Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

29.12.2016 18:06

Володимир Тихий про «Браму», «Нашу Надію» та українське неігрове кіно

Режисер Володимир Тихий — про задум фільму "Брама" за п'єсою Павла Ар'є "На початку і наприкінці часів, або Баба Пріся", своє відчуття Чорнобильсьскої зони, акторів кінопроекту, Надію Савченко, яка була героїнею його документальної стрічки "Наша Надія", та про сучасне українське неігрове кіно.

Катерина Константинова, "Дзеркало тижня"

— Володимире, ваш задум екранізації "Баби Прісі", очевидно, пов'язаний із враженнями від театральної постановки, яка вже другий сезон поспіль збирає переповнений зал Київського Молодого театру?

— Я давно дружу з відомою актрисою Молодого театру Ірмою Вітовською. Вона мене постійно запрошує на те, що "обов'язково треба подивитися". Звісно, так вона мене запросила й на "Сталкерів" у Молодий. Звісно, я прийшов… Ірма на сцені тоді надзвичайно вразила мене точним архетипом свого персонажа. Як вразила і сама вистава.

Сама Ірма є модерновою актрисою. Та й інші образи у п'єсі — модернові, модернізовані. Хоча, формально, "баба" — стара жінка з трагічним минулим. Потім — ще її дивакуватий онук. І донька, в якої не склалася доля.

І все це — ніби набір кліше, які існували раніше, і нічого особливого тут немає. Втім, це виявилася настільки міцна конструкція, що просто викинула вже клішовані образи і влила в них і в саму історію, загалом, абсолютно свіжу енергію. І образи заграли й зажили новим світлим потужним життям.

— П'єса Ар'є, певним чином, це постапокаліптична тема, яка останнім часом досить популярна.

— Так, уже 15—20 років по всьому світі модно знімати постапокаліпсис. Це традиційно розважальний жанр, у якому можна погратись у фентезі. Але саме в такому аспекті — з погляду внутрішнього, локального — цієї теми ніхто майже не торкався.

Чорнобиль асоціюється з катастрофою. І в певному культурному світовому полі Україна присутня саме через Чорнобильську катастрофу.

Але, з іншого боку, Чорнобиль — зміна алгоритму існування України. Тому ця ситуація і має потужний соціальний запит. Павло Ар'є свою роботу виконав блискуче. Тому вона й вибухнула. І дуже багато театрів ухопилися за цю п'єсу.

— Виходить, вам як режисеру все-таки поталанило з драматургічним матеріалом…

— Так, п'єса добре вибудувана. Є "вибух" і зміна людини саме на рівні характерів, є конфлікт всередині цих характерів.

Це справді чудовий матеріал.

"Сталкери" театрального режисера Стаса Жиркова — вважайте, вже культова вистава для Києва. А ось у Львові є своя вистава — "Баба", що влучила в десятку якимось містичним наповненням. Львів'яни вловили у п'єсі щось таке, що дуже актуальне для усвідомлення країни України. Їхня вистава — ритуальна. Через ритуал — через усвідомлення глобальних подій для країни (як-то Чорнобильська аварія чи Майдан) — насправді відбувається "конання" радянської системи.

Наше майбутнє кіно — це, у принципі, історія про апокаліпсис, який відбувався з пострадянським простором.

— Які кандидатури на головні ролі виникали ще на етапі підготовки проекту?

— У головній ролі в нас — Ірма Вітовська. Хоча попередньо справді можна відзначити кілька напрямів пошуку. Була навіть ідея, щоб бабу Прісю грав мужчина. Образ Прісі для мене, взагалі, десь римується з кастанедівським Доном Хуаном. Тобто це персонаж, який вийшов на формат існування "поза часом". Коли енергетика не збігається з віком.

Тому шукати актрису, яка б "за віком" підходила на бабу Прісю (а їй за 80), — неправильний шлях. До того ж Ірма Вітовська на сцені Молодого досягає максимального ступеня виразності. Таким чином, історія досить умовна. І завдяки умовності бере за живе глядача. Перша частина — комфортна, сприймається як розвага: глядач трохи відкривається, розслабляється, а потім заглиблюємось і починаємо розмовляти інакше.

Тому в майбутньому фільмі має бути потужна акторська робота. На мою думку, це працюватиме на кінореалізм того, що в кадрі.

— Можливо, була ідея запросити на зйомки реальну сільську літню бабусю?

— І така ідея була. Ми поїхали на Полісся, в Чорнобиль. Спілкувалися з місцевими жителями.

Коли ми приїхали на майбутнє місце зйомки, оператор дістав камеру, і місцева баба Оля заявила: "Ні! Мене знімати не можна!"

