із вишуканіших славу справжньої української молодиці й доводить, що вона таки є професійною, націленою на режисерську вказівку актрисою. Вона наче вивершує своєю скореністю режисерському задумові його власну безборонну оголеність. 

Як і кожний фільм про людські пристрасті, “Вогнем і мечем” нічого не стверджує. В класичній позі поцілунку в діафраґму застигає верхи росіянин Богун, якого український перекладач на прем’єрі уперто називав Богуном. Як усвідомлена необхідність, як аристократична емблема, як нескорений знак запитання: а що знаємо про себе ми, чим справді виміряна реальна історична пам’ять нашого сучасника? І лише імітація літературної післямови стиха, наче голосом Леоніда Бикова дорікає: «Мы ж над моей Украиной пролетали…» 

**

«Вогнем і мечем» (Ogniem i mieczem)

182 хв., 35 мм, кольоровий

За романом Генрика Сенкевича “Вогнем і мечем”

Сценарій і режисура: Єжи Гофман

Оператор: Ґжеґож Кедзєрський

Художник: Анджей Галіньський

Композитор: Кжезімір Дебський

В ролях: Алєксандр Домоґаров, Міхал Жебровський, Ізабелла Скорупко, Богдан Ступка, Анджей Северин, Кшиштоф Ковалевський, Збіґнєв Замаховський, Руслана Писанка, Данієль Ольбрихський, Мацей Козловський, Дмитро Миргородський та інші

Виробництво: ZODIAK Jerzy Hoffman Film Production Sp. Z o.o. спільно з Telewizja Polska S.A., Komitet Kinematografii poprzez Agencje Produkcji Filmowej, Okocimskie Zaklady Piwowarskie S.A.

Польща

1999

Саржевський Сергій

Перекладач з англійської. Випускник Київського університету ім. Тараса Шевченка, навчався в австралійському Університеті Монаша. Найважливіша життьова місія – відродження рідної мови, послуговується правописом власного робу