Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

04.04.2003 16:28

«Iз Москви я повернувся патріотом...»Фільм відомого українського документаліста Сергія Буковського відповів на запити суспільства

Ганна Шеремет, Михайло Мазурін, Діана Базиляк, "День"

Сергій БУКОВСЬКИЙ — із запитаних режисерів. Він уміє знімати різне кіно. Він може бути нескінченно суб’єктивним — глядачі скаржаться, що не розуміють його фільмів. А може бути і відчуженим літописцем, подаючи аудиторії лише факти й свідчення очевидців. Але що важливо — його суб’єктивність завжди продумана, а аналітика — емоційна. До першого вересня минулого року, до дати початку Другої світової його творча група закінчила велику роботу, про яку «День» багато писав — серіал «Війна. Український рахунок». У ньому до серій, уже показаних на «1+1», додалися ще п’ять. Про УПА, дивізію «Галичина», визволення Києва і Лютежа і про партизанський рух. Раніше авторів подібних масштабних полотен апріорі було приречено на державну премію. Часи змінилися, і сьогодні ми розуміємо, що цінне не те, чи буде відзначено проект Буковського на державному рівні, а те, що подібне дослідження стало можливим — і реалізовано з великою відповідальністю і максимальною глибиною. І недивно, що саме з цього проекту стартувала нова програма «Документ» на «1+1».

Сергій БУКОВСЬКИЙ — кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України (1996). Народився 18 вересня 1960 року в родині кінематографістів: батько — режисер, мати — акторка. 1982 р. закінчив режисерську майстерню В. Небери в КДІТМ імені Карпенка-Карого. Фільми: «Дім дитинства» (1982), «Марш-кидок» (1985) — приз Міжнародного кінофестивалю «Молодість», «Неповторність» (1986), «Завтра свято» (1987) — Гран-прі Міжнародного кінофестивалю «Молодість», «Сон» (1987), «Дах» (1990) — Гран-прі «Золотий голуб» 33-го Лейпцизького кінофестивалю, «Дислокація» (1992), «Знак тире» (1992), «Пейзаж, портрет, натюрморт» (1993), «Карапиші. Осінні турботи» (1994), «На Берлін!» (1995), «10 років відчуження» (1996), «Вілен Калюта. Реальне світло» (2000) «Terra Vermelha (Червона Земля)» (2001) і багато інших. Серед проектів — зйомки для російського телеканалу «Культура» серіалу «Мудреці сторіччя».

Сергію, як документаліст ви в олодієте певним інструментом впливу на суспільну свідомість. Яким ви бачите наше суспільство сьогодні, в чому воно має потребу і на що в ньому, на вашу думку, потрібно впливати?

Ми — країна, як сказав сатирик, з непередбачуваним минулим. Здавалося б, стільки проблем сьогодні, що досить дивитися назад. Але оскільки вся наша історія, і, зокрема, справжня історія війни перебувала під грифом «Цілком таємно», то, не зрозумівши себе, якими були ми в минулому, рухатися вперед і будувати нормальне цивілізоване суспільство безглуздо. Саме це стало приводом для створення «Війни...». Цілі спочатку були прагматичними: розповісти, як це було і посадити за один стіл тих людей, які досі є антагоністами. Звичайно, переробити світогляд цих людей неможливо. Але є наступні покоління, які повинні розуміти, за що билися їхні батьки й діди. Крім того, в зверненні до теми війни чималу роль зіграли режисерські амбіції. Коли я дивлюся серіали, які купують на Бі-Бі-Сі, то в мене виникає питання, чому ми самі це не можемо зробити — професійно і якісно.

І, нарешті, у мене були особисті мотиви. Війна торкнулася кожного з нас. Батько пішов у 16 років на фронт. У нашому домі 9 Травня завжди відзначалося не стільки як свято, а як день пам’яті. Мені було дуже важко через жахливий незбіг між тим, що розповідав про війну батько, і тим, що ми чули в школі чи в інституті. І без емоційного підключення, мабуть, це зробити було неможливо.

У минулому «копирсатися» складно — це з одного боку. З другого — святкування 85 річчя Щербицького чи майбутній ювілей Переяславської ради — події неоднозначні, їх по-різному сприймають у суспільстві. «День» на своїх сторінках свідомо культивує послідовне й глибоке вивчення історії, щоб зрозуміти наш нинішній стан і спрогнозувати майбутнє. Тому ми з радістю сприйняли появу вашого фільму. І зараз, коли було заявлене його обговорення в «Документі», поставилися до цього з великою цікавістю. Але під час обговорення відчувалося, що воно начебто розпочато з чистого аркуша. Це не докір каналові чи Макарову, це притаманне нашим ЗМІ. У суспільстві спостерігається порушення комунікативних зв’язків. Чому це відбувається, як по-вашому?