І тут із невідомих причин камера повністю перестала працювати! Єдине, чого бабця не зрозуміла, — є ще й айфон...

Акторська професія — це насамперед "мова", якою вчишся розмовляти, спілкуватися через екран, через сцену. Ця мова дуже чітка стосовно культурних, соціальних змін. Наприклад, ми з оператором недавно дивилися фільм про аварію на ЧАЕС — "В суботу" Олександра Міндадзе. Фільм має чітку яскраву художню форму. Проте характер гри, який був у 2012-му популярним, тепер виглядає недоречним.

У майбутньому фільмі мають бути сцени, зіграні з чітким відчуттям "тут і тепер". І цю реальність може викликати лише професійний актор.

— Які передбачені локації зйомок? Це безпосередньо Чорнобильська зона?

— Основна локація не в самій Зоні, а в селищі Лучанки Житомирської області Овруцького району. Це місце близьке за енергетикою до того, про що писав драматург. Взагалі, у зв'язку з Чорнобилем ситуація останнім часом трохи змінилася…

Знаєте, Чорнобиль став дуже популярним. І тамтешні бабусі-самосели — вже прямо "зірки"! Їм живеться навіть краще, ніж у Лучанках.

У Чорнобилі нормальна дорога, до них регулярно їздять туристи, допомагають. Одне слово, в них абсолютно цивілізований формат життя.

А що стосується нашої локації — то в Лучанках цивілізація повністю відступила. Маршрутка йде в один бік зранку і ввечері повертається назад. За півтори години селищем проїжджає лише одна машина.

Лучанки — це на 60% полишені хати. Рівень радіації нормальний. Але село, свого часу, потрапило в зону відселення. Це село вимирає з інших причин.

У принципі, ми познайомилися в цьому селі з місцевою владою, з жителями. Вони спочатку поставилися до нас насторожено, бо в них почастішали випадки мародерства... Згодом діалог склався.

— А хату баби Прісі, в якій розгортатимуться події, ви вже знайшли?

— Купуємо будиночок, у якому вже три роки ніхто не живе. Трошки його "піднімаємо". Так, має бути запустіння. Але треба розуміти, що в цій хаті живуть досить діяльні особи.

Саме в хаті відбуватиметься багато ігрових моментів. Наприклад, шукали образ "переходу". Коли Слава згадує, як вони опинилися на виселенні. Хотілось знайти автентичний за сюжетом килимок, який можна було б використати для цього. Щоб увійти в саму мізансцену. Заходимо в хату — і бачимо: висить саме такий килимок, олійні фарби на тканині.

— Скільки, попередньо, часу займе знімальний період?

— Активні зйомки — вересень, жовтень, листопад. Уже є певні ідеї. Наприклад, зйомки тварин. Але це окрема історія…

Наше кіно починається з алегорії. Мовляв, існує світ, у якому царюють тварини, а не люди. Де урбаністика повністю програла природі.

Тому природно, що тварини — більш органічні партнери баби Прісі, ніж сталкери, туристи чи робітники, які приїжджають працювати в Чорнобильську зону.

Та й дивакуватого хлопчика Вовчика лякають — мовляв, це погані люди, і, взагалі, хороших людей не буває.

Вовчика в нас гратиме Ярослав Федорчук, актор театру Леся Курбаса. Донька Слава — Віталіна Біблів (вона також грає у виставі "Сталкери"), мент — Дмитро Ярошенко. Оператор — Слава Цвєтков, а композитор — Антон Байбаков.

Самих "туристів" не буде, будуть лише їх "сліди присутності".

Взагалі, ця історія досить камерна, але епічна. Працюємо, щоб епіка була не тільки як розгортання подій, а щоб ще й візуально існував певний образ.

— Якщо уявляти майбутнього глядача, то це більше фестивальна аудиторія — чи широкий загал?

— Ні, ми сподіваємося на певний глядацький успіх. На основі матеріалу п'єси неможливо зняти українське "поетичне кіно". Хоча драматург каже, що у зв'язку з цією п'єсою бачив різне. Були навіть спроби зробити "Бабу Прісю" в традиціях класичного українського театру! Русалка — значить, русалка. Гарна дівчина на гіллі висить. І тому подібне.

У нашому випадку буквалістики майже немає. Це будуть не поетичні образи, а, швидше, певні елементи бурлеску. Але не бурлеск для еліти, а такий, який буде зрозумілий людині з Європи чи Америки.

— Чи зрозуміє європейський глядач тему маленького українця і його велику драму в зоні Чорнобильської катастрофи?

