Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

31.05.2016 13:58

Михайло Іллєнко: «З амплуа «самостійної людини» в Україні погано, бо у нас дуже багато депресивного кіно»

Режисер Михайло Іллєнко — про брата Юрія, дружбу з Іваном Миколайчуком і про те, чому ніяк не може дознімати фільм за Тарасом Шевченком.

Тарас Здоровило, «Україна молода»

Два роки тому шуміла «Толока», але фільм так і не знято. І це не єдина тема, про яку цікаво говорити з Михайлом Іллєнком. Режисер, сценарист, іще й актор з відомої кінематографічної династії «прокручує» спогади про родину, згадує Івана Миколайчука й інших видатних друзів та невідомі цікавинки стрічки «Той, хто пройшов крізь вогонь». А ще розповідає про суцільний ворожий ефір у прифронтовій зоні, куди їздив з волонтерами.

Батьківщина «депресіонізму» в кіно

— Пане Михайле, поділіться, як і коли почалася ваша «Толока»?

— Перший імпульс з’явився у 1967 році, й ця історія пов’язана з братом Юрою. Я в цей час ціле літо був на практиці, а він знімав на Черкащині у селі Бучак, приреченому на відселення, фільм «Вечір напередодні Івана Купала».

Там майже всі хати були під соломою. Якось Юра взявся розповідати мені про толоку, а вийшло — про незнищенність України: яка б не була біда — навала, колективізація, війна, якщо хата загинула, люди збираються толокою й відбудовують її! Й усе під руками та ногами: глина, вода, деревина, очерет... Хата воскресає! Але як перетворити «конспект» на фільм? Лише коли прочитав Шевченкове «У тієї Катерини хата на помості» — все «зрослося» в один сюжет. Катерина, за сценарієм, чотирнадцять разів піднімає свою хату толокою й робить це упродовж... трьохсот років, востаннє — після Чорнобиля. Чи міг я цей сценарій понести за радянських часів на кіностудію (навіть якщо у ньому ще не було трагедії на ЧАЕС)?

Навіть зараз ця актуальна тема нікому не потрібна. Інакше як пояснити, що зйомки загальмувались на півдорозі — відзнято лише половину стрічки! Щоправда, держава свою частку дала, ми розпочали зйомки у лютому 2013 року. Другу половину коштів, згідно з договором, мав інвестувати благодійний фонд.

Із екранізацією Шевченка у «Толоці», як якесь прокляття, — нашому генію заборонили писати-малювати, ця заборона в якійсь мірі триває й дотепер... У нас за часів незалежної України жодної екранізації Шевченка так і не було! І «Толока» — перша спроба, яка загрожує повним крахом.

— Коли ви почали «проштовхувати» сценарій?

— Наполегливо почав пропонувати ще з 2000 року. У 2004-му його запустили на студії імені Олександра Довженка, але практично зразу ж і «викинули»... Друга спроба була дещо «успішнішою»: зйомки розпочалися у 2013 році, але вже влітку 2014-го вимушені були зупинитися через брак коштів. Потім було чимало пригод, різноманітних безрезультатних обіцянок і переговорів...

Остання екранізація Шевченка присвячена 150-річчю з дня народження, була ще за радянських часів... Пауза 50 років — не просто забуття, а якесь манкуртство!

— В якому стані зараз кіновиробницто на кіностудії Довженка?

— На студії давно не був. Зараз кіношне життя перейшло на «продакшни», а вони мають іншу стратегію й тактику. Розвиваються самостійно, хоча шукають і держзамовлення. Ці невеликі приватні студії потроху зібрали у себе техніку, творчі сили. Раніше більшість iз них виживала за рахунок російських замовлень, а тепер їм дуже складно. Значна частина їхньої «російської» продукції була сумнівною, причому не в творчому чи технічному плані, а в... ідеологічному. Майже в кожному «їхньому» замовленні була політика!

Думаю, що більшість iз них усвідомлює, що то була ситуативна «дружба». Фактично то було обслуговування росіян заради грошей, причому неперебірливе. Зараз — українсько-російська війна. Той iз них, хто патріот, розуміє, що треба шукати інші шляхи, ніж просто екранізувати тези Росії про те, що всі хохли — лузери, до яких нас привчили ще за часів імперії. Вже пора шукати власного героя. Власне, цьому був присвячений і фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь». Ще раніше — «Фучжоу», а тепер — «Толока».

