Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

02.03.2016 16:34

Володимир Тихий: «Перший постріл у скроню України був, коли до влади прийшов Янукович і змінив Конституцію»

Автор стрічки «Бранці» – про те, коли почалася війна, чому журналісти не зрозуміли Івана Бубенчика, про трансформацію фактів у кіно, анімації та медіа і найважливіші для активістів Майдану пошуки.

Олена Коркодим, «Детектор медіа»

Володимир Тихий – кінорежисер, який досліджує зміни в українському суспільстві, починаючи з помітної ігрової стрічки «Мийники автомобілів» (2000), ініціюючи такі альманахи, як «Мудаки. Арабески» (2010) і продовжуючи діяльністю в об’єднанні кінематографістів «Вавилон’13».

Документальна стрічка «Бранці» – одна з тих авторських підсумкових робіт, які вавилонівці обіцяли представити як підсумок їхньої майже дворічної колективної праці. Переважно вона стосувалася фіксації хроніки гарячих подій 2014 року на Майдані, анексії Криму, війни на Сході України.

Стрічка Володимира Тихого продовжує тему Майдану, фокусуючись на людському характері змін. Головний герой – студент-біолог Сашко – шукає призовника Внутрішніх військ, якому він у найгарячіші дні Революціїї гідності демонстрував свої обпечені пальці, переконуючи скласти зброю. Він хоче поговорити з ним і порозумітися. Глядач стежить за оповіддю Сашка і чує постріли на Майдані, зустрічається очима з батьком загиблого активіста Володимиром Голоднюком. Представлені у стрічці й точки зору іншого боку протистоянь – силовиків.

Розповідаючи про «Бранців» на етапі створення фільму, Володимир Тихий називав його розслідуванням розстрілів на Майдані. Відділяючи міфи від цих подій аж до початку війни на Сході України, автор фільму бере до уваги факти, але насамперед вдивляється в очі своїх героїв, вивчаючи їхню мотивацію, емоції, сумніви і сповіді. Поєднує цих людей різного віку і професій те, що кожний із них не міг не виконати свій обов’язок.

Для журналістів головним героєм стрічки після допрем’єрних показів «Бранців» є активіст Майдану Іван Бубенчик. У фільмі він розповів, як вирішив узяти в руки автомат і вистрілив у беркутівців. Автор видання Bird in Flight, намагаючись якомога швидше оприлюднити цю історію, не став церемонитися з контекстом і перевіркою фактів. На відміну від рецензій на фільм, інтерв’ю, яке кінорежисер характеризує як «жовте», стало сенсацією.

Не маючи фактів для підтвердження розповіді Івана Бубенчика, відповідальні ЗМІ про цю історію не пишуть. З іншого боку, фільму «Бранці» замало, щоби глядач міг достеменно з’ясувати, хто такий Іван Бубенчик, якими були мотиви його вчинку і як його постріли позначилися на розвитку подій 20 лютого.

Тим часом за заявою Івана Бубенчика розслідування веде Генпрокуратура. Попри декриміналізацію дій учасників Революції гідності 25 лютого в будинку активіста Майдану, де мешкає його родина, пройшов обшук.

До завершення розслідування пострілів на Майдані історія пана Бубенчика лишатиметься дражливою – поки що для сайтів, таблоїдів і соцмереж.

25 лютого фільм вийшов у прокат у 16 українських кінотеатрах. А на Європейському кіноринку в рамках «Берлінале», як розповів у коментарі «ДМ» продюсер фільму Ігор Савиченко, стрічкою «Бранці» зацікавилися п’ять телеканалів – BBC, ORF (Австрія), SVT (Швеція), польський Tele 5 Polonia і телеканал із Софії.

Ми запитали у Володимира Тихого, якою буде його участь у дискусії довкола фільму і що він вклав у цю роботу.

«Ми знімаємо "Бранці-2"»

– Пане Влодимире, чи очікували, що увагу журналістів приверне саме Іван Бубенчик?

