Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

14.03.2003 17:26

“Срібний ведмідь” українському “Трамваю...”

Максим Черних

На 53 Берлінському міжнародному кінофестивалі, одному з трьох найпрестижніших (поряд з Каннським і Венеційським) світових кінофорумів, що проходив від 6 до 16 лютого, “Срібного ведмедя” здобув український анімаційний фільм – дебютна стрічка молодого режисера Степана Коваля “Йшов трамвай №9”. Картина отримала цей надзвичайно почесний приз у конкурсі короткометражних фільмів (ex aequo з арґентинською картиною “Заочно”/En ausencia режисера Лусії Седрон).

Перемога фільму на такому престижному кінофорумі, як Берлінський, – правдиво визначна подія для будь-якого національного кінематографа. А з українською кінокартиною досі таке траплялося лишень одного разу – 1990 року, себто, ще “під маркою” СРСР. Тоді Кіра Муратова отримала “Срібного ведмедя” за стрічку “Астенічний синдром”.

Зрештою, справжня подія – вже сама участь у конкурсній програмі Берлінале української стрічки “Йшов трамвай №9” Степана Коваля серед 17 короткометражок, відібраних по всьому світові... Прикро, що демонстрація фільму (загалом – 5 показів) супроводжувалася, м’яко кажучи, технічними недоладностями. Річ у тім, що “Трамвай” не було належним чином підготовлено для фестивального показу. Це єдина стрічка із 17, що не мала свого плаката на Берлінале, і вона демонструвалася без англійських субтитрів. Це при тому, що текст в окремих місцях відіграє вирішальну роль для розуміння цієї картини. Дуже дивно, що в нашому Міністерстві культури немає окремої служби, яка б готувала фільми до участи на фестивалях. (Т.зв. “міжнародний відділ” міністерства вочевидь опікується якимись глобальнішими речами). І це тоді, коли міністерством маніфестується підтримка саме арт-кінематографа, якому шлях передусім на міжнародні кінофоруми.

Одначе – фільм Степана Коваля переможно крокує фестивалями. Окрім берлінського “Ведмедя”, він має ще Ґран-прі і приз Ґільдії кінознавців і кінокритиків Росії міжнародного фестивалю анімаційних фільмів “Крок”, приз за кращий короткометражний фільм і приз глядацьких симпатій міжнародного фестивалю “Молодість”, спеціальну відзнаку фірми Canon естонського фестивалю “Чорні ночі”.

“Фільм, аж до щедро виплеканих титрів, зроблено з величезною любов’ю й неабиякою, до того ж зрілою, майстерністю. Режисерові вдалося чисто вкласти сюжет у сюжет, показати кіно в кіні, продемонструвати спостереження за спостереженням. Коваль запрошує нас припасти до вічка камери, яку помічають кумасі в кадрові; вічка снайперської ґвинтівки, що вихоплює одразу кілька планів химерного життя; припасти до вітрового шкла трамваю як до шиби акваріума. Саме це свідоме апелювання до зображальности, до візуалізації, до свідомої кінематографічности, здається, і робить фільм таким виграшним. Наче підтверджуючи таке спостереження, пасажири “Трамваю” під кінець дії починають, ніби славнозвісними тортами, кидатися грудками пластиліну, з якого їх створено. Щойно в картині намічається якийсь карб, творець вправно випручується й тікає від погибелі на якийсь цілком інший рівень. Нарешті “Трамвай” – дуже українська й дуже аніматорська анімація, невіддільна від контексту, якого можна й не знати, але неможливо не відчувати” (кінокритик Сергій Саржевський).

Кореспондент KINO-КОЛА двічі розмовляв зі Степаном Ковалем – після перемог на “Молодості” і “Кроці”, а згодом – після здобуття стрічкою “Срібного ведмедя” Берлінале. Отже...

Розмова перша: “Йшов трамвай №9” на “Крок” і на “Молодість”

Максим Черних. Мені здалось, ти не чекав, що за "Трамвай №9" на тебе звалиться така купа призів...


Степан Коваль. Насправді їх не так багато, як розписують. Мій фільм встиг побувати поки на двох фестивалях, на "Кроку" і "Молодості". І за іронією долі "Трамвай" відзначили двічі на обох, причому дуже схожим чином – призом журі і незалежним призом, який присуджував глядач. Слава ще не встигла запаморочити мені голову.


А диплом "За почуття гумору і стилю" на "Кіно-Ялта 2002"?

