Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

02.03.2015 15:35

Слабошпицькі: між кінокамерою та книжкою

Стосунки між батьком і сином завжди далекі від легкості, а коли кожний у цій парі є сильною, реалізованою особистістю, то це вже готова драма. Але, інтерв’юючи кінорежисера Мирослава Слабошпицького та його батька, відомого прозаїка, літературознавця, видавця Михайла Слабошпицького, ми не намагалися відкрити той чи інший сюжет їхніх стосунків — лише хотіли зрозуміти, з якого ґрунту росте талант. Чи вийшло — судити вам.

Дмитро Десятерик, «День»

Мирослав Слабошпицький:
«Для будь-якого митця настає мить символічного «батьковбивства»

«ІВАНА ДРАЧА Я ЗУСТРІЧАВ ПО ЛИСИНІ»

— Мирославе, в якій атмосфері ти зростав?

— Зараз спробую згадати... Батьки розлучилися, коли мені було 12. А втім, вони мене не дуже напружували, бо обидва працювали. Так що найяскравіше враження дитинства — кіно. Я ходив у кінотеатри імені Ватутіна, «Київ», «Прогрес», «Комунар» — теперішня «Кінопанорама». Батьки заробляли й давали гарні гроші на сніданки, тож вистачало на 2-3 фільми на день, причому все одно, чийого виробництва — хоч американські, хоч інші. Мій роман з кіно почався у дитинстві. Я їм цього не казав.

— Батькове письменництво ніяк на тебе не впливало?

— Так, у нього була велика кількість книжок. Для письменників існувала книгарня «Сяйво», а в ній — кімнатка тільки для членів Спілки, де тато купував дефіцитні видання. Удома зібралася гора книжок, якщо продати, можна було цілу «Волгу», мабуть, купити. Однак я вже у дитинстві навчився бунтувати, тож коли він мені казав, що таку-то книжку треба прочитати, я розумів, що читати її не буду в жодному разі. Намагався — але мене просто скручувало. Тому майже не знаю того ж таки Фенімора Купера. Ні, я читав, звісно. Найкращими були американські детективи, наприклад Рекс Стаут. Їх же не було де взяти. «Гобіт» видавництва «Веселка» 1985 року в мене був українською, я прочитав, ледь не збожеволів, настільки мене це вразило, думав: «Невже таке буває?»

— З книжками зрозуміло, а з письменниками як?

— Я багато часу проводив у Будинку творчості в Ірпені — ми там жили влітку, саме серед літераторів. Що мене вражало — вони добре розбиралися в аграрних матеріях: це — спориш, це — щось інше, бо більшість — родом із села. Звісно, всі мої друзі були батьковими друзями в першу чергу. Я дружив із Віктором Близнецем, автором чудової книжки «Земля світлячків», він дарував мені машинки, шоколадки. Буковинський прозаїк Дмитро Герасимчук теж дуже мені подобався, добрий дядько — його давно на світі немає, на жаль. Івана Драча я зустрічав по лисині, у нього вона, незважаючи на молодий вік, уже була. Я там уперше покуштував раків, бо письменник Борис Комар весь час їх варив. Ще мене дуже забавляло, як письменники грали в карти по карбованцю за партію. Ідею гри на гроші я позичив саме в Будинку творчості в Першому корпусі. Інша захоплююча річ — більярд, куди можна було потрапити дуже нечасто, така свята святих. Зрештою, грати в більярд мене теж навчили там, хоча зараз уже загубив навички.

— З Іваном Миколайчуком доводилося спілкуватися?

— Він там був, але я про це знаю тільки з чужих слів. Багато стерлося, бо то зовсім раннє дитинство.

«У РЕЖИСУРІ ДО 40 РОКІВ ТИ — ЛЮДИНА БЕЗ ПЕВНОЇ РОБОТИ»

— Що ж тоді ти перейняв від старших?

— Скоріше якісь міметичні речі. У дитинстві намагався наслідувати батька таким чином: сідав за машинку, брав незапалену цигарку, робив вигляд, що пишу. Свої перші цигарки в нього крав. Мені пощастило, бо він курив «БТ», а не «Приму». Це якась психоаналітична історія... Безумовно, зараз, коли мені вже 40, я впізнаю в собі риси батьків — і позитивні, й ті, що мені не подобалися. В 15—16 років людина вважає всіх дорослих ідіотами. Думаю, в цьому сенсі я не був винятком. Але й зараз внутрішньо з ним дискутую.

— Свій сховок у тебе був?