– У такий спосіб? Ні. До кінопрокату стрічку переглянув не тільки журналіст Bird in Flight. Та ніхто з них не видав матеріал із заголовком на кшталт «Убивця беркутівців зізнався!» чи «Постріли в потилицю вирішили долю України».

Ніхто не сподівався, що журналісти видання неполітичної і не новинної тематики вирішать програти у пліткарів світсько-кримінальної хроніки. Це інтерв’ю в Bird In Flight – як підслухана розмова, коли людина не знає, про що йдеться загалом. (З точкою зору редакції Bird in Flight можна ознайомитися тут. – ДМ).

В моєму розумінні, якщо ти вже виносиш в заголовок таку цитату («Иван Бубенчик: "Я убил их в затылок, это правда"». – ДМ), то в тебе має бути відео чи аудіо на підтвердження. Крім того, журналіст мав погодити фінальний текст із Іваном Бубенчиком особисто – раптом той помилився і мав на увазі не двох беркутівців, а двадцять?

Про постріли в потилицю Бубенчик мені говорив у контексті того, що їх учили, коли вони були розвідниками, що у ворога не можна стріляти з очікуваних ним позицій. Ти маєш бити в «потилицю», тоді це максимально ефективно знищує моральний дух ворога. Іван, певне, щось розповів журналісту про ці тактичні моменти і так народився «чудовий» заголовок.

– Зараз, коли публікацію Bird In Flight взяли на озброєння російські пропагандисти, а розслідування щодо Івана Бубенчика веде Генпрокуратура, дискусія довкола фільму набирає нових обертів. Чи прийматимете участь у ній і яку?

– Ну, що ми можемо зробити? Іван намагався з журналістом (Іваном Сіяком.– ДМ) розмовляти, щоби засовістити його. Адже формулювання історії Бубенчика цими журналістами є дуже спекулятивним і навіть реакційним, це жовтизна. А Bird in Fligt поводяться так, мовляв, вони такі «Роллінг Стоунз», і не нам розказувати, що їм писати. Та ви не «Роллінг Стоунз», ви герої альманаху «Мудаки»!

Певно, ми розкажемо про цю ситуацію і про це інтерв’ю у стрічці «Бранці-2». До неї увійдуть кадри, де журналіст Bird in Flight спілкується з Бубенчиком. Це буде наступне повнометражне кіно, героями якого також будуть Бубенчик та ВВ-шник, якого шукав Сашко…

До перших «Бранців» з усього відзнятого матеріалу про Івана увійшло навіть не 10%, а 5%. Вони стосуються лише ранку 20 лютого 2014 року.

Тут, окрім усього іншого, є дуже драматична історія. Я більше таких сміливих людей, які беруть на себе відповідальність за подібні вчинки в нашій країні, не зустрічав. В Україні і до цього часу потужний брак відповідальності, починаючи з Президента. І після цього вчинку події розгортаються так, що з Івана, завдяки аматорам-розслідникам, роблять персонажа слешера, маніяка і терориста…

До певної міри я очікував на таку шокову реакцію щодо «Бранців». Більшість людей інфантильні, безвідповідальні. Вони створили собі комфортне для них уявлення про те, що відбувалося на Майдані. І багато хто не замислюється, що лютневі події не вкладаються в побутові рамки, і що недоречно з усього цього виокремити єдине питання: «Хто перший стріляв 20 лютого?»

Перший постріл у скроню України був, коли до влади прийшов Янукович і змінив Конституцію. Потім почалася узурпація ресурсів всієї країни. Звідси треба починати відлік трагедії, вищою точкою якої став розстріл Небесної сотні. І це, на жаль, не фінал: система продовжує керувати всім, що відбувається в країні. Людина, яка фабрикувала справи автомайданівців, є поліцейським, який женеться за BMW і стріляє в пасажира авто… Це вбивство – дуже красномовний випадок.

Офіційних даних про постріли Івана Бубенчика нема. Є свідки

– А як самі познайомилися з паном Іваном – вже на Майдані?