Це маленький ялтинський фестивальчик, і дай йому Бог, щоб він розвивався. В конкурсі не було анімації як спеціального розділу, нас просто запросили до інформаційної програми. І відзначили дипломом, а не призом. Але важливе інше – в Ялті я вперше побачив реакцію глядацької зали на мій фільм. Курортний сезон у розпалі, відповідно, людям не до переглядів і зала була напівпорожньою. Але "Трамвай" прийняли дуже тепло і у мене з'явилися підстави думати, що я зробив дійсно вдалу картину. А от уже призи "Кроку" і "Молодости"... до них я не був готовий.

Не розраховував на перемогу чи взагалі про неї не думав?

Перед від'їздом на "Крок", фестиваль анімаційний і суто професійний, ми обговорювали "Трамвай" з моїм художнім керівником, Євгеном Яковичем Сивоконем. Моє око на фільм тоді вже "замилилось", а він свіжим поглядом оцінив і сказав: "Ну, щось дадуть, якось відзначать, бо фільм гарний". З цим напучуванням я і від’їхав. А далі, сам бачиш...

Аніматор на фестивалеві анімації – це зрозуміло. Яке значення для тебе має участь у конкурсі "Молодости"?

"Молодість" – престижний фестиваль, він дає молодому кінематографісту можливість відчути себе "в процесі", дає переконання, що він не робить якусь дріб'язкову справу. Якщо людина зняла кіно – а воно ж зараз в Україні анітрохи не розвивається, всі працюють на голому ентузіазмі – і його хоч якось помітили на "Молодості", тоді буквально відкривається друге дихання. Одна лише участь у програмі фестивалю вже хмари над головою розганяє. Понад те, на "Молодості" працюють відбірники з кінофорумів різних країн. Заразом і в цьому напрямку режисерові можуть увімкнути зелене світло. За кордоном автоматичний успіх, зрозуміло, ніхто не ґарантує. Невідомо, як зарубіжний глядач сприйме, наприклад, мій "Трамвай". На "Кроку" іноземні аніматори сприймали його нормально, але ж це був професійний, підготований глядач. Я і не маю ілюзій, що повсюди заберу головні призи. Дуже сподіваюся на Клермон-Ферран, французький короткометражний фестиваль європейського значення. Якщо і там пощастить, буду з третім диханням. Інша річ, на що цей паротяг дихань використовувати? Замовником у нас як було, так і залишається Міністерство культури, а єдина державна анімаційна студія, "Укранімафільм", в такому жалюгідному стані, що працювати на ній жахливо. На студії мені сказали – Степане, залишайся на пластиліні, тому що ні паперу, ні целулоїду ми тобі дати не можемо. Знімальну групу набрати надзвичайно важко. Кого влаштує студійна зарплата в 150 гривень?

Звучить набагато похмуріше, ніж "Йшов трамвай, дев'ятий номер, у салоні хтось помер..."

Якщо ти про назву фільму, то це питання до підсвідомости. Спочатку ми зупинилися на "Йшов автобус №8". До речі, за документами він дотепер так і проходить у Мінкультури. А нова назва звідкись зсередини виникла і – лягло. Справа ж не в трамваї. Ну, був би трамвай №10, №11. Фільм не про громадський транспорт, а про життя. Але пізніше я спробував намацати цю ниточку між віршем і назвою. Вірш припускає продовження сюжету. Хтось помер, хтось встав, хтось сів і так далі. У фільмові те саме. Прямого зв'язку між цими трамваями наче немає, але на рівні настрою, атмосфери вийшов несподіваний і вдалий перегук.

Якої миті ви пересіли з автобуса до трамвая?

Десь на середині маршруту. Ні, не на середині. Наприкінці етапу режисерської розробки, коли ми бралися до виготовлення ляльок-макетів.

Якраз час розповісти про те, як знімався фільм. Наскільки мені відомо, у тебе були значні труднощі?