— В наш час усе це — той-таки постапокаліпсис, про який ми говорили раніше. Тобто історія виживання. Коли приїжджаємо в наші Лучанки (а це 5 км до кордону з Білоруссю), то там навіть радіо українського немає. Зв'язку — теж. Ти потрапляєш в абсолютну іншу реальність. Надихаєшся цим. І ця реальність набагато дійовіша, ніж найпотужніший фільм.

Полісся, взагалі, унікальне! Приїхавши в ту місцевість, відразу побачили всіх наших героїв — і Вовчика, і місцевих баб Прісь, і Славу.

Ми з Ар'є хочемо запустити картинки в Мережу. Пам'ятаєте, були комічні історії про бабу й кота? Отож, так само хочемо зробити шаржі про бабу Прісю, ілюструвати картинками. Але спираючись на поліську культуру.

— Якщо відійти від майбутнього художнього проекту… Майже два роки як вийшов ваш документальний фільм "Наша Надія". Як за цей час змінився (чи не змінився) ваш погляд на постать колишньої полонянки Надії Савченко?

— Взагалі, той фільм — про добровольчий рух. І Надія, як персонаж, втілювала багато виразних моментів. Тим більше жінка. Тому все більш акцентовано.

Коли я знімав це кіно, то не був особисто знайомий із Надією. Вона вже перебувала в полоні. Але, по суті, це кіно — про добровольців.

Чи змінилося моє ставлення до постаті Надії Савченко?

До речі, я ніколи не ставився до Надії Савченко як до політичного діяча. У принципі, для мене усвідомлення того, наскільки це є маніпулятивно-спекулятивний персонаж, уже склалося. Я побачив політичну машину, що почала експлуатувати її образ.

Але, по суті, скажімо, політична традиція нині не на часі. Вона не є актуальною. Однак те, що в цю машину потрапила Надія Савченко, як на мене, не так її біда, як її невдача.

Наприклад, той-таки Олег Сенцов максимально не йшов на експлуатацію його образу. Йому теж були пропозиції — і в партії вступати, і брати участь у виборах.

Я вважаю Надію щирою людиною. Але її життєвий принцип — треба все й одразу — непридатний для нашого часу. Цей підлітковий максималізм створює купу проблем, а не вирішує ці проблеми, що порушуються за рахунок стратегії.

— Все ж таки, яка сьогодні головна роль Надії Савченко для України?

— Важко сказати. Ту роль, яку їй малювали в Росії і в Україні, вона не зіграє. Це роль Жанни Д'Арк. Мовляв, вона повертається, і відбувається соціально-політичний вибух. І в цьому не вина Савченко. Адже соціальні й культурні процеси складні. Ці процеси, якими б вони не здавалися політикам і радникам, по суті, майже неконтрольовані в Україні.

На даному етапі в Україні відбулася соціально-культурна революція. Але не на політичному рівні, а на рівні громадського усвідомлення.

І повертаючись до Надії: елементи популяризації її як носія певної ідеї — просто вичерпалися. Вороття до цього вже немає. Умовно кажучи, Жана Д'Арк не приживеться: ні у США, ні в Канаді, ні в Польщі. Це неможливо. Ці суспільства переросли такий максималізм…

Але стратегічний крок із її депутатством зіграв для Надії позитивну роль, — вона вийшла на волю. Проте ставка на неї як на політика хибна. Не тому, що ті, хто "ставив", помилилися з Савченко, а тому, що вони перестали розуміти, "що саме" відбувається в країні.

З іншого боку, я розумію: на звільненні Сенцова і Кольченка Росія поставила крапку. Лише зміна режиму буде таким кроком. Або Медведчук із Путіним придумають, як використати цих двох в'язнів, щоб отримати політичні дивіденди.

— Ви багато часу провели на Майдані в напружені періоди. Цікаво, чи лишився ще відзнятий матеріал, який не увійшов у ваші проекти?

— Так! У об'єднання Вавилон'13 купа відзнятого матеріалу. Незабаром буде завершено фільм "Перша сотня". Це унікальне кіно, вражаючий проект. Наші хлопці-оператори жили на Майдані з Першою сотнею, знімали майже все з самого початку. Перша сотня — підрозділ, який утримав свої позиції на Інститутській, коли там була штовханина. І, в принципі, загартувався. Оператори — Слава Пілунський, Юра Грузінов — "прожили" з Першою сотнею два роки. Тобто Майдан, постмайдан, АТО.

Є герої, які змінили свій статус від позитивного до негативного. Є навпаки. Ця зміна — серйозна, ми перебуваємо, буквально, всередині цієї історії. У головного героя народжується дитина, а він із дружиною пройшли весь Майдан. І кохання в них виникло саме під час Майдану, згодом вона їздила з ним в АТО.

