Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

22.03.2018 14:30

Дар’я Аверченко: Нам хочеться загального оновлення, перезавантаження фестивалю Docudays UA

Піар-директорка Docudays UA — про переїзд фестивалю до кінотеатру «Жовтень», розвиток національної документалістики та копродукцію в документальному кіно.

23–30 березня в Києві пройде п’ятнадцятий Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, який покаже 62 стрічки із 36 країн світу, об’єднані темою «Рівні рівності».

Цього року фестиваль змінив локації — його центром замість традиційного Будинку кіно стане кінотеатр «Жовтень», фільми також будуть демонструватися в кінотеатрі «Україна», а правозахисна частина фестивалюпройде у креативному просторі Izone. Організатори не приховують задоволення від переїзду на Поділ і сподіваються на повне оновлення фестивалю — адже тепер нарешті зможуть показувати стрічки в належній якості, якої не дозволяли технічні можливості Будинку кіно, а також, імовірно, залучать до події нову аудиторію.

Змін цього року зазнала й Національна програма «Docu/Україна» — вперше за три роки існування вона складається з повнометражних, а не короткометражних стрічок.

Про те, чого очікувати від оновленого DocudaysUA цього року, «Детектор медіа» поговорив із піар-директоркою кінофестивалю Дар’єю Аверченко.


— Дар’є, найгучніша новина цьогорічного фестивалю — зміна локацій. Чому Docudays UA вирішив переїхати, як давно було прийнято це рішення?

— Ми давно мріяли про те, щоби показувати фільми в іншій, кращій якості — так, як вони задумані режисерами. Із розвитком технологій документальні фільми знімаються гарними камерами з високою розподільною здатністю, зводяться у професійних студіях із об’ємним звуком. Нам щороку доводилося шукати гроші на оренду проекційного та звукового обладнання у Будинку кіно, але ми все одно не досягали ідеального рівня проекції — бо це обладнання добре працює, коли встановлено стаціонарно. Минулого року ми заплатили вже таку суму за оренду техніки, що зрозуміли: нам нерентабельно залишатися в Будинку кіно.

Україні загалом і Києву зокрема бракує такого кіноцентру, як є в Берліні, у Парижі та інших європейських столицях. Будинок кіно в теперішньому стані, на жаль, на кіноцентр не схожий. Треба переосмислити його функцію як просто «приміщень в оренду», модернізувати його.

Фестиваль — це жива структура, вона не може не розвиватися. Якщо ми розвиваємо фестиваль, очевидно, продумуємо нові для себе випробування, кроки, напрямки. Це теж одна з очевидних причин, що на п’ятнадцятому році ми сказали: «Ми виросли й хочемо оновлення». Хочемо для глядача, який приходить на фестиваль, максимального комфорту й занурення у фільм, максимального враження. Це було логічне рішення, до якого нас життя підводило з різних боків.

— Чому саме кінотеатр «Жовтень»?

— Ми виношували цю ідею не перший рік. Коли прийшли з нею до кінотеатру «Жовтень» і говорили з Людмилою Горделадзе (директорка кінотеатру «Жовтень» — Авт.) про те, що хочемо переїхати, спочатку не могли знайти спільного рішення — у кінотеатру є свій репертуар, контракти з дистриб’юторами, графік прем’єр. Але цікавість та любов до кінофестивалів, зрештою, перемогла й ми знайшли спосіб зробити «Жовтень» фестивальним центром.

— Чи правильно я розумію, що звичайних показів протягом фестивального тижня в «Жовтні» не буде?

— Так.

— Як ви вирішили питання з розміщенням, адже площа «Жовтня» очевидно менша, ніж Будинку кіно.

— Ми тут не поміщаємося, як не поміщалися і в Будинку кіно. Тому будемо показувати фільми також у кінотеатрі «Україна». Вони теж хочуть стати фестивальним центром, оживити свій репертуар, привабити нову аудиторію. Велика частина заходів, дискусійна платформа, практичні семінари, VR відбуватимуться в креативному просторі Izone. Спільно з Центром Довженка ми готуємо особливу подію до закриття фестивалю. Нею стане показ сенсаційної знахідки — фільму ВУФКУ «Документи епохи», створеного на основі 40 тис. метрів хроніки 1917–1922 років.

— У програмі фестивалю традиційно крім показів є «Жива бібліотека», «Відеотека», «Doc/садок», сніданки з правозахисниками тощо. Всі ці заходи проходитимуть на центральній локації — у кінотеатрі «Жовтень». Ви вже спланували, де все це розмістити?

— Так, «Doc/садок» хочемо розмістити на другому поверсі, як і «Живу бібліотеку». Частково будемо використовувати зали, частково — коридори та галерейний простір.

— Чи зміниться вартість квитків?

— Так. Цьогоріч квитки на денні сеанси коштуватимуть по 40 гривень, на вечірні — по 60 грн.

— Подорожчання пов’язано суто з новими локаціями, що пропонують зовсім іншу якість перегляду?

— Безумовно. Ми не можемо продовжувати розвиватися, ніяк не комерціалізуючи фестиваль.

Щороку ми докладаємо дуже багато зусиль як фандрайзери, щоби знайти фінансування. В основному, це міжнародні організації, які розуміють, яку важку роботу ми робимо, скільки людей докладає до неї зусиль. Вони підтримують нас грантами, на які ми подаємося, або роблять благодійні внески, і таким чином ми продовжуємо функціонувати. Останні роки наш головний донор — Посольство Швеції, завдяки якому ми продовжуємо розширюватися, створювати нові програми, освоювати нові локації. Але донори також заохочують організації до того, щоби ті ставали фінансово стабільними.