Це дуже довга історія. 1998 року я виграв президентський ґрант на конкурсі сценаріїв. Але законодавчих механізмів, які могли фактично реалізувати подібні проекти, тобто з урочистого папірця визволити гроші для реальної справи, тоді не існувало. Міністерство фінансів посилалося на Міністерство культури, а те – на третє міністерство, і практично два роки вони з'ясовували між собою, хто, кому і що повинен перерахувати. Тим часом, студія, ґрунтуючись на результатах конкурсу, 1999-го запустила мене в режисерську розробку. На цей період виробництва, найменш витратний, у студії гроші знайшлись, але з часом вони закінчились, а ґрант ми так і не отримали. Тож зйомку заморозили, через рік знову запустили, потім повторно зупинили і лише з листопада 2001 року до завершення картини в червні 2002-го ми змогли працювати більш-менш повноцінно. Але, сам розумієш, через річні перерви в роботі знімальна група розслабилась, губилися плівки з пробами, із звуком, багато що довелося робити наново, з нуля. Повністю зірвався весь розклад робіт. Те, на що за знімальним графіком студії відводиться вісім-дев'ять місяців, довелось "народжувати" за п'ять. Доходило до курйозів. Потрібна плівка, а "Свема" вже не виробляється. На складах є тільки "Кодак". До мене з претензією, навіщо вам дорогий "Кодак", якщо у вас фільм неяскравий, майже монохромний? Дуже складно було цим бюрократам пояснити, що мене влаштує і "Свема", і "Тасма", та яка завгодно плівка, аби відповідала стандартам якости. Проблема набрати знімальну групу. За гроші, які платить студія, погодиться працювати або людина, котрій цікаво, що називається "хвора", як от я, або байдужий до фільму пенсіонер, що допрацьовує на студії свої роки. До речі, президентський ґрант це ж не відкритий банківський рахунок. Він становив 100 тисяч гривень. Стандартний кошторис 10-хвилинного анімаційного фільму в Україні – 120 тисяч, тобто нам уже не вистачало. А після відрахувань усіх податків на студію надійшло 80 тисяч. Можна сказати, що в нас малобюджетний фільм. Але якось дотягли. Я вважаю, що нам іще пощастило. Люди гарні зі мною працювали. Прийшов геніальний майстер із Харківського інституту лялькарів, лялькар, не мультиплікатор навіть, Олег Цуріков. Був з нами Олежка Педан, дуже досвідчений аніматор. Зайди зараз на студію, побачиш там дирекцію, бухгалтерію. І Олега Педана. Тільки один він там анімацію і робить.

А який момент зйомок був найнапруженішим?

Ми з самого початку, як упряглись, так пішло-поїхало. Найважче було, коли я захворів на бронхіт і просто переніс його на ногах. Ще ж доводилося між двома роботами бігати. Грошей не вистачало і мене годувало телебачення. Пам'ятаю, студія мені докоряла, мовляв, як можна водночас і кіно знімати і десь ще підробляти? Не знаю, якби я так не метушився, "Трамвай" міг вийти іншим. Не кращим або гіршим, а просто іншим.

Не виникала думка все кинути?

Навпаки, хотілося за всяку ціну докінчити, зробити краще, швидше.

Сценарій довго шліфувався?

На початку був, власне, не сценарій, а сценарна заявка з ключовими моментами. Перетворити її на розгорнену літературну форму мені допомогли Ян Таксюр і Олександр Володарській з "Київських відомостей". І вже літературний сценарій я перевів у власне режисерський. Найскладнішим було придумати персонажам побутові, "народні" репліки. З цим ні вони, ні я так і не впоралися. Але поки фільмування було протягом двох років заморожене, я їздив містом трамваями і що чув цікаве – занотовував. Більшість текстів у "Трамваї №9" реальні, взяті з життя. Щось ми кореґували, дотягували, тому що інколи лялька сама задавала епізодові тон. Нарешті, на фінальному етапі озвучування актори вдалися до імпровізації і теж підмішали якихось нових відтінків.

Чому ти вибрав пластилін?

Він ідеально лягав на сюжет. Той випадок, коли ідея диктує матеріал. Із самого початку вибір на користь пластиліну був однозначний.

А твій дипломний фільм?

Він був мальованим. Після п'яти років освіти на кінофакультеті КДІТМ захотілося попрактикуватися в образотворчих техніках, яких навчився. У дипломі я випробував олівець, техніку перекладки, по целулоїду малював. Взагалі аніматору дуже важливо розумітися на тому, наскільки та чи та техніка доречна для конкретного сюжету.

Якій із технік ти сам віддаєш перевагу?

Графіці. Мабуть, дається взнаки моя перша освіта – архітектурна. Графіка, карикатура.

Карикатура? Отже, гумор, який тобі близький...

А по "Трамваю" зрозуміло, який гумор мені близький. Коли не боїшся над собою посміятися, коли балансуєш на краєчку між грубістю й чорним гумором, і водночас народжуєш у людині теплу емоцію, – тоді це моє.