Сподіваюся, що «Документ» не зупиниться на фільмі «Війна. Український рахунок». Інша річ, що ж там обговорюватимуть далі? Окрім того — чи треба глядача готувати до розуміння документального кіно, як це було заявлено в анонсах програми? Думаю, що «Війну», як і багато сучасних документальних серіалiв, зроблено з урахуванням сприймання масового глядача. Можливо, це необхідно робити для фільмів, розрахованих на фестивальні покази. «Документ» має з’ясувати для себе, що йому обговорювати — сам фільм чи проблему, яку він ставить. Наразі можу сказати, що дискусії не вийшло.

Якій темі особисто ви віддаєте перевагу в людському та творчому плані?

Сьогоднішнє життя. Це складно знімати, це не завжди вражає. У нас є, що знімати сьогодні. Маса проблем. Чому б не зробити серіал, наприклад, про дитячі колонії?

А щось світле в нашому житті ви бачите?

Звичайно. Так, можливо, ми — перебудовче покоління — звикли вишукувати все погане. Але про одне можу сказати твердо — очевидного сплеску документального кіно, як це відбувається сьогодні в Росії, в Україні найближчим часом не буде. Там практично на всіх телеканалах є редакції документальних фільмів. І виходить досить багато цікавого кіно... А з другого боку — по-моєму, це вірна ознака кінця ренесансу, ознака відродження радянського суспільства в іншому його втіленні. Знову починається міфотворчість.

Як цього уникнути?

Це неминуче. Влада себе таким чином страхує й захищає. Адже невипадково документальне кіно з’явилося як сфера ідеологічного обслуговування. Недаремно на території Радянського Союзу було 40 з гаком документально- хронікальних студій.

Тобто ви не бачите можливості для чесного документального кіно?

Чесного в якому сенсі?

Адекватного реальності.

А його ніхто не запустить. Якщо раніше такі фільми виробляли всупереч (сценарій один, а кіно «виходило» інше) і клали на полицю, то сьогодні їх просто не запустять у виробництво. Якщо, звичайно, ти його не знімеш власним коштом. Фінансова цензура — часом могутнішiй чинник, аніж ідеологічна.

Сьогодні може з’явитися фільм «Завтра свято»?

Гадаю, що ні. Та й чи потрібне таке кіно сьогодні? Адже нічого не змінилося по суті. Ви приїдете на ту ж фабрику сьогодні — побачите все те ж, що було в моєму фільмі. І коли розумієш це — замислюєшся про доцільність своєї діяльності.

У чому ж ви знаходите грунт для оптимізму?

У серпні, якщо все складеться благополучно, почну робити серіал із Михайлом Тарковським. Він біолог і письменник, живе в Красноярському краї серед мисливців. Це буде фільм про тайгове село. Це я робитиму із задоволенням. Особистості — ось що цікаво, а не лише проблеми.

У росіян з’явилося багато фільмів про їхню новітню історію. Зрозуміло, що це певне замовлення, до цього можна по-різному ставитися...

... замовлення імперського зразка.

Але вірно помічено, що новому суспільству потрібна нова міфологія. Росіяни під це виділяють гроші і роблять добрі фільми. У нас практично немає фільмів про новітню історію. У чому ж причина?

Це не потрібно нашій країні. Бо в країні немає ідеології, люди не розуміють, що будуємо й куди йдемо. Хоч я хочу вірити, що Україна рухається в європейському напрямкові. Провів тиждень у Росії (я там дуже давно не був) — відчуття абсолютно інше. Ми все-таки інші, і наша країна — інша. Повільно, але вона йде до Європи. До речі, показав цей серіал про війну друзям у Росії. Після перегляду вони пожаліли мене як психічнохворого: «Ти хочеш, щоб це показали в Росії?» — «Так». Вони ніколи цього не робитимуть.

Чому?

Бо навіть на побутовому рівні будь-яка чужа незалежність окремої особи — завжди дратує. А тут ще бандерівці сидять перед камерою і розповідають про те, що було.

В Росії ви стали ще більшим патріотом?

України? Так. Хоча завжди відчуватиму себе більш космополітом, аніж патріотом, якщо хочете...

А що таке патріотизм для нормальної сучасної і в міру іронічної людини?

Бажання працювати в рідній країні. І жити тут. Наскільки пам’ятаю, в студентські роки я любив їздити до Москви, там все було близьким. Може, я давно там не був, але зараз та дійсність нічого окрім негативної реакції не викликає. Зараз Курською губернією проїхали: на чотири села — жодної крамниці, жодної кав’ярні. Тоді як у нас кожні сто метрів — комерційна крамниця, кав’ярня. Принаймні люди в нас хочуть щось робити, їх життя змінюється.

А чому все-таки ви їдете працювати до Росії?

Бо хочу працювати. У нас роботи немає. Я шість місяців не знімав. Пропонував проекти — але, на жаль, не знайшов працедавця... Хоча в Росії прийнято багато законів, які підтримують свою робочу силу і блокують чужоземців. Ходиш Москвою, як Дєточкін в «Бережись автомобіля». Тебе можуть схопити й спитати, де твої документи. Дуже дискомфортно. Однак людина ПОВИННА ПРАЦЮВАТИ і, якщо поталанить, за своїм фахом. Я нічого іншого не вмію, хіба що рибу ловити...

«День», № 61, 4 квітня 2003



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com