Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


канализация в частном доме

'

02.01.2003 15:45

Роман Балаян: «Щоб відродити українське кіно, треба 2-3 роки ніби згаяти марно»

Нещодавно Верховною Радою в першому читанні була схвалена програма підтримки українського кінематографа, розрахована до 2003 року. Починання це, безперечно, гарне, оскільки те, що залишилося від вітчизняної кіноіндустрії, важко схарактеризувати без зайвих емоцій. Проте викликає сумнів те, де мають намір брати гроші на ухвалену програму її розробники. Поміркувати про цю та деякі інші проблеми ми вирішили разом із відомим режисером Романом Балаяном.

Романе Гургеновичу, чи реальна, на ваш погляд, програма, запропонована парламентом? Мене особисто спантеличив параграф "джерела фінансування". Зокрема, джерелами називаються "прибутки від підприємницької діяльности в царині кінематографа, кошти від реалізації прав на демонстрування фільмів державної власности...". Наскільки розвинена українська кіноіндустрія, щоб за допомогою прибутків од неї підіймати вітчизняне кіно?

Ніяк не розвинена, бо в нас немає прокату, система не налагоджена. І тому, яких би зусиль не докладали законотворці, спочатку вони мають відновити систему прокату. Адже раніше, за радянських часів, кіноіндустрія жила за рахунок відрахувань від прокату. А оскільки, як я думаю, у нас прокат запрацює років через п'ятнадцять, то частина програми, що вона стосується джерел фінансування, є утопією.

Що примушує вас думати про такий великий відтинок часу? Хіба проблему кінопрокату не можна вирішити в стисліші терміни?

Налагодження системи прокату – це дуже довгий процес. А при тому ставленні держави до кінематографа, яке нині простежується в нас, якраз і потрібно буде ці 15 років. Та нехай... ухвалили закон, так їх тисячі ухвалюють щороку. Наприклад, ухвалили минулого року рішення про виділення 23 мільйонів гривень на кінематограф, але реально ж отримали тільки 7.

Наприклад, навіть у Росії ще немає нормальної системи прокату. Просто там держава дала $150 мільйонів на виробництво фільмів. Гадаю, Москва витрачає такі гроші через те, що незабаром там перевибори президента. А люди культури завжди у всьому мають сумнів: наприклад, у проблемі ставлення держави до культури, тому “кинуті” такі великі гроші. Але особисто мені все одно, з якої причини вони витрачають гроші, головне, що там є виробництво фільмів.

Якщо порівняти ці вливання, скажімо, з "Мазепою", який коштував близько $ 2 мільйонів, і поділити 150 мільйонів на два, то вийде, що на ці гроші можна зафільмувати 75 фільмів, що вони за обсягами й витратами дорівнюють "Мазепі". Але це у них, а у нас люди, які вирішують ці питання, повинні спершу зрозуміти, навіщо нам потрібен кінематограф, кіновиробництво. Вони кажуть: “Потрібні геніальні фільми!” – це все дурість. Треба знімати багато різних фільмів – і для так званого “невисокого” глядача, і для пересічного, і авторське кіно. Лише якщо знімати стабільно хоча б двадцять фільмів на рік, може з'явитися 2-3 гарні фільми. Зараз же цього немає.

Коли ми візьмемо систему СНД, бо становище таке скрізь, то відповідальні у нас за кіно люди ще не розуміють, навіщо потрібен кінематограф, чим він важливіший за інші види мистецтва. Адже за радянських часів Москва намагалася, аби на міжнародні фестивалі потрапляли переважно російські фільми, тому українських картин там було мало. А зараз Україна – окрема країна, і для того, щоби потрапити до Канн, для нас уже не існує таких великих бар’єрів. Скажімо, якби мені сподобався чийсь фільм, то, я думаю, мені не довелося б докладати великих зусиль для того, щоб ця картина потрапила на конкурс. Вона буде представлена від країни, і не обов'язково тому, що дуже гарна, а хоча б “у зв'язку з політикою розвитку Східної Європи”. Можливо, не на головному конкурсі, можна трохи нижчого ранґу. Але там, у Канні, з'являється титр – “виробництво – Україна”. Ось це важливо, що сьогодні можна зі швидкістю звуку виявитися на світовому рівні, бути цікавим світу, запропонувати свої ідеї в мистецтві. Але для цього треба знімати дуже багато.