Ти пригадав своє архітектурне минуле. Після зради архітектурі з мультфільмами, чи відчув ти всередині якесь клацання, яке підказало, що саме в анімації ти – свій?

Це сталося на "Кроку". Раніше, після зустрічей із однокласниками, які залишилися в архітектурі, шкодував, що кинув таку серйозну справу. Але з того моменту, як на фестивалі мій "Трамвай" визнали, я почав позбуватися сумнівів у правильності обраного шляху...

Анімація яких режисерів тобі подобається?

Важко визначитись, адже дивишся величезну кількість анімації. Одного тільки "Кроку" достатньо, щоби потім два-три роки перетравлювати. Можу сказати, що стою за те, щоб фільм відповідав якійсь ідеї. Не люблю аморфне, безідейне кіно. У мене залишилися світлі враження від фільмів практично всіх відомих режисерів. Від Герріта ван Дійка, скажімо. Від Юрія Норштейна я просто вмирав, коли вперше побачив. Люблю нашого Едуарда Назарова. Зараз Міша Алдашин робить чудові фільми. Назву ще Ніка Парка з "Ґромітом". Фільми мого вчителя Євгена Сивоконя мені подобаються практично всі, тому що він вміє, та й нас навчив, не знімати кіно "просто так", а дотримуватися певної ідеї.

Чи ти як режисер анімаційного кіна запотребований сьогодні в професійному плані?

Я залишаюся на телебаченні, роблю поточні справи, що пов'язані з комп'ютерною графікою. Звичайно, можна пошукати щастя на стороні. Скажімо, мене кликав до Москви продюсер студії "Пілот" Олександр Татарський. Росія завжди підгодовувалася нашими талантами. І сам Татарський звідси поїхав, і Гарі Бардін теж і багато інших. Там зараз досить роботи, але... я боюся застрягнути в цій рутині. В інших умовах, не вдома, швидко стаєш маріонеткою. Поки є азарт, потенціал, хочу зробити ще хоча б один фільм, визначити свій стиль. Якщо залишається натяк на якісь перспективи, треба працювати тут. Нещодавно мій новий сценарій переміг у конкурсі, проведеному студією "1+1". Я обійшов центральні українські канали, і вони в принципі зацікавлені в анімації, але їм вигідніше купувати за кордоном дешевий продукт, який підходить до їхнього стилю мовлення, ніж вкладатися у власне виробництво. Крім того, на відміну від тієї ж Росії, в Україні немає законів, що надавали б мас-медійній структурі фінансові пільги, якщо вона взяла участь у кіновиробництві. Зараз я самостійно, дрібною ходою просуваюся в роботі над новим фільмом, не чекаючи міністерського фінансування, яке надійде добре, якщо навесні 2003 року, а то й восени. І головне, українське кіно, як також анімаційне, вимагає нових законів, нових схем фінансування. Хто захоче вкладати гроші у виробництво, якщо після сплати всіх податків і церування внутрішньостудійних дірок, власне на зйомки у нас залишається тільки 40% коштів? Потрібно шукати шляхів в обхід незграбних державних студій-паразитів, орендувати, припустімо, за міністерські гроші ті самі камери, цехи звукозапису, лабораторії з оброблення плівки, але на вигідних для фільму умовах. Тож, окрім сценарно-режисерської розробки своєї картини я працюю над тим, що намагаюся вибудувати якусь модель, що складається з продюсера, відповідального за пошук і своєчасне надходження коштів, і служби, яка орендує все необхідне для зйомок. Якщо відкрилося друге дихання, треба встигнути щось зробити.

Можна стисло розповісти, про що буде картина?

Складно так, двома словами... Ну, про життя. Певною мірою автобіографічний фільм вийде, про персонажа, що намагається скрізь встигнути і тому весь час перебуває в постійному русі.



Розмова друга: “Йшов трамвай №9” на Берлінале

Максим Черних. Під час нашої минулої розмови ти висловив надію на третє дихання, що, можливо, відкриється, якщо після "Кроку" і "Молодости" фільм одержить якусь нагороду на інших серйозних кінофорумах. Отже, як у тебе після Берліна із третім диханням?


