Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

01.03.2016 01:41

Тетяна Ходаківська: «Cмерть поєднує нас усіх»

Майбутній документально-ігровий фільм «Життя. Останнє питання» ставить перед собою амбітне завдання: розповісти про смерть, водночас увиразнивши життя – ті його деталі, які багато з нас, можливо, не помічають.

З режисеркою Тетяною Ходаківською ми поспілкувалися про життя, смерть і все, що посередині...


Історія створення фільму почалася близько двох років тому?

Так, два-три роки тому. Ми починали цей проєкт із операторами Славою Пілунським з Києва та Ґеорґієм Берідзе з Тбілісі. Збирали «горіхи» – залишки 35-міліметрової плівки з реклами та кліпів, знімали на них радянською камерою «Конвас» проби... На свої гроші проявляли плівку, шукали героїв і дуже багато розмовляли на тему ставлення до смерти...  Ми дуже багато сміялися, це виявилася дуже смішна тема (сміється).

Я розповідала, як у 5 років запитала в мами, чи зможу носити всі її сукні, коли вона помре; Слава – як ледве не помер на зйомках трюку з неправильно зав’язаним вузлом на страховці, Ґеорґій Берідзе... Ґеорґій загинув рік тому, під час зйомки... Виявилося, говорити про смерть і відчувати втрату друга, з яким тебе пов’язує щось більше, ніж кіно, любов, відстань, щось більше, ніж це життя – це дуже різні речі... Потім почалася Революція гідности і тема смерти знову ж таки була постійно поряд.

Так ці роки проект жив своїм життям, ми час від часу знімали, наприклад Kronos Quartet і геніяльного українського композитора Валентина Сильвестрова, польського режисера Кшиштофа Зануссі. Люди знаходили нас самі, дізнаючись від когось, що ми працюємо над цим фільмом... За цей час ми виграли конкурс від Держкіна й нещодавно навіть отримали гроші.

Тетяна Ходаківська

То коли ця тема зацікавила тебе вперше?

Років 5-10 тому мене попросили допомогти з фільмом про хворих на СНІД в Україні, що його знімали для британського каналу BBC і їм потрібен був режисер монтажу. Тоді мене вразила одна хвора жінка років 30-и. В одному з інтерв’ю вона сказала, що дуже вдячна долі за хворобу. Уявляєш? Бути вдячним долі, що у тебе СНІД? Вона розповідала, що до хвороби навіть не помічала, що живе... Не помічала запах сніданку, не помічала сніг, а саме хвороба допомогла звернути увагу не маленькі дрібниці життя, кольори життя... Я тоді замислилася – чи можливо мати таке «гостре» відчуття життя і без хвороби? Чи дійсно нам потрібно дійти до тієї межі, коли ти вже знаєш, що це твої останні дні? І як це можна зобразити на екрані?..

Який інструмент обрати – ігрове чи документальне кіно? Чи поєднати їх? Як говорити на цю тему без патосу, без повчань? Як передати ставлення до цієї теми людей різного віку та з різним життєвим досвідом? Чи відрізняється моє особисте ставлення до смерти в Україні в 30 років і відчуття кінцевости життя 73-річного співака в хорі Анзора Еркомаішвілі з Грузії?

Одне було зрозуміло – ця тема все ще є табу, ми не хочему говорити чи думати про свою смерть. Ми, насправді, навіть не віримо в те, що помремо. Нам здається, що всі навколо нас помруть, але от саме мені якось вдасться уникнути цього. Адже, якби ми пам’тали про смерть, багато проблем не здавалися б такими реальними: абсурдно страждати через, що в тебе немає велосипеда, якщо завтра ти можеш померти, впавши з цього велосипеда. Хіба ні? І при тому, що смерть – це те, що поєднує нас усіх, ми продовжуємо робити вигляд, що її не існує. Як дитина, яка пісяє, закривши очі, думаючи, що так її ніхто не бачить...

Герої, про яких ти розповідаєш – хвора на СНІД жінка, Анзор та инші – ви їх фільмували час од часу, чи лише раз?

Є три герої, до яких ми повертаємося, решта з’являються лише раз, або декілька разів. Повертаємося ми до Лори Ґуерри – дружини сценариста Тоніно Ґуерри з Італії, до керівника хору багатоголосся з Грузії Анзора Еркомаішвілі та до Глафії – бабусі з карпатських гір.