— Головним сховком були кінотеатри, пізніше — погана вулична компанія, потім — відеосалони. Я й телевізор любив дивитися. Є помилкове судження, через яке мої знайомі не дають дітям дивитися телевізор, бо батьки не давали їм. Але ж виросло ціле покоління режисерів, той-таки Скорсезе, яких мама в дитинстві на весь день лишала перед телевізором.

— Коли ти зрозумів, що дитинство закінчилося?

— У 15 років я прийшов у театральну студію Кочнєва, бо мріяв стати режисером — чиста манілівщина, нічим не підкріплена. Ось я прийшов, і через місяць усе відвалилося — школа, родина. Там, у студії, було справжнє життя й справжні товариші. Чого не можна сказати про гроші... До речі, треба віддати батькові належне — якби він не профінансував картину «Діагноз», моє життя склалося б інакше, я впевнений. Це була його добра воля. Я тоді з цим фільмом потрапив у Берлін, подивився інакше на своє життя — і, як наслідок, ми опинилися у тій точці, в якій зараз з тобою розмовляємо.

— Як батьки ставляться до твого кіно?

— Батько дуже пишається, особливо «Племенем», відстежує всі публікації. Недавно став інтернет-користувачем, а раніше газети виписував, повідомляв, дзвонив мені. «День» активно читає, до речі. Мама більше бачила, що за цим стоїть, і теж мене підтримувала. Це у мене зараз нормальна професія. А взагалі у режисурі ти практично до 40 років людина без певної роботи, і всі близькі махнули на тебе рукою.

— Загалом потрібен митцеві дім? Чи конфлікт з родиною продуктивніший?

— Це складне питання. Знаю людей, яких видатні й успішні батьки повністю задавили в дитинстві... Мій батько вчинив інакше, вийшов із села й досяг, чого хотів, зробив велетенський крок. Я люблю батьків, але думаю, для будь-якого митця настає мить символічного батьковбивства, котре він має здійснити. А наступне покоління змете й мене з обличчя землі, бо тільки у дискусії чи відкиданні авторитетів з’являється щось цінне.


Мирослав і Михайло Слабошпицькі, 1975 рік

Михайло Слабошпицький:
«Дуже добре, що я перестав марити лаврами Песталоцці»

«З П’ЯТИ РОКІВ ЛАЯВСЯ СЛОВАМИ НА КШТАЛТ "ГРАФОМАНД"»

— Скажіть, ви були лібералом у вихованні?

— Пам’ятаючи своє сільське виховання, я затямив як клятву: ніколи не битиму дітей. І все ж намагався певним чином переагітувати сина, навіть переламати. Це поширене бажання батьків — мати не те, що є в дитині, а те, що ти хочеш. Тож я й робив із нього спортсмена — бо сам мав розряд з гімнастики, грав за студентську збірну України з футболу. Хотілося, щоб він у цьому був моїм повторенням. Отак його мучив.

— А середовище, оточення яке було?

— Дуже живильне. Він у якомусь інтерв’ю недавно сказав — приходив до друзів і бачив, що щось не так. Потім зрозумів: немає книжок. Він ріс серед них і серед літераторів. Я дружив із Володимиром Кисельовим — батьком поета Леоніда Кисельова, з Володимиром Затонським, з Анатолієм Шевченком, його сьогодні, на жаль, мало хто пам’ятає, але він для нашого покоління був особливим чоловіком — друг Віктора Некрасова і Григора Тютюнника, ходяча совість — зараз таких немає. Ми часто збиралися у нас вдома, і Мирослав, якому тоді було 4-5 років, лазив по спинах, по головах, товкся серед дорослих. Наших розмов у нього були повні вуха. Хто є хто в літературі, він знав. Років з п’яти лаявся словами на кшталт «графоманд». Також ми щоліта жили в Ірпені в Будинку творчості письменників. Пам’ятаю, він дивився на Загребельного знизу вгору, бо той був справжній жираф, височезний. Одного разу сам Тютюнник у нас лишився ночувати. Мирослав його будив, обливав водою. А той його приголублював, прихильний був дуже. Григір взагалі був доброю людиною, скаженів тільки, коли напивався або судив бездарних колег. А до дітей благоволив, як до цуценят. Ще було літо в Ірпені, коли там жив Іван Миколайчук, вони з Драчем писали сценарій. Іван давався, щоб його любили: ефектний, у чорному крисатому капелюсі, як патрицій серед простакуватого письменництва. І Мирослав ходив за ним, роззявивши рота. Він знав, що це актор, кінорежисер, Миколайчук дуже його зацікавив. Думаю, такі епізоди посилали йому сигнали в майбутнє. Ось так розвиток ішов у нього по наших книжках, плюс середовище. Пощастило, що ми знали таких гідних людей.