Степан Коваль. Третє не відкрилося, бо друге ще не встиг використати. До того ж, зараз у пресі такий галас навколо мого "Срібного ведмедя", йому ледве не політичне значення надається, тож я навіть трохи розгубився. Якщо казати про виробничі або творчі плани, то тут нічого не змінилося. Жодна структура чи приватна особа нічого мені не запропонувала і казати про те, що мені зараз увімкнули зелене світло й усе навкруги запрацювало, якось не виходить. Як і раніше, доводиться воювати за нормальні умови праці. Тим паче, що зараз я волею-неволею почуваю себе зобов'язаним. Адже іншого й не послухають, а я можу оцею залізною медалюкою постукати по столу і сказати – ось, треба! Хоча я усвідомлюю, що для влади всілякі економічні, стратегічні проблеми набагато важливіші за кінематограф, тим більше, за кінематограф анімаційний. А в іншому все нормально.

Зараз цей галас ущухне і я повернуся до проекту, над яким працюю ще з часів "Кроку". Проект потихеньку розвивається, практично безкоштовно для держави, тому що з'явилася людина, яка бажала вкласти в нього нехай невеликі, але реальні гроші. Ми лише у загальних рисах уявляємо, як усе триватиме далі, але я сподіваюся, що цей, фактично, український меценат до мене не охолоне. Взагалі, можна довго нарікати на нерозвиненість у нашому кінематографі жодних продюсерських і бізнесових структур, що на належному рівневі освоїли б саме кінопродукування: збір і повернення коштів, продаж авторських прав тощо. На традицію чекання державних грошей від Міністерства культури, тоді, коли в бюджеті для культури грошей не знаходиться. Про приречені спроби Мінкультури розподілити ці жалюгідні бюджетні копійки між сімома студіями...


У Берліні тобі хтось давав зрозуміти, що готовий купити права на "Трамвай"?

Такі натяки були. Але річ у тім, що зараз усі права належать Міністерству культури. Я хочу сам спробувати просувати свій фільму. В міністерстві пішли мені на зустріч, пообіцяли укласти угоду, згідно з якою я стану співвласником "Трамвая" і в мене з'являться якісь дистриб'юторські права. Особливих грошей короткометражна анімація, на відміну від повного метра, не принесе, але мене цікавить саме функціонування правового і фінансового механізму. Я хочу зсередини дістати уявлення про кухню кіноринку. Крім того, якщо ця угода не залишиться на папері, а запрацює, тоді з'явиться прецедент для інших режисерів, що вони допоки підписують старовинні, радянського зразка, угоди про права на власні фільми. Стару систему потрібно ламати.

Ти на вигляд така м'яка і тиха людина. Чи не заважає це тобі домагатися свого?

Я – Рак за гороскопом, отже, все переживаю всередині. Зачиняюсь у панцир і там перегоряю. На "Трамваї" я навчився бути злішим, твердішим. Довелося багато перешкод долати, і моєї м'якости та скромности не вистачало. Власне, з цього народився сюжет одного з наступних моїх проектів. Він так і називається "Хочеться бути твердим", про пластилінового героя в оточенні твердих персонажів. Йому хочеться стати твердішим, але, як виявляється, сенс його життя саме в м'якості.

Що ти збираєшся робити зі своєю медалюкою? Горіхи колоти, використовувати як прес-пап'є або виставку якусь улаштуєш?

Це вже друге моє преміальне залізо, перед ним був дзвін з "Кроку". Сподіваюся, що з часом "Укранімафільм" якось-таки відновить колишні позиції і тоді спробую зорганізувати студійний музей. Якщо в нас вийде створити свій музей – української анімації звичайно, а не музей Стьопи Коваля – тоді всі нагороди віддам туди. За словами старожилів була колись ідея зібрати музей з ляльок... Років з 10 назад я бачив подібне в Москві, де виставлялися всі відомі ляльки, усілякі Чебурашки. Так цікаво! Із цим музеєм можеш хоч ґастролювати. Старі ляльки нам уже не відновити, але варто почати з нуля. Все одно років за 20 у нас набереться досить експонатів, що вони, якщо поталанить, свідчитимуть про існування нової школи української анімації. Бо вже 10 років, як старої школи не існує, є лише мультфільми, створені людьми, які відносять себе до "української анімашколи" чисто географічно. Зараз закінчує навчання другий курс Євгена Сивоконя. Вони та ще випускники інституту Поплавського – це і є в потенціалі наша анімаційна школа. На що вони будуть спроможні, з тим ми і будемо. А нагороди... про них усі забудуть за два тижні.

Розкажи, як у Берліні прийняли твій фільм?