– Ні, не на Майдані. Ваню зустріли під час зйомок у Пісках, коли туди зайшов батальйон «Дніпро-1». З ним служили мої друзі – один зі школи, другий з інституту. І вони розповідали про те, що є людина, яка воювала з «Беркутом» на Майдані. Для мене ця розповідь виглядала непереконливою. Я сприймав її як легенду. Міфотворства, пов’язаного з Майданом, дуже багато – і дуже страшних історій, і дуже романтичних.

Історія почала вимальовуватись, коли я побачив інтерв’ю Івана на Львівському телебаченні. Я згадав, що зустрічав цього чоловіка у Пісках, і не раз. Його зовнішність не збігалася з казковим образом Зорро з розповідей його друзів. Тож зрозумів, що історія з Майдану, напевне, не зовсім легенда і що треба поговорити.

Зателефонував Івану та записав його розповідь на камеру у Львівській мерії. Так він став другим героєм фільму. Протягом цих півроку я вів перевірку цієї інформації. Я познайомився з людиною, яка принесла Івану автомат у тенісній ракетці, познайомився з людьми, які теж були 20 лютого на Майдані. У тій операції з пострілами Івану допомагали з десяток осіб. Так поступово я пересвідчився у правдивості цієї історії.

У міліції щодо цієї ситуації інформації зовсім немає. Офіційно до справи долучене усне свідчення про чотирьох забитих силовиків, але не з автомату, з якого стріляв Іван. За моїми висновками після моделювання ситуації і спілкування з представниками «Беркута», на Майдані серед силовиків був стан потужної істерики. І тих загиблих чи постраждалих, про яких каже Іван, могли перекинути на інше місце – мовляв, це не на Майдані сталося. Аби це не мало поганих наслідків для їхніх родин у майбутньому і не вилилося у проблеми. Тому що всі вони очікували помсти людей. В ті дні будівлі СБУ стояли порожні більше трьох діб. На іншому боці протистоянь вважали, що буде помста, що все це так не минеться. Вони свято вірили, що зараз розпочнеться «ментовський» Армагеддон: їх будуть палити, вішати, різати. І вважалося, що відомості про те, що людина (з-поміж силовиків. – ДМ) була поранена або загинула на Майдані, будуть великою проблемою для жертви або для її родини, що не буде допомоги від держави…

– Чому, на вашу думку, Іван Бубенчик вирішив оприлюднити цю історію?

– Він така людина. Нічого цього в собі не тримає. Якщо зверталися до нього, він про це розказував. Журналістка Львівського телебачення робила матеріал на іншу тему й почала з ним говорити про Майдан, він їй усе розказав. Але демонстративних постів про цей випадок у фейсбуці не публікував.

Він віддав оцим змінам в країні себе, він дуже незадоволений тим, як ці зміни відбуваються. І він у цій ситуації намагається приймати участь, як вміє. Саме це є його мотивацією – хай з моїх слів це й виглядає дещо романтично.

Івану потрібна не слава. У нього є своє уявлення про честь. Він вважає, що тоді вчинив абсолютно правильно, і не хоче про це мовчати. Як каже Іван, він не має причин боятися говорити про це. Думаю, раніше він нечасто спілкувався з журналістами.

– А яке у вас враження склалося про пана Івана? Чому, наприклад, він називає себе розвідником?

– Нормальний громадянин, який має купу таких проблем, як всі ми. В нього велика родина, дружина й сини.

Він служив у Радянській армії як розвідник. Як міцного хлопця його взяли виконувати інтернаціональний обов’язок Росії в Афганістані. Але на той час війська з Афганістану вивели, і служив Іван у Карабасі. Відвоював, повернувся. І це, власне, його досвід як розвідника.

– Як ви оцінюєте хід розслідування загибелі людей на Майдані?

– Ми («Вавилон’13». – ДМ) теж до нього долучаємося, як можемо. Надавали слідчим з Генпрокуратури матеріали зйомок – з Грушевського, з Інститутської, вони їх загубили.

Потім прийшли нові слідчі. Знову передав їм наші зйомки, контакти людей щодо історії про пожежу в Будинку профспілок, якою теж займався…

Після півторарічного спілкування з Генпрокуратурою я зрозумів, що все це безглуздо. Вони все гублять, в них немає системного підходу. Можливо, слідчі, з якими спілкувалася Станко, які з третього разу почали це розслідування, кращі.