Лора Ґуерра і світ Тоніно навколо неї – це остання можливість доторкнутися до цієї теми разом із поколінням Антоніоні та Фелліні, їх друзів, з якими ще є можливість поговорити, посміятись, пошукати відповіді там, де ніяких відповідей не існує навіть... В одній із розмов Тоніно Ґуерри і Мікеланджело Антоніоні на цю тему, Тоніно ділився страхом смерти, а Антоніоні, запитав: «А що, коли смерть – це лише велика подорож?».

Анзор Ерокмаішвілі – керівник грузинського хору багатоголосся. У хорі Анзора найстарішому співакові 93 роки. А сам Анзор, коли ми з ним домовлялися про участь у фільмі, сказав: «Але ж вам потрібні старі люди, мабуть, я не підійду?». При чому, він не жартував. Взагалі, ця лінія з Анзором і співом – дуже важлива: звук, запах, дотик відіграють важливу роль y фільмі. Це те, що це те, що ми часто пропускаємо повз, не помічаємо.

Ну і Глафія – це бабуся з карпатською народною мудрістю, з якої почалася наша подорож у цьому фільмі....

Чи змінився за ці роки першопочатковий задум? Чи не страшно, що він розростеться настільки, що буде важко все звести докупи?

Мозаїчна форма фільму була замислена з самого початку. Так само, як і життєствердна інтонація. Інструменти, які ми використовуємо, можливо, змінюються, але óбрази лишаються. Наприклад, від початку одним з образів фільму було взуття, і він лишився з нами всі ці три роки. Мені здається, що взуття перебирає на себе характер свого господаря, живе з ним – воно може розповісти багато історій.

А чи вдастся все звести докупи? Побачимо... Знаєш, який був улюблений анекдот Ґеорґія Берідзе під час фільмування? Чоловік стрибає з 12-го поверху й пролітаючи повз 3-й думає: ­«Поки що все йде добре». Тому, поки що все йде добре (сміється).

Твоє власне ставлення до смерти змінилося під час роботи над фільмом?

Воно змінюється. Коли я починала, мене вразило, наскільки люди бояться навіть торкатися цієї теми, ніби це хвороба, якою можна заразитися від самих лише думок про неї... Ніби це погана прикмета. Я дуже здивувалася, тому що для мене ця тема була відкритою та нормальною. І тут я погоджуюся з Кшиштофом Зануссі, який ув інтерв’ю казав, що страх смерти й усвідомлення смертности не є чимось поганим – навпаки. Це збирає тебе до купи і не дає розпилюватись на дурниці.

У третьому акті фільму буде частина, де люди мають прожити один день, ніби це останній день їхнього життя. Я собі подумала: ти розмовляєш із людьми, пропонуєш їм такий експеримент, а наскільки ти сама готова?  Наскільки ти сама в це віриш? І тоді, чесно подивившись на себе, я зрозуміла, що вірю, але не дуже. Таке відчуття з’являється в якісь моменти, наприклад, коли йде дощ або дме сильний вітер, але це не постійне відчуття. Я так само, як і всі, закохуюсь і думаю, що це кінець світу, коли мені не телефонує пів дня людина, яку я кохаю (сміється). Тому я вирішила сама спробувати прожити так день, і це був надзвичайно цікавий досвід. Насправді, те що казала жінка, хвора на СНІД – це правда, тобто, починаєш дійсно відчувати дуже прості речі: перша чашка кави випивається не на автоматі, а ти дійсно відчуваєш її запах і смак, відчуваєш її температуру, бачиш, як вона виглядає... В цьому немає якоїсь печалі або страху, що цього вже не буде, а навпаки, є радість, що це є.

Ти починаєш жити цей день значно обережніше. Обережніше з людьми навколо, обережніше з самим собою. В тебе немає якихось засуджень себе, сумнівів, що ти щось робиш неправильно, до чого це призведе і що про мене подумають люди. День стає надзвичайно довгим – він тягнеться, як місяць, бо помічаєш кожну секунду. Думаю, це мені дуже багато дало для фільму. Принаймні, я зрозуміла, що це не просто формальна ідея, а дуже конкретні речі. Зрештою, я думаю, що люди бояться не смерти, а того, що не знають, коли і як помруть. Це страх невідомого.

У мене є інтерв’ю з дуже колоритним дідом на Майдані за часів революції і він каже: «Як можна боятися смерти? Ми ж не боїмося, коли лягаємо спати, – ми ж так само не знаємо, що з нами станеться вночі».