Ми не встигли з субтитруванням, тож я попервах боявся, що "Трамвай" дивитимуться, не особливо заглиблюючись до суті, можливо, над чимось посміхнуться. Проте глядачі зрозуміли, про що фільм. Хоча дехто з них шкодував з приводу відсутности субтитрів з перекладом реплік. Після перегляду мені це казали неодноразово. До того ж, політика фестивалю зробила наголос на доброму, гуманістичному кіні. Звичайно, нагорода приємна, але все одно шкода, що фільм лишився без субтитрів. Цим повинна була б "Молодість" опікуватися, бо зміст їхнього призу полягає саме в лазерному субтитруванні "Трамвая". Сподіваюся, зараз їх і зроблять, адже на "Трамвай" чекають іще декілька фестивалів, як також, можливо, у французькому Аннесі. Це суто анімаційний і дуже престижний фестиваль світового рівня. Якщо пощастить, Аннесі відбере "Трамвай" до конкурсу.

Ти розмірковував над тим, чим саме твій фільм підкорив публіку й журі?

Думаю, для них було важливе, про що фільм. Він про життя, про стосунки між людьми, тобто універсальний за темою. Та й інші відзначені Берліном картини теж про життя, хоча і зняті по-різному. Ось це глядачі і зрозуміли, відчули емоцію. Зала, за великим рахунком, реаґувала так само, як і на "Кроку" і на "Молодості". Потім, щоправда, мені трапилося підслухати в метрі декого з фестивальної молоді. Вони вважали, що призи в короткому метрі, напевно, дали з політичних міркувань тим країнам, де погано або війна – Арґентині, Сербії й Україні. До речі, коли мені вручали приз, пожартували, що такої країни не знають (посміхається).

Яке твоє найяскравіше враження від Берлінале?

По-перше, найвища організованість самого заходу. По-друге, доброзичливість... Щоб таке яскраве пригадати? З німцем віталися на англійський манір. Я йому "хай!" і він мені "хай!", і руки підкинули, майже як у кіні вийшло, "хайль" (сміється). Розумієш, увесь фестиваль для мене це такий яскравий сплеск. Я приїхав того ж дня, що й Річард Ґір. І от ми підходимо до головного фестивального палацу на Потсдамер Плац, гульк – на майдані натовп, прокладена червона доріжка, фотоспалахи засліплюють, доріжкою простують Річард Ґір і Кетрін Зета-Джонс, а навкруги модернова архітектура, величезні конструкції з прозорими стінами і видно, що зсередини люди притулилися носами до скла і дивляться вниз на Ґіра, усі кричать, жінки непритомніють, поруч зі мною раптом спалахує блискавка. Ба-бах! І з цієї миті для мене все продовжувалося з таким саме незмінним рівнем яскравости й закінчилося з поверненням до Києва. Вже свідомість цю велику яскраву пляму подрібнює на маленькі. На транспорт за розкладом. На відсутність на фестивалеві базару... На Берлінале є місце для проведення кіноринку, і туди так просто не потрапити. Тут переглядають довгий метр, там – короткий, далі Панорама, дитяче кіно, всі ці блоки між собою не перетинаються і хаосу на фестивалеві не виникає. Зараз, після повернення, на мене налетіли кіношники, журналісти. Коли хвиля уваги до мене вщухне, я зберуся з думками та спробую впорядкувати враження від Берлінале. Напевно, щось знадобиться і для моїх фільмів.

А яке берлінське надбання стало для тебе головним?

Якщо казати про матеріальний бік, так це нагорода (посміхається). Насправді, я дуже радий, що мені дозволили ввійти до святая святих світового кіна, відчути причетність до нього. Тепер головне для мене – у наступній картині не опустити планку, перебороти синдром другого фільму. Є в мене такий страх.

Чи ти знаєш тепер, як знімати кіно, що воно подобатиметься?

Заради цього й варто було їхати до Берліна. Я, зрозуміло, не навчався там нюансам фаху, але для мене стали явними тенденції європейського ринку. Європа відвертається від насильства на користь нормального доброго, людяного кіна.

Минулого разу ти казав про свою приязнь до чорного гумору. В гуманістичному кіні для нього знайдеться місце?

Можливо, я неточно висловився. Не до чорного, а скоріш, до більш гострого гумору. Якщо в кіні, тим паче, в анімації, є можливість показати зворотний бік речей, загострити емоцію, обійтися без марудности і шмарклів, цим неодмінно треба скористатися..



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com