Тоді виникає питання: а чи є кому знімати це "багато"?

Оце наше велике лихо – ми не знаємо своїх молодих фахівців. Я давно працюю в кіні, але знаю тільки двох-трьох молодих хлопців, можливо, тому що бачив їхні роботи. А інших бо я не знаю, і ніхто їх не знає.

Тому що в них немає грошей для промоції?

Що означає немає? Все одно затверджується дебютний фільм, на нього одержують якісь копійки, нехай і насилу. Просто весь простір захопили люди мого віку, або трохи старші, або трохи молодші. “Місця зайняті!” Це як прийшов до кінотеатру, а літерні ряди зайняті. Літерний ряд – це там, де ти усміхаєшся начальству, можеш попросити – “влаштуйте цього, влаштуйте того”. І мені здається, що у нас в Україні кожен дбає лише за себе. Я ось не відчуваю, що людина хоче щиро допомогти комусь в тій сфері, в якій вона працює сама. Все одно ж думає: “Спочатку мені”.

Ви самі робите якісь зусилля в цьому напрямкові?

Я намагався, вигадував ідеї для молодих людей. Два роки тому я задумав, щоб усі ці молоді люди об'єдналися, щоб це була когорта, тоді цей рух – сила, тому що один-два ніколи себе не проштовхнуть. А якщо це десять-п'ятнадцять людей, котрі про себе хочуть заявити, хочуть працювати, тоді це вже колектив. А так – кожен для себе. Місяців сім назад я розмовляв з педагогами театрального інституту. Запитав: “Чи є у вас талановиті хлопці? Давайте, нехай вони знайдуть для себе короткометражні сценарії, хоч двадцять чоловік. Але єдине прохання: не опікуйтеся їхніми сценаріями, не виправляйте. Нехай вони все, що думають – і гарне, і погане, – знімуть. Будь-яку нісенітницю, яку вигадав дипломант і хоче, мріє це зняти, – будь ласка”. Я в цьому випадкові просто нахабно дістаю державні гроші. Я можу вдатися до певної демагогії, коли веду мову про інших, про щось талановите й цікаве, аби переконати державу. Давайте перевіримо, чи є в нас генофонд, і відсіватимемо, але даватимемо цим людям перевірятися. Те, що ми знімаємо, це все відомо. Але ми відстали від молоді за багатьма параметрами. Тому потрібно поглянути, чи може молодь замінити нас.

При цьому потрібно попередити керівництво: “Не чекаймо, що ці картини підуть на екрани, на фестивалі. Цей експеримент абсолютно для іншого, для майбутнього”. Потрібно визначити, чи є в нас люди, які зуміють робити кіно, зможуть працювати в кінематографі, а не базікати. Здається, ця ідея теж лопнула. Є зневіра і страх перед подібними ідеями. Кожен думає: “Зняти б що завгодно, лише б був фільм” і все. Чому так? Тому що немає зараз кінематографічної аури в Києві, щоб люди заради своєї ідеї кидалися до виру кінематографічного.

Ви маєте на увазі урядовців, котрі ухвалюють рішення про надання грошей або педагогів режисерських факультетів?

Ні, я маю на увазі молодих кінематографістів. У них зневіра, вони всі сунуть на телебачення, знімати кліпи. Вважають за краще влаштуватися оператором, режисером на телебачення, тому що, понад усе інше, треба жити. Це ми могли протягом років голодувати, лише б знімати те, що хочемо. Можливо, це було і погано, що ми обділяли своїх дітей, сім’ю. Але певне его має супроводжувати людину хоча б перші дві картини.

Принаймні, зараз ви не жалкуєте, що тоді обділяли себе, свою сім'ю, але знімали те, що хотіли?

Звичайно, не жалію, можливо, навіть потайки пишаюся. Я не зняв жодної картини про радянську владу, наприклад. А в біографії кожного це є. Я тільки дві картини зняв на сучасну тематику: “Польоти вві сні та наяву” і “Бережи мене, мій талісмане”. Там суть у тому, що “так живуть, бо радянська влада”. Але мене не змогли дістати, оскільки в мене немає ні парткомів, ні тих, хто вчить, як треба жити, я намагався не зв’язуватися з цим. Тому в мене чимало картин з класики, а не на сучасну тему.