«НІКОЛИ НЕ ЛЮБИВ ХОДИТИ СТРОЄМ»

— Про школу ви поки що не згадали.

— У школі він не був ані відмінником, ані хорошистом. Деякі предмети не давалися, бо не цікавили його. Але все одно був розвиненіший, ніж однолітки. Він бачив, куди я ховав ті книжки, які я не хотів, аби він читав у тому віці, і саме їх читав. Щоденник я в нього перевіряв хіба що раз на місяць. Там немало було побажань до батьків звернути увагу на ту чи іншу його провину. Словом, живий хлопець, не загнаний у прокрустове ложе відмінника з поведінки.

— Але ж була спокуса тиснути авторитетом?

— Аякже! У кого з батьків не було. Я ж «критиком працював», значить — ментор-проповідник. А Мирослав нудьгував, коли я починав проповідувати. Зараз він жорсткіший, а тоді здавався мені наче пластиліновим, і я дивувався, що він не дуже в мене ліпиться. Проте я швидко й з приємністю відкрив, що в нього пронизливий розум. Він казав: «Ненавиджу я цю українську літературу, яку в школі вчать». Всі ці «Інститутки», «Ледащиці»... Так я з його голосу написав статтю, за яку на мене накинулися, — що українська література, яку вивчають у школі — шкідлива, бо депресивна. Я бачив: ось Плужника в мене взяв, Стуса читає, каже — клас! Тобто його тягло до справжніх цікавих текстів — дитина розумна, але не того розуму, що школа виховує, а єретичного. Цілковита самостійність, автономність, своя думка про все. Приходить до мене приятель, а Мирослав, дарма що школяр, виносить вирок: «Та це графоман, порожнє місце». Він був чемною дитиною, але вже коли щось не по ньому, то здавалося, що зараз полум’я піде з ніздрів. Ніколи не любив ходити строєм, але й соромно за нього не буде. Одного разу викликали мене до директора: в Мирослава конфлікт з учителькою української мови і літератури, суцільні «трійки». Беру зошит, а там учителька неправильно виправляє. Вона мови не знає, на відміну від Мирослава! Я зошит — директору під носа: вона що, не знає, що «недо» пишеться разом? У підсумку її відсторонили.

— Це, мабуть, був не останній конфлікт?

— Його мало не виперли з 11-го класу. Тоді була студентська «Революція на граніті», так вони з друзями влаштували страйк у школі. Його й кількох інших виключили. Мені довелося побігати, аби його поновили, щоб він атестат отримав.

«Я ПОДИВИВСЯ ФІЛЬМ «ДІАГНОЗ» І ВЖАХНУВСЯ»

— Коли почалося кіно?

— Мирославу весь час не вистачало грошей. Думаю: чому? Він рано почав курити, мабуть, на цигарки витрачає. Виявилося — на кіно. Він усі сеанси в кінотеатрі «Київ» дивився. Інколи 4-5 фільмів на день. Я приходив додому, лютував: дев’ята вечора — дитини немає. А десь класі в шостому він потрапив у театр «Коло» до Олександра Кочнєва. Я пішов туди, познайомився з Олександром Павловичем, він мені заімпонував своєю інтелігентністю, я побачив, що він справді багато в Мирослава вкладає, бачить у ньому талант, у підсумку справив дуже позитивний творчий вплив. А потім ми з сином сильно посварилися.

— Що сталося?

— Я дуже не хотів, аби він вступав на кінофакультет в інститут імені Карпенка-Карого. Тоді ж почалася руїна. Я казав: «Будеш голодним, кіно — дорога іграшка. Поступай на юридичний (у мене друг був там деканом). Матимеш професію юриста, а не витримаєш — другою освітою буде режисура». Ми мали сварку, мати його підтримала, я відступив. Деканом кінофакультету тоді був Василь Цвіркунов, чоловік Ліни Костенко, яка знала Мирослава й дуже прихильно до нього ставилася, тож я знав, що його не зрізатимуть під час вступу.

— Коли ви зрозуміли, що його дитинство закінчилося?

— Коли він став студентом. Я зрозумів, що це вже інша людина. І він сам, очевидно, відчував, що то напівреалізація. Він ще не став собою, але вже йшов собі назустріч. Я тоді зрозумів, що назад вороття немає, а ще відкрив таку рису: він абсолютна річ у собі. Цілком закрита для інших система. Викладачів він згадував тільки за прізвиськами. Я навіть не знав, з ким він дружить і що камеру продав.