Зараз відбувається монтаж. Є певні нюанси, пов'язані з фінансуванням. Проект виграв 50% державного фінансування. Монтують "Першу сотню" — Юлія Шашкова та Юрій Грузінов. Те, що вони працюють уже півроку, дозволяє, у принципі, зробити цікаві відкриття. Вони відходять від стереотипного уявлення про відомі події.

Адже, попри всі плюси фільмів про Майдан, ці фільми здебільшого й загалом є маніфестами. Навіть фільм Сергія Лозниці "Майдан" — теж, по суті, художній маніфест. А "Перша сотня" місцями виглядатиме як пригодницьке, а місцями — як художнє кіно. Проте жанр — документальний.

— Чи лишився у вас із тих часів відзнятий матеріал, який би ви ніколи й за жодних обставин не показали?

— По суті, у фільмі буде багато епізодів, досі ніде не показаних. Оскільки ми усвідомлювали, що на той момент вони можуть викликати непорозуміння в суспільстві. Наприклад, розбірки з тим, що хлопці в сотні бухають. Але це зріз суспільства. А те, що вони з цим борються у своїх лавах, — позитив. І це не сприймається як щось вирване з контексту.

— Сьогодні в суспільстві не спадає напруга. Чи є у вас як у кінодокументаліста відчуття третього Майдану?

— Вважаю, що третій Майдан буде. Майдан переміг морально і соціально-культурно. Але системно — не переміг. Система залишилася. Цей конфлікт не вичерпано. Тут радянська корумпованість зжирає сама себе. Вона все одно здихає.

Я знаю, ще півроку тому в Києві залишався буквально крок до серйозної кривавої біди. Але минула друга річниця Майдану, відбулося усвідомлення — а що буде потім, коли підемо знову зі зброєю? У принципі, це закономірно, коли людина доходить до пікового моменту і в ній відбувається внутрішній конфлікт. Вона усвідомлює наслідки й не робить цього вчинку

— Повз які соціальні теми (проблеми), на ваш погляд, сьогодні, на жаль, проходить українське документальне кіно, і з яких причин?

— Документалістика сьогодні, як і весь медійний простір, переживає досить потужну кризу. Документалісти працюють. Це апріорі не аналітика. Та однак робота з реальністю. І тут важливо усвідомлювати своє місце.

А ось завдяки потужним зрушенням і подіям частина кінематографістів перейшла у сферу волонтерства, у форму агітації. Раптом вони відчули свою виняткову соціальну важливість. Свою надзатребуваність.

У принципі, нині переживаємо ситуацію, коли четверта влада переоцінює себе.

Наприклад, той-таки конфлікт на Громадському… Це, швидше, трагедія осіб, котрі розглядають себе не як професіоналів у журналістиці, а як громадсько-політичних діячів. І думають, що їхній вплив на події в Україні такий же потужний, як вплив президента чи прем'єр-міністра. Вони себе трохи переоцінили. І ці конфлікти приведуть до певної депресії та психологічних травматичних моментів.

У документальному кіно теж є особиста криза авторів. Багато людей очікували від своїх фільмів інших результатів, більш резонансної взаємодії з суспільством. Але кожен документаліст має розуміти, що, по суті, він не Гагарін, а людина, котра розказує про Гагаріна.

А думка, що коли я розказую про героїв, то й можу поводитися як герой, — хибна. Будь-яка самогіперболізація не може йти на позитив. Наслідки втрати адекватності завжди скандальні. Ми маємо повернутися в ті часи, коли Мустафа Найєм був не "вершителем доль", а щирою людиною, котра намагалася змінити країну на краще.

— Ви колись в інтерв'ю сказали, що проти "художнього піжонства". Що для вас це словосполучення?

— Взагалі, "піжонство" — окультурений формат понтів, які, по суті, потужним корінням вилізли з пізнього совка. І які добре почали квітнути у 90-тих, а у 2000-них — буйно розквітнули.

Хто такий Янукович? Людина, що накупила собі дипломів, хтось за неї написав книжки, і сама вона вірить у цей вульгарний образ. І це — фактично, понти.

Формальний бік — пил в очі, відчуття зверхності. Ці відчуття провінційні. І ця провінційність є в усіх сферах життя, у творчій — також.

Відокремлення себе і намагання з допомогою літератури, кіно вивищитися над тим, що відбувається в країні. Традиція неповаги до найменш соціально успішних прошарків суспільства — по суті, нищівна для творчої людини річ.

"Дзеркало тижня", 3 вересня 2016 року, №31




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com