З амплуа «самостійної людини» в Україні погано, бо у нас дуже багато депресивного кіно. І якщо Франція — батьківщина імпресіонізму, то ми — «депресіонізму», принаймні в кіно.

«Юра працював доволі жорстко»

— Що вплинуло на ваше рішення здобувати творчу професію? Чи це вже стало сімейною традицією?

— Мабуть, старші брати! Адже постійно бував у них на зйомках. Все це видавалося збоку дуже азартно. Це спрацювало!

— Ви були й актором. Це були проби себе в іншому амплуа чи якісь вимушені робочі моменти під час зйомок?

— Коли вчився в інституті, таких спроб було більше: ми з товаришами один в одного знімалися. Зіграв і у Юри в «Чорному птахові з білою ознакою». То була роль, яка супроводжувала історію. А головні події — це Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Лариса Кадочникова. У фільм я «попав» несподівано — приїхавши на канікули. А картину знімали дуже складно, адже багато разів зупиняли. Важко було витримати терміни, тож у тій ситуації хтось з акторів, як правило, «випадав». От і вийшло, що треба знімати, а саме не було актора через численні «рокіровки»...

До речі, Івановi Миколайчуку було суворо заборонено грати негативних персонажів. У нього ж була така чарівна сила, яку він своїм шармом міг передати негативному персонажу, тож партбоси боялися, що всі «негідника-героя» полюблять. Саме Іван мав грати роль, яку згодом зіграв Богдан Ступка...

— Ваші враження від Миколайчука як людини?

— На жаль, близьких стосункiв не було, адже вікова різниця — суттєва. Тим паче, коли ми познайомилися, він уже був зіркою й запанібрата я не міг із ним поводитися. Проте згодом мені пощастило зняти його у своєму фільмі «Миргород та його мешканці» за творами Миколи Гоголя. Він там зіграв наскрізну роль, яка проходила через увесь фільм. Безумовно, на знімальному майданчику ми познайомилися вже ближче.

Миколайчук не «захворів» на зіркову хворобу — мені є з ким порівняти: доводилося бачити, як шалений успіх кардинально змінює актора як людину. І часом на це було неприємно дивитися, а у Івана такого не було: він був гармонійною, збалансованою людиною. Але те, що його оточувало — постійно атакувало, потрошки вбивало й врешті-решт «доатакувало»...

— Із братом не було важко на одному знімальному майданчику?

— Актор — завжди фігура залежна, й хоч не хоч із цим треба миритися. Та й Юра працював доволі жорстко й сильно «розкисати» не давав. Частенько процес зйомок носив характер агресивного стилю роботи. Він завжди вимагав того, що йому було потрібно й не завжди було зрозуміло для чого. Тож і мені іноді «перепадало». Але його фільми залишаються й займають почесне місце в кінематографі.

— Викладацька діяльність у КНУ театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого не «вимотує»?

— Це цікава робота, яка захоплює. Молоді підживлюють своєю енергією. Їхній потенціал величезний, вони дуже парадоксальні, адже в «колію» ще не стали. Вражають їхні «божевільні» ідеї, адже навчається багато талановитих особистостей. Якби держава їм зараз допомогла, ми невдовзі мали б чимало кінематографічних шедеврів. Але повинен бути конвеєр, а не тимчасові вливання коштів у культуру.

— На вашу думку, українське кіно за кордоном має успіх?

— Не так давно в Лондоні були «Дні українського кіно» й відбувся перегляд кількох українських фільмів. Зокрема, там перетнулися з талановитим українським режисером Вофкою Солов’єм, котрий мешкає зараз у США. Вiн і представляв свою «Міну», зняту в зоні АТО. Возив і я свій фільм. Всі українські стрічки сприйняли чудово, хоча подальший їх прокат в Англії — проблематичний: «кіноніші» занадто щільно зайняті.

«Той, хто пройшов крізь вогонь» і половинна кругосвітня подорож

— Як прийшла ідея зйомок фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь»?

