Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

24.02.2016 18:37

Володимир Тихий про «Бранців» і не тільки

Режисер документального фільму «Бранці» Володимир Тихий – про пошук героїчного обличчя Майдану, агресію і образи українських солдатів.

Надія Заварова, Cultprostir

Кожен новий фільм про Майдан – спроба зрозуміти та усвідомити те, що трапилося з усією країною. «Зрозуміти – означає взяти на себе відповідальність, а далеко не кожен готовий це зробити», – каже режисер Володимир Тихий. Його документальний фільм «Бранці» вперше буде представлено публіці 18 лютого в київському кінотеатрі «Жовтень».

25 лютого картина, що реконструює драматичні революційні події, вийде в український прокат, і вже широка глядацька аудиторія зможе наблизитися до справжнього усвідомлення пережитого.

Володимире, як народилася ідея фільму і як ви знайшли головного героя Сашка Клочка?

Одного разу я опинився на з'їзді родичів Небесної сотні: ми там знімали з оператором Андрієм Котляром. На мене справив сильне враження той факт, що є люди, які намагаються скрупульозно відновити події 20-го лютого 2014-го року. Вони буквально по хвилинах розбирали ситуацію, в тому числі, використовуючи хроніку, намагалися зрозуміти, хто де був, куди рухався, як змінювалася ситуація. Я зрозумів, що саме про цю відчайдушну спробу реконструкції подій потрібно робити кіно. Потім я зустрів нашого героя, харківського студента-біолога, Сашу Клочка: він здався мені дуже живим, цікавим, колоритним і неординарним.

А що в його історії вас найбільше зацікавило?

Він із захопленням розповідав про своє життя на Майдані. У нього там були справжні пригоди – багато не увійшло до фільму, але слухати було вкрай цікаво. Звичайно, я відразу звернув увагу на його спогади про 20 лютого. Опинившись в Жовтневому палаці, хлопець умовив роззброїтися і взяв у полон солдата внутрішніх військ.

Це був Сашин одноліток, такий же сімнадцятирічний юнак. Той факт, що вони опинилися по різні боки барикад, справив на Сашу сильне враження. Через кілька місяців Саша хотів знайти свого колишнього бранця, дізнатися, чим він живе сьогодні. Мене зворушило Сашкове бажання знайти солдата, поговорити з ним. Я подумав, що його одіссея і ретельні спроби відновити події 20 лютого в Жовтневому палаці – добрий документальний матеріал з сильною внутрішньою драматургією.

До речі, Саша приїхав до Києва не тільки для того, щоб зустрітися з нами на зйомках і повернутися до Жовтневого палацу. Він хотів вступити до лав батальйону «Донбас».

Його взяли туди добровольцем?

Ні. Сказали, що батальйон вже повністю сформовано. Ми ж продовжили зйомки і вирушили з Сашею до Харкова в його експедицію по вивченню мишей.

У фінальних титрах фільму знімальна група висловлює обурення діями глави прес-служби Національної гвардії. Вона всіляко заважала зйомкам. Чим так допекла ця дама, що в полеміку з нею ви вступили навіть в титрах?

Коли ми починали зйомки, прес-секретар нам надавав усіляку підтримку. Незабаром глава Національної гвардії і його секретар пішли на підвищення, а комунікацію з пресою доручили дамі, яка займала цю посаду за часів Януковича.

Вона зробила все можливе, щоб наш фільм не відбувся. Заважала роботі журналістів різних телеканалів, видань, радіо «Свобода». Пам'ятаю, ми з колегами навіть зверталися до вищих інстанцій, наполягаючи на тому, що людина з абсолютно радянським мисленням не повинна працювати прес-секретарем, говорили, що її вчинки створюють в очах громадськості негативний образ Національної Гвардії.

Наведіть конкретний приклад того, як прес-секретар заважала вам знімати фільм?

Наприклад, ти зв'язуєшся з командиром частини, де імовірно служать солдати, яких розшукуєш, домовляєшся про зйомку, пояснюєш, як важливо почути голоси хлопців внутрішніх військ, які несли службу на Майдані; командир з тобою погоджується. А вже наступного дня, після дзвінка прес-секретаря, він відмовляється з тобою співпрацювати, каже, що частину частково розформовано або солдати, які тебе цікавлять, раптом демобілізувалися чи перевелися на інше місце служби.