— Що за історія?

— Я тоді багато літав до Канади, й одного разу мені там подарували гарний японський фотоапарат. Я його Мирославу віддав, бо з технікою не дружу. Недавно він зізнався, що я таким чином став його інвестором. Треба було робити дипломний фільм, а довкола панувало повне зубожіння. Він продав фотоапарат, на ті гроші поїхав до Львова і зняв свій дипломний фільм. Його теперішній успіх, до речі, мене потішив ще й тому, що Мирослав мав страшенно тяжкий період, коли ніде не міг закріпитися. Здавалося, у нього не лишилося жодних точок опори. Він людина справедлива і правдива, може спалахнути, вилаяти, але не злобна натура. Я його влаштував у благодійний чорнобильський фонд при Московській райраді — він там три дні попрацював, звільнився, сказав: «Не можу, вони там крадуть, падлюки». На одному, на другому телеканалі — скрізь конфлікти. А на дворі 1993-й, роботи немає, надій немає. 6-7 років він так ходив, комплекси з’явилися, повторював, що він лузер, що батько його соромиться. Потім виїхав до Петербурга, знайшов там роботу, однак я намагався перетягнути додому.

— Як це вдалося?

— Він прилетів з Пітера зі сценарієм короткометражки під назвою «Діагноз». Ми разом думали, де знайти 120 000 гривень. Використали рештки моєї Шевченківської премії, трохи книжок продали, трохи дала фармацевтична фірма «Дарниця». Я подивився фільм, ужахнувся: «Кіно мені подобається. Але де патріотичний реалізм? Тебе розірвуть. Воно надто жорстоке». Отакий фільм, ще й знятий партизанським способом, і раптом — Берлінале, і все почалося. Так він повернувся сюди.

«ДЕХТО ВВАЖАЄ, ЩО МИРОСЛАВ САМЕ В НЬОГО ВКРАВ УСПІХ»

— Чи були у вас проблеми з розумінням його кіно?

— Коли вийшло «Плем’я», я сказав: «Мирославе, всі адепти українського поетичного кіно будуть налаштовані проти тебе». Навіть моя ліва рука в кіножурналі «Вавилон» — Лариса Брюховецька — опинилася серед них. Мені здається, що ми травмовані постколоніальною ситуацією. Все мистецтво, вся література у нас мають працювати на розбудову або на оборону нації. Це не Франція чи Італія, де є вільний розвиток і боротьба шкіл. Ми скалічені естетично, затиснуті, недорозвинені. Одне слово, постколоніальна естетична вузькість. Уявіть собі, якщо в Україні свій Жан Жене з’явиться. Що б від нього лишилося? Не дозріло суспільство. Але в мене не було естетичного відторгнення від його кіно, хіба що трохи страх, що він ускладнює собі творчу біографію.

— Ну, цеховий конфлікт у Мирослава вже є неабиякий.

— Повторюся, на його різкості, максималізмі немає накипу озлобленості. Інша річ — його бунт проти тих кінодіячів. Я знаю своє письменницьке середовище — воно теж у цьому сенсі, м’яко кажучи, специфічне. Немає сентиментів, коли до тебе так ставляться. Ти нікому на ногу не наступив, а з тобою ведуть корпоративну війну на знищення. Мирослав по-людськи зовсім інший, але декому заступає сонце. Дехто вважає, що він саме в нього вкрав успіх. Заздрість — це одне з основних людських почуттів.

— Чи важливий дім для митця?

— Найголовніше відбувається з душею. Є мистецька свідомість і є — побутова. Мені здається, що людині потрібно для душі відчуття того, що ти не самотній. Тут Мирославу пощастило, він мав «золотих» дідів і бабусю по лінії матері, вони його дуже любили.

— Наостанок — шкодуєте про щось?

— Жалкую за те, що ставив Мирославу шлагбаум перед театральним інститутом. Раніше жалкував, що приділяв йому мало педагогічної уваги. А тепер розумію, що це на користь, що є великий позитив у тому, що я перестав марити лаврами Песталоцці. Не надто душив його самостійність. Я не вірю в обставини, я вірю в особу. Коли кажуть «загинув талант» — значить, слабкий був талант. Пробуючи з нього виліпити щось своє, я лише заважав. Батькам же хочеться взяти реванш у життя дітьми. Тепер я вважаю, що мені пощастило.

«День», 26 лютого 2015 року, №34




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com