Чи збираєтеся зараз знімати щось на кіностудії імени Довженка в Україні?

Збираюся, щоправда, зніматиму за московські гроші. Кошти виділяє Ґоскіно Росії і фірма “Киномост”. Але зйомки відбуватимуться в Україні. Робоча назва – “Блаженний у пітьмі”. Це картина на складну тематику. Картина про любов, служіння людській ідеї. Складна вона тим, що вся дія відбувається в інтернаті для сліпоглухонімих. Тут дуже важливо не помилитися, як це зробив Кончаловський, зіштовхуючи артистів, що вони грають божевільних, з натуральними хворими, бо це дещо недоречно.

Це фільм, який ви знімаєте за власним сценарієм?

Сценарій я писав з Рустамом Ібраґімбековим. Взагалі, знаєте, чому українські фільми мало дивляться? Тому що всі режисери кинулися самі писати сценарії. І у всіх, як також у мене, виходять нудні фільми – за ритмом, драматургією, за всім. А є дуже точна професія. Що таке сценарист? Він над сценарієм працює чортзна-скільки, ще й інших сценаристів залучає. І вони вираховують загальну, пересічну глядацьку увагу, на що глядач “клюватиме”. Тільки сценарист уміє тримати увагу глядача фабулою, якимись іншими речами. Але проблема в тому, що добрих сценаристів у нас практично немає.

Вам не здається, що зараз в Україні, щоб дістати грошей на фільмування, потрібно обов'язково зняти фільм про щось героїчне, скажімо, про Богдана Хмельницького, Мазепу?

Це хвороба багатьох новонароджених держав, які хочуть показати свою національну ідентичність. Я думаю, що світ навряд чи цікавить, хто такий був Мазепа або Богдан. Світ можуть зацікавити хороший фільм “Мазепа”, гарний фільм “Богдан Хмельніцкий”. Але я думаю, що світ іще більше б зацікавило, якби Україна зняла просто гарного сучасного фільму. Це всередині ми можемо хворіти на такі хвороби, як самоідентифікація.

Але головне, що держава має зараз виділяти гроші не мені чи іншим режисерам мого віку, а навстіж відчинити шлюзи для молоді, про котру ми навіть не знаємо, спроможна вона на щось чи ні. Треба 2-3 роки буцім згаяти марно, але насправді це не намарно. Заради того, щоб знайти декількох молодих талановитих режисерів, варто, щоб я кілька років не працював, а працювали вони.

Але зараз виходить, що гроші на фільм виділяють тільки тоді, коли в картині головну роль грає, наприклад, діючий на той момент міністр культури, або коли режисером фільму виступає директор кіностудії імени Довженка. На ваш погляд, наскільки це етично?

Ці питання хвилюють усіх моїх колеґ, але мені вони не цікаві. “Чому Іллєнко дали 12 мільйонів позабюджетних грошей?” Це неправильний підхід. Мені можна вірити, тому що я з ним не контактую і це питання не обговорюю. Просто прийшли люди, для яких Іллєнко представляє великий інтерес, і просто вирішили допомогти його ідеї, дали позабюджетні гроші. Таке буває. Те саме було з “Сибірським цирульником” у Москві. Всі обговорювали позабюджетні $14 мільйонів, які дали Міхалкову. Один режисер сказав: “Ось якби мені дали...”, а другий йому відповів: “Так тобі б їх ніхто і не дав. Це дали Міхалкову. Йому, і під нього”. Тому я вважаю нормальною ситуацію, коли бюджетні гроші дають на всіх, а позабюджетні комусь з особливої симпатії.

Інша річ, що сьогодні на студії імени Довженка працюють тільки дві камери. Не дай Боже, завтра Кучма віддасть наказ знімати відразу десять фільмів, і на чому вони їх зніматимуть? Адже на студії немає хорошої техніки, що вона відповідає сьогоднішньому дневі. Тому одне з головних сьогоднішніх завдань держави – у стислі терміни провести матеріально-технічне оснащення студії імени Довженка та інших студій. Без цього ми нікуди не рушимо.

Розмовляв Артем Дегтярьов

“Телеграфъ”, №46, 9-15 грудня 2002


Також читайте:


“Туманність Хмельницького”



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com