Івану ми знайшли хорошого кримінального адвоката. І вона сказала, що нам у першу чергу знадобиться експертиза – військового психолога. Адже на 20 лютого на Майдані вже велися військові дії.

Оскільки військового досвіду в Україні не було давно, ми знайшли військового експерта з Америки. До Джона Тассея (John R. Tassey) звертаються з питаннями щодо військових, які діють в Афганістані, Іраку. Він досліджував теракти в США.

У цього експерта питань до Івана немає – він сказав, що той діяв професійно, щоби припинити кровопролиття. Акцентував, що має значення, що Іван стріляв на ураження тільки два рази, що перебував не в стані афекту, а провів військову операцію.

Час пошуків нової країни

– За сюжетом стрічки «Бранці», Сашко веде пошуки свого тодішнього антагоніста, вибудовує для себе правдиву картину подій на Майдані. Це головна сюжетна лінія фільму. А чи притаманний цей стан пошуків і сумнівів учасникам Майдану загалом?

– Щодо Сашка, то він сам мені розповів, що і кого хоче знайти. За півроку стало зрозуміло, що це і є головний герой фільму.

Всі, хто пережив Майдан, пережили, в тому числі, серйозну травму. Вона ще й досі в цих людях і потребує дослідження на рівні психологічних монографій.

Для більшості активістів нерідко домінуючим станом є те, що поряд – ворог. Певною мірою цю напругу зняла війна. Частина тих, хто стояв на Майдані у лавах Внутрішніх військ, пішли в АТО та дещо переосмислили. Вони негативно ставилися до Майдану, але тепер воюють за Україну.

Для активних учасників Майдану й бойових дій, які почалися на Грушевського, де вже був не протест, а війна по відношенню до влади – і вона для них триває дотепер, – негативне ставлення до силових структур залишається. А ті, хто на передовій, часто негативно ставляться до керівництва збройних сил і влади.

– Як можна довідатися з титрів фільму, частину зйомок здійснити не вдалося завдяки діям прес-служби Національної гвардії…

– Нам не вдалося відзняти всі заплановані історії бійців внутрішніх військ. Якби не голова прес-служба Національної гвардії Світлана Павловська, ми би сто відсотків знайшли свого героя, з яким хоче зустрітися Саша-біолог.

У кожному окрузі є військовий прес-секретар. Ти спочатку знаходиш офіцерів, які у внутрішніх військах командують підрозділами. Говориш із ними, потім вони просять узгодити це з прес-секретарем. Телефонуєш йому, домовляєшся.

Після того, як поновилась діяльність прес-секретаря Національної гвардії пані Павловської, все звелося до тривалого листування з нею через СБУ. Ці процедури вбили місяці два. У прес-службі Полторака (генерал армії України Степан Полторак. – ДМ) нам відповідали, що не мають впливу на прес-службу Нацгвардії. Ця боротьба тривала довго…

Ми з Сашком поспілкувалися з прямими учасниками подій 20 лютого. І склали уявлення строковика внутрішніх військ, а тоді й проекцію зустрічі з ним.

– Чи не ризикована для документального фільму така анімована проекція замість реальної зустрічі? І що вам вдалося реалізувати у фільмі завдяки анімації?

– Довкола цих анімованих епізодів і розгортається драматургія. Не для всіх історій героїв фільму ми мали відео. А для емоційного враження від оповіді самих слів замало.

Ми не мали документальних кадрів історії бранця, не було документальних кадрів для історії Івана. Тому я вирішив робити реконструкцію. Також досить довго займався тим, щоби відтворити в анімації реконструкцію подій у резиденції Януковича у Межигір’ї. Втім, за браком достовірної інформації, відмовився від цієї лінії.

Якби не анімація, цей фільм вийшов би набагато раніше. На цю роботу ми витратили три місяці. Але це треба було робити – як інший ступінь розмови з глядачем.




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com