Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

24.05.2016 20:37

Марися Нікітюк: «Ми трохи варвари з чорним почуттям гумору»

Стас Соколов, DW

Українська режисерка, сценаристка та письменниця Марися Нікітюк є цьогорічною лавреаткою премії ScripTeast імені Кшиштофа Кесльовського за кращий сценарій із Центральної та Східної Європи. Таким чином було відзначено її кіносценарій "Коли падають дерева".

ScripTeast польська лабораторія з написання сценаріїв. Цього разу в програмі взяли участь 11 проектів. Окрім призу, Марися Нікітюк отримала 10 тисяч євро на зйомки фільму. Очікується, що вже найближчим часом буде розпочато роботу над стрічкою.

"Коли падають дерева" – драма з елементами магічного реалізму. У сценарії йдеться про п'ятирічну дівчину Вітку. Вона проводить літо в бабусі, де спостерігає трагічне кохання між її двоюрідною сестрою-підлітком Ларисою та молодим злочинцем Шрамом.

DW: Пані Нікітюк, з чого починалися "Коли падають дерева"?

Починалися вони ще до революції. Ми потрапили на фестиваль Black Nights у Таллінні, це відбіркова програма – і там все пройшло успішно, було багато зацікавлених людей. Але я повернулася 29 листопада (2013 року. – Ред.). Почалися всі жорсткі події, і, звісно, до фільму повернулися після того, як все утряслося. В основі лежить частина атмосфери мого дитинства, ті історії, що я пам'ятаю. Певний час я була лише сценаристом, проте зрозуміла, що не зможу нікому його віддати – і звідси зародилися всі мої ідеї стати режисером.

Ці образи, родом з дитинства – чи це спроба переосмислити уже пострадянську Україну?

Так, головна героїня, історія, яка відбувається з героями-підлітками, історія циган, які залишають місто, поминки на сорок днів – тут багато наших традицій, які насправді не тільки християнські, через них проглядає дика вітальність, спрага життя і неможливість отримати те, чого хочеться. Це певна пострадянська реальність, по суті наші дні, на периферії під Харковом. Вона близько зрозуміла болгарам, полякам, усьому пострадянському блоку – вона зчитується на рівні шкіри, без додаткових пояснень. Історія трьох поколінь, які йдуть протореним, неприроднім шляхом на догоду соціуму, сусідами, усім, крім себе.

Наскільки український глядач готовий критично сприймати розповіді про пострадянську реальність – у сценарії є і насильство, й кримінал, і сімейні сцени, і ґвалтування, і смерть?

Мені хочеться робити фільм не в жорсткій стилістиці соціальної драми, а навпаки – візуально дуже красивим, там є, де естетично розвернутися: болота, коні, сни. Сподіваюся, поєднання красивого і потворного, яке завершується оптимістичним ствердженням, буде позитивно сприйнято аудиторією. Це буде цікаво – фільм про нас, про наші реалії, наше ставлення до цього.

Реально в українських умовах орієнтуватися на створення продукту для широкого загалу?

Український кінематограф – дуже непевний об'єкт для маркетингової стратегії. На даний момент стратегія європейського малобюджетного кінематографу – знявши кіно, отримати важливі "плюсики", нагороди на стадії до зйомок. Коли кіно вже буде презентоване – певне коло професіоналів на нього вже чекатиме. Після зйомок у фільма є рік-півтора, коли він може потрапити на престижні фестивалі – Канни, Берлін, Венеція, Одеса. Потрапити хоча б до їхніх програми – це вже успіх. Потім уже прем'єра у кінотеатрах – в Україні, якщо кіно мало успіх на фестивалях, є шанс, що його візьмуть для показу й інші країни. Звісно, це суперплан для будь-якого авторського кіно, арт-хаусу, яке претендує на якість і має певні амбіції.

Де українському режисерові, сценаристові, які прагнуть зняти якісне кіно, шукати гроші на його виробництво?

У першу чергу, це український національний фонд, Держкіно – ресурс платників податків. Від держави на повнометражний фільм можна отримати 50 відсотків, але це мало. З одного боку, це проблема – про нас мало хто знає, йти на спільне виробництво, копродукцію, бояться. На фестивалях завдяки успіхам (режисера стрічки "Плем'я" – Ред.) Мирослава Слабошпицького, низки короткометражок на Україну уже звернули увагу. Копродюсерам поки не зрозумілий механізм, як і де можна витрачати кошти в Україні. З іншого боку – ці 50 відсотків змушують створювати широкі історії, які будуть цікаві не тільки нам. Це змушує продюсерів, режисерів бути відкритими, шукати можливостей спільного виробництва з найближчими партнерами. Поглиблювати зв'язки з поляками, болгарами, чехами. Ви здивуєтесь, як багато поляків зараз шукають українських копродюсерів. У них історії, які так чи інакше пов'язані з Україною. І починається діалог, пошук партнерів. Це важко, але це можливо.

Що вирізняє українські культурні та митецькі проекти на тлі європейських?

Мені здається, ми якісь більш дикі, нас дуже багато речей не шокує. Ми такі трошки варвари з чорним почуттям гумору. Ми і правда інакші, це може виглядати як lack of culture, брак культурної освіченості – і ми можемо використовувати це на свою користь. Ми відкриті, у нас часто скажен ідеї. Як мені на ScriptTeast сказали про мій сценарій: у вас все неправильно, не за законами драматургії, але воно працює.

Чи може ця "дикість" сприяти культурній експансії України у світі?

Звісно. Румунська "нова хвиля" (мінімалістичне, реалістичне кіно в Румунії. – Ред.) була про страшні, жорстокі речі, реальність просто ґвалтувала мозок, але це зробило імідж Румунії. Пасторальні історії навіть нам не будуть цікаві. Так чи інакше у нас не все гаразд, і митець – хороша лінза, яка може щось зробити темнішим чи яскравішим. Загалом у першій хвилі, думаю, будуть тривожні фільми. Світові цікава класна історія, класно знята – треба знайти своє, українське обличчя. Впродовж певного часу ми це зрозуміємо – треба прорватися кудись, а потім "обмацати себе".

Чи має українське кіно окрім естетичної нести ще й етичну, виховну функцію?

Мені б хотілося, щоб люди дбали про щось важливе, щось внутрішнє, а не намагались підігнати себе під якісь соціальні шаблони. У нас це ще дуже відчутно. У нас засудження – це ціль існування великих пластів населення. Тому й популярні телевізор, політичні ток-шоу – люди звикли жити чужим життям. У них не виходить своє, вони кидають спроби – йде великий національний "облом", постійне вигадування якогось світу. Але ж навколо є велика країна й багато розумних людей. Ми маємо ресурс, щоб робити красиво й класно вже тут, не чекати якоїсь Європи, що "хоч діти поживуть". Через мою героїню я хотіла показати, як іти за своїми мріями, незважаючи ні на що. Сподіваюся, основна маса підтягнеться – і все буде супергуд.




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com