— Фільми, які знімалися після 1991 року («Фучжоу», «Сьомий маршрут», «Той, хто пройшов крізь вогонь», незавершена «Толока») — усі вони дуже довго чекали свого часу. Бо за радянських часів їх реалізувати було неможливо. На це було чимало причин, у тому числі офіційні відповіді (які дотепер у мене зберігаються), суть яких зводилася до: «Нам українське кіно не потрібне!»

Історію льотчика, героя радянського Союзу, який волею долі потрапив до Америки й став вождем одного з індіанських племен, я вперше почув 1967 року. Із Канади приїхала наша делегація, до якої входили актриса Наталя Наум та режисер Тимофій Левчук. На кіностудії Довженка вони розповіли цю неймовірну історію.

— Завдяки цьому фільму ви здійснили майже кругосвітню подорож?..

— Це окрема сторінка. Фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь» йшов важко. Зйомки розтягнулися з 2007-го до 2012 року, адже періодично призупинялися то на три, то на чотири місяці, а потім і на рік. Друзі з яхт-клубу запропонували у 2009 році піти з ними навколо світу. Я тоді недооцінив їх пропозицію й відмовлявся, але остаточно мене переманила їхня обіцянка зайти в Антарктиду. Це був шанс зафільмувати епізод «на Алясці», позаяк виявляється, щороку є «вікно» на два-три місяці, коли на українську станцію імені Вернадського можна дістатися яхтою.

Але поки ми рухалися, то на кожному етапі запізнювалися: то щось ламалося, то погода для плавання була несприятлива. І коли нарешті припливли в Аргентину, було ясно, що в Антарктиду вже не встигаємо. Аби «компенсувати» обіцянки, товариші взяли на прокат машину й ми поїхали в Анди... І от перший кадр фільму «Той, хто...» — я відзняв саме в Андах, у поселенні Пуенте дель Інка. В горах Аргентини я дізнався, що з’явилися гроші на продовження зйомок фільму й треба було терміново повертатися літаком на Батьківщину. Ось так несподівано й завершилася моя піврічна подорож на яхті, а хлопці продовжили плавання й таки здійснили кругосвітню подорож, витративши два з половиною роки...

Прем’єра фільму відбулася в 2012 році. З усіх кінотеатрів найтриваліше — 45 днів він демонструвався в «Кінопалаці», не оминули його увагою й телеканали. Думаю, що картина таки «зачепила» глядача, адже до кас стояли чималі черги.

— Доводилося їздити в зону АТО?

— Неодноразово бував iз волонтерами в прифронтових містах, зокрема кілька разів у Пісках, Водяному, Щасті. Адже «там» за рік було 60 переглядів фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь». Ми брали з собою відеоапаратуру, проектор, екран. Більшість добровольців, яких зустрічали, були з Майдану. В Гранітному нас запросили до школи, де семеро учнів ходять на навчання через лінію фронту з «сепарської» на підконтрольну Україні територію...

І фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь» ми там показували не просто глядачу — то була головна «фокус-група» країни. Саме на сході можна було перевірити, яке кіно нам зараз потрібне. Депресивне кіно «там» не хочуть дивитися! Адже я возив ще й «короткометражки» різних авторів, які раніше презентували на фестивалі «Відкрита ніч». І серед них були якщо й не депресивні, проте достатньо мінорні фільми. Їх «там» глядач не хоче дивитися... Люди, як військові, так і цивільні, хочуть бачити позитивний імпульс, який би їм допомагав, принаймні морально.

— Чи є українське телебачення у прифронтовій зоні?

— ...Та там тiльки «сепарське» телебачення! Оці всі міністерства на кшталт Мінінформполітики — я навіть не знаю, чим вони займаються!?.. Бо де б ми не були з волонтерами вздовж лінії фронту — скрізь суцільний ворожий ефір.

— Але ж Луганській і Донецькій телерадіокомпаніям, які зараз тимчасово розташовані поза «домівкою», держава виділяє немалі кошти!?..

— Про кошти не знаю, але бійці дивляться «ворожі голоси» — іронізують, сміються. Іноді зляться, адже «сепари» чи не щогодини у коротких рекламах дають покрокову інструкцію: розповідають, як правильно здаватися до них у полон.




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com