Працюючи над «Бранцями» і над іншими проектами кінооб'єднання «Вавилон'13», ви багато знімали солдатів внутрішніх військ, які разом з беркутівцями були на Майдані. Як вони оцінюють те, що сталося, який їх психологічний стан?

Хотілося б уникнути узагальнень, але в цілому все складно. Для них події на Майдані стали величезним стресом, наслідки якого досі відчутні і, ймовірно, залишаться в їх душах назавжди.

У цьому немає нічого дивного, адже молоді 18-19-річні хлопці довго перебували на Майдані під постійним тиском, там їх охоплювали хвилі негативу і агресії. З одного боку, на них тиснуло командування, з іншого – були дуже войовничо налаштовані противники. Багато солдатів-строковиків відчувають себе роздратованими, пригніченими, певною мірою зрадженими.

Хто, на думку солдатів, їх зрадив?

Люди, майданівці, суспільство, але не їх безпосередні командири.

Чому вони не звинувачують тих, хто віддавав накази?

Вони не можуть їх звинувачувати. Там працює практично армійська ієрархічна система, що нагадує тоталітарну державу: солдату віддають накази, він їх беззаперечно виконує. Він не може собі дозволити мати сумніви в наказі або в командирі. А якщо солдат не послухається, швидше за все, покарають не його, а товаришів по службі, які, в свою чергу, після цього виб'ють з винного всю душу.

Я служив в армії і добре пам'ятаю цей стан, коли ти знаходишся під постійним контролем. Все, що від тебе вимагають – виконання наказів і слідування статуту. Ніякої відповідальності за вчинки, лише послух. А всі твої бажання і прагнення зведені до задоволення інстинктів: пішов у звільнення – випив, переспав з дівчиною, повернувся – і знову виконуєш накази. В такій системі немає місця рефлексії, сумнівам і тим більше – образам на командування.

В солдатах навіть через два роки відчуваються роздратування і образа?

У багатьох – так. У нас збереглися інтерв'ю, де солдати, вже через місяці після революції, досить агресивно кажуть, що готові були розірвати майданівців, якби був відповідний наказ. Ми навмисно не включили це у фільм.

Чому?

«Бранці» – картина, що розповідає про інше, і в даному випадку, нам здалося недоречним підкреслювати агресію, яка збереглася.

Як вважаєте, чи може щось допомогти хлопцям позбутися цієї агресії?

Строковики, що служили на Майдані, не були демобілізовані після революції. Всі вони переслужили ще рік, тому що почалася АТО, і багато бійців внутрішніх військ потрапили на передову, де їх агресія, що накопичилася, знайшла вихід в умовах справжніх військових дій. Але, мені здається, їх душевна травма майже така сама, яку отримують колишні в'язні дитячих колоній. Я не кажу про кримінальну складову, лише про глибину травми, яку завдав їм досвід служби на Майдані.

А що скажете про психологічний стан і ставлення до подій бійців «Беркута»?

О, це зовсім інша історія. Бійці «Беркута» – професіонали, що раз і назавжди вибрали свій шлях. Після Майдану більшість беркутівців повернулася до безпосереднього виконання своїх прямих обов'язків: до оперативної роботи на спецзавданнях. Наприклад, вони брали участь в затриманні маніяка-вбивці, на якого вдалося вийти завдяки жінці, що найняла його для замаху на власного чоловіка.

А як почувалися беркутівці під час Майдану?

Думаю, це були змішані почуття. Пам'ятаєте, як за наказом влади бійці «Беркута» практично два місяці провели в Верховній Раді? Без сну, без харчування і елементарних побутових умов, необхідних людині. Весь цей час вони міркували: «Чи будемо стріляти в майданівців, якщо вони підуть в наступ? Ні, не будемо. А якщо будуть намагатися нас роззброїти? Тоді будемо захищатися і відстрілюватися».