Чи багато ви знімали на Майдані?

Не багато. Слава Пілунський багато знімав, але для иншого проєкту, теж надзвичайно цікавого... А з нашим фільмом, я не хотіла, щоб змінювався вектор. Тобто, як частина мозаїки для мене це важливо, тому що це було – я не можу зробити вигляд, ніби нічого не сталося. І в той момент ми всі думали про смерть. Ми думали про неї та бачили поруч. Але, коли розумієш, що ціна твого життя заплачена за щось більше, ніж ти сам, набагато простіше померти, ніж у ліжку.

Розкажи про ігрову частину фільму.

Від самого початку ми думали про те, як, говорячи про смерть, показати життя. Для цього під час інтерв’ю ми хочемо показувати, що відбувається навколо – це може бути або документальне чи ігрове фільмування. Також це пов’язано з óбразами, можливо, трішки сюрреалістичними, які створюють відчуття одного кроку від реальности – ніби сну.

Наприклад, є таке поєдання: дівчина співає на вулиці й повз неї проходять люди. Ця дівчина – акторка, а люди – справжні перехожі. Дівчина співає пісню шведською мовою про те, що в неї є сусід, який живе за три вулиці від неї, і настане день, коли він помре. Помре і батько, і мати, і сама вона теж помре... Пісня лунає досить весело, важко запідозрити, що йдеться про смерть. Вона співає й ми бачимо перехожих: чоловік іде з морозивом – ми акцентуємося на морозиві, на відчутті смаку.  Проходить юнак в навушниках, ми акцентуємося на зміні в звуці. Хтось реаґує на дівчину, яка співає, хтось ні. Просто шматочок життя, але це життя 360 градусів, ніби ти раптом, нарешті зупинився і подивився навколо....

У фільмі буде багато інтерв’ю. Скільки їх знято на тепер?

Наразі маємо п’ятнадцять, але не хотілося б, щоб фільм був надто говіркий. Все-таки він буде ближчим до cinéma vérité.

Що ти зніматимеш у Нью-Йорку?

Будемо знімати першу й останню ігрову сцену. Це унікальне місто, воно настільки мультинаціональне, що не одразу й второпаєш, до якої країни воно належить. Тут дуже багато чим можна захопитися й життя пролітає, як секунда – багато хто про це говорить: «Ніби щойно приїхав, а вже 10 років минуло». Мені здається, це дуже влучний образ для початку й закінчення фільму.

Ти вже почала монтувати матеріял?

Думаю, що почну після повернення до Києва. Але загалом у мене все зібрано, адже в голові тримати все це було б дуже складно.  Я передивляюся інтерв’ю, роблю нотатки з драматургії – як я хочу, щоб розвивалася емоція.

Чи можна виокремити якісь категорії у ставленні людей до смерти?

Є люди, які хотіли б померти, не знаючи про це, наприклад, уві сні. А є такі, що хотіли б померти усвідомлено й пережити це, сказати б, відповідально. Також є люди, що ставляться до смерти зі страхом – вони не хотіли б про неї думати. А є такі, що навпаки ставляться до неї з повагою й усвідомлюють її як частину життя, так само, як народження.

Якщо говорити про вік людей, я помітила, що коли ми дивимося на смерть у дитинстві, то не відчуваємо страху.  Наприклад, дідусь помер, ти сьогодні поплакав, а завтра вже знову граєшся. В дитинстві може більше вразити смерть домашньої тварини. Ти не співвідносиш смерть із самим собою. А в зрілому віці, – за 60, – чим більше людей навколо помирає, тим більше ти співвідносиш це з собою. Проте, чим ближче ти до смерти, тим більше хочеться жити. Загалом, це неправда, ніби старі люди вважають, що їм уже пора помирати. Просто страху в них практично немає. Люди до 30 років значно більше бояться. Можливо, вони думають, що ще не встигли пожити... На початку роботи над фільмом я думала, що все має бути навпаки.

Взагалі, основна відмінність – думає людина про смерть чи ні.

Чи впливає релігія на думки людей про смерть?

Я не зачіпаю тему «Що буде після смерти?». Але, звичайно, впливає – вона дає відповіді.  У східних релігіях – буддизмі, індуїзмі – значно менше страху смерти. Я була в індійському шпиталі й не бачила в очах людей, що лежали в коридорах, страху. Для них це просто перехід від одного життя до иншого: якщо ти вже хворий, у тебе хворе тіло, то чому б не померти і не змінити його на нове та здорове? Звичайно, на Заході ставлення відмінне...