І ось вони роблять припущення, а потім їх відправляють на Майдан, наказують робити якийсь коридор, тобто все йде всупереч їхнім планам. Цілком ймовірно, що в такій нестандартній, непередбаченій ситуації виснаженим фізично і психологічно беркутівцям могло зірвати дах. Влада вчинила зі своїми підлеглими досить традиційно: не віддаючи конкретних наказів, довела ситуацію до точки кипіння, а самих бійців – до такого стану, щоб вони були здатні діяти агресивно.

У картині є епізод, де солдат-строковик розповідає, як його з товаришами по службі виводив з Жовтневого палац чоловік в балаклаві. Через кілька хвилин він загинув через те, що вибухнула граната. У відеоряді використані кадри, де людина гине від схожого вибуху. Це смерть саме героя історії солдата?

Так, це загибель того, хто виводив із Жовтневого палацу. Він впав через кульове поранення, його стали відтягати в сторону, але в руках пораненого вибухнула граната.

Це жахливо, коли кадри хроніки перетворюються на долю конкретних людей.

Так згоден. На глядача це завжди справляє глибоке, трагічне враження. У Вавилон'13 багато відзнятого матеріалу з тими, хто пішов в АТО – деякі з героїв, які потрапили в кадр, загинули в боях. Зараз саме йде робота над новим фільмом.

Що це за картина?

Фільм «Щоденники війни» буде складатися з кадрів, знятих солдатами в АТО на мобільні телефони. Вони дуже багато знімають, і їх кадри вражають щирістю і безпосередністю. Ми намагаємося через ці зйомки розповісти про те, як солдати йшли на війну, як жили в окопах і поверталися додому. У цьому фільмі, зокрема, будуть використані кадри, зроблені загиблим бійцем.

Чи є щось спільне у військовій хроніці, яку солдати знімають на свої мобільні телефони?

Так звичайно. Крім щирості, їх об'єднує особливе ставлення до реальності, яку вони знімають. І знаєте, завжди видно, працює аматор або людина з профільною освітою. У другому випадку автор завжди шукає кадр, вибудовує композицію, а аматор знімає так, як відчуває. «Я – і є реальність», – думає він. Ось це відчуття себе реальністю власного кадру і відрізняє зйомки бійців.

У «Бранцях» є виразні анімаційні епізоди, створені Анатолієм Лавренишиним. Як ви прийшли до рішення використовувати анімацію в документальній історії?

З Толею Лавренишиним ми співпрацювали ще в проекті «Мудаки. Арабески», де він працював над фільмом «Українська література: посібник для мудаків». Що ж стосується «Бранців», то анімація виявилася абсолютно необхідною саме для збереження документальності, такої важливої ??для нас достовірності окремих епізодів, які з'являються в скрупульозній кінематографічній реконструкції подій.

У фільмі звучать пісні «Океану Ельзи» – вони відтворюють на екрані атмосферу Майдану?

Так, для нас це була важлива частина живої емоції Майдану.

Святослав Вакарчук відразу погодився дати пісні для фільму?

Так, він практично відразу дозволив їх використовувати.

З якими думками і емоціями вам би хотілося, щоб глядачі виходили із залу після перегляду «Бранців»?

Я б хотів, щоб глядачі з цікавістю стежили за історією героїв картини, щоб драматургія події та характерів зачіпала публіку за живе. Мені б дуже хотілося, щоб в героях фільму глядачі побачили персоніфіковане обличчя Майдану, щоб вони відчули революцію через людей, які ії зробили.

Чому так важливо побачити персоніфіковане обличчя Майдану?

Всі ми потребуємо того, щоб з'явилися герої, ті наші сучасники, чия філософія, чиє ставлення до ситуації, чиї вчинки викликали б у нас повагу; ті, на кого ми б рівнялися в щоденному житті.

Мені здається, головні персонажі «Бранців» якраз можуть стати такими новими героями. Можливо, ми до кінця зрозуміємо, що справжні зміни в суспільстві досягаються завдяки зусиллям саме таких людей – внутрішньо дорослих, мислячих, здатних взяти на себе відповідальність і на вчинок.




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com