Як впливає перегляд фільмів инших режисерів на твою роботу?

Коли я подивилася «Любов» Міхаеля Ганеке, подумала, що він сказав у цьому фільмі все, й більше говорити на цю тему сенсу немає (сміється). І взагалі, далі кіно знімати немає сенсу. Пам’ятаю, що в мене тиждень був шок, і я не розуміла, навіщо мені знімати свій фільм. Але потім я прочитала інтерв’ю, здається, Джима Джармуша, яке допомогло мені вийти зі стану ступору. Він казав, що неможливо оцінювати чи порівнювати самого себе з кимось иншим. Можна просто намагатися бути максимально чесним.

Коли глядачі нарешті побачать фільм?

Через дев’ять місяців він має бути готовий, якщо все відбуватимется за планом. Але це документальне кіно, тому точно передбачити неможливо. У лютому їдемо до Італії фільмувати епізод із Лаурою Ґуеррою, подивимося, що станеться.

А в скількох країнах загалом відбулося і ще відбудеться фільмування?

Україна, США, Куба, Італія та Грузія. Планувалося більше, але так як наш б’юджет у гривнях, а з гривнею сталося те, що сталося, то знімати за кордоном зараз дуже важко. Доводиться викручуватись. Наприклад, в Італії ми будемо якраз під час дня народження Тоніна Ґуерри, й туди має з’їхатися багато людей з инших країн – з ними також поговоримо.

Бабуся з Карпат була однією з перших героїнь?

Так. Вперше ми її побачили, коли в нас застрягло авто й ми пішли по допомогу. Заходимо на подвір’я – це вже був вечір – і бачимо вікно, яке світиться, а в ньому сидить бабуся і пряде. Ніби в казці. В нас у руках «Конвас» із 35-міліметровою плівкою, а ця камера, коли працює, досить голосно дирчить. Отже, ми почали «тишком» знімати, але нас досить швидко побачили і почули (сміється).

Знімання в Карпатах пов’язане з фільмом Вікторії Трофіменко «Брати. Остання сповідь»?

Виробник і мого, і фільму Віки Трофіменко – «Пронто фільм» , а продюсер –  Максим Асадчий. Мене з Максимом пов’язує багато проєктів – ми зняли 4 ігрові фільми разом – та багато років дружби. Макс звернувся до мене з проханням допомогти з організацією зимового періоду «Братів». Ми приїхали до Карпат зі Славою Пілунським за тиждень до початку фільмування. За сценарієм мало бути дуже багато снігу, а снігу не було взагалі. І от наша місія зі Славою була – чекати на сніг, і як тільки він досягне достатнього рівня, викликати всіх инших... Поки ми чекали, я запропонувала Славі зняти тести для нашого документального фільму. Знімали, здається півтора тижні, поки сніг нарешті не пішов. Спершу ми навіть не хотіли зізнаватися, що сніг з’явився (сміється), бо наше знімання якраз чудово проходило, ми знайшли героїв...

­Отже, в Карпатах ви знімали на плівку?..

Так, це щось надзвичайне. Одного разу ми знімали на горі дерева, й пішов дуже красивий лапатий сніг – це був дуже довгий кадр, поки не закінчилася плівка. Потім ми її проявили і подивились – нічого не відбувається, просто падає сніг на дерева, але це заворожує. Мені здається, в плівці завжди є відчуття часу й неповторности моменту. Якби той самий кадр був знятий на цифрову камеру, в ньому, можливо, було б більше документальности: ось іде сніг, – але не було б відчуття, що це саме цей сніг, саме в цьому місці, саме цієї миті, і такого більше не буде.

Січень, 2016

Розмову вів Віктор Глонь, CM

***

Тетяна Ходаківська – режисерка, монтажерка, сценаристка. Здобула журналістську освіту в Українському національному університеті. З 1999 до 2002 року працювала над телепрограмою «Підйом» («Новий канал») як автор, режисер та продюсер; у 2003-му – режисер програми «Бурхливі нічки» («М1»). Режисер телефільмів «Прощена неділя», «Хемія почуттів» та міні-серіялу «Янголи війни». Як режисер монтажу працювала над фільмами «Російський трикутник» Алеко Цабадзе (Грузія) та «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофіменко (Україна).




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com