Тут багато чого залежить від глядачів. Колись ми з Олесею Островською-Лютою (директорка культурно-мистецького комплексу «Мистецький арсенал». — Авт.) говорили про те, як підтримати «Мистецький арсенал», вона сказала: «Купувати квитки». Мені як людині, яка працює у сфері культури, знайомі могли би забезпечити безкоштовний абонемент, але я йду і купую квиток, щоби підтримати «Мистецький арсенал».

Звісно, нам хочеться віддачі від наших глядачів, якщо їм подобається те кіно, яке ми відбираємо протягом року, докладаючи величезних зусиль.

— Зі зміною локації ви сподіваєтеся на залучення нової аудиторії?

— Безумовно. «Жовтень» — те місце, де є багато фестивальної публіки. Якщо будуть ті подоляни, які тут живуть і ходять у цей кінотеатр усе життя, але не знали про наш фестиваль, це круто.

Нам хочеться, щоби приходили нові люди, хочеться загального оновлення, перезавантаження.

— На фестивалі Docudays UA завжди були дуже цікаві церемонії відкриття, навіть з елементами шоу. У «Жовтні» немає, наприклад, сцени. Як будете викручуватися?

— Щось придумаємо. Не обіцяємо такого шоу, яке ми проводили в Будинку кіно, але сенс відкриття — у фільмі відкриття. Ми обираємо те, що нам здається доцільним показати тут і зараз. Для нас важливе спілкування з режисером, який приїде представити свій фільм.

Цього року фільмом відкриття стане стрічка «Жінка в полоні» про сучасне рабство в Європі. Це не десь там в Африці чи Південній Америці, де, в принципі, рабство існує і продовжує бути нормою. Але коли в європейській реальності в людини відбирають паспорт і вона 12 років сидить замкнена в чужій хаті, ходить на роботу і всю зарплату приносить хазяйці, в якої живе, а та їй видає лише каву й цигарки — це дивує й руйнує багато стереотипів. Це про страхи, які нас паралізують. І ми не можемо втекти, хоча нічого, крім страху, нас не тримає.

— Цього року вперше Національний конкурс Docudays UA складається з повнометражних стрічок. Що ж робити тим молодим кінематографістам, хто сподівався потрапити до програми зі своїм коротким метром?

— Я вам щиро скажу: цього року прийшли переважно слабкі короткометражки, ми відібрали дві роботи, які нам сподобалися, і включили в міжнародний конкурс «Docu/коротко» («Вихідний» Жанни Максименко-Довгич і «Гірчиця в садах» Пьотра Армяновського. — Авт.). Так само було з повним метром у минулі роки — хороші фільми ми брали в міжнародний конкурс, але їх було недостатньо, щоби сформувати повнометражну національну програму. А цього року прийшло кілька десятків фільмів і ми змогли вже подумати, подискутувати, що нам хотілося би взяти в міжнародну програму («Явних проявів немає» Аліни Горлової), що ми хочемо показати в позаконкурсній програмі («Дельта» Олександра Тичинського і «Михайло та Даниїл» Андрія Загданського) і з чого, власне, буде формуватися Національний конкурс.

Для мене це свято, правда. І, впевнена, для індустрії також прорив.

— Минулого року українські документалісти відійшли від теми Майдану й АТО. Принаймні, із 13 стрічок національної програми Docudays UA про війну була лише одна. В інтерв’ю минулого року ви пояснювали це тим, що має пройти певний час, щоб документалісти змогли проаналізувати події та, можливо, говорити про них інакше. Цьогоріч у національній програмі знову маємо багато фільмів про Революцію гідності та воєнні дії на Донбасі. Режисери знову готові говорити про це — відсторонено чи все ще емоційно?

— Я відсторонених робіт узагалі не бачила. Сьогодні ситуація в Україні дуже складна — війна триває, не закінчується, люди впадають у песимізм. Дискусія повертається на нові кола. Деякі фільми, як-от «Вєаюфром» Дмитра Лавриненка, покликані трохи розважити і збити цей несвятковий настрій. Ми хотіли якогось балансу, але не можемо вказувати людям, про що знімати кіно. Їх хвилює осмислення революції, як у фільмі «Перша сотня» Ярослава Пілунського, Юлії Шашкової і Юрія Грузінова, де порушено питання революції, добровольців, які йдуть в АТО. Це дуже правильна тема, щоб обговорити, бо ми в Києві дуже мало відчуваємо наслідки війни, але вона присутня, триває, мусимо про це говорити, бо вона нікуди не дівається.

А реабілітація учасників АТО у фільмі про медсестру, яка повертається з поля бою, у фільмі «Явних проявів немає» — одна з кричущих тем. Якщо у твоїй родини ніхто не воює, ти собі не можеш уявити, який хаос несе людина, травмована війною. Війна цього року представлена в різних її аспектах у національній програмі.

— Минулого року в українському ігровому кіно певним трендом стала копродукція. Чи є вона трендом у документалістиці?

— Безумовно, документалісти теж рухаються в цьому напрямку, але не так активно, як ігровики. Я думаю, через те, що ігровиками займаються продакшни, які мають гроші, щоб їздити по різних міжнародних форумах, а документалісти, як правило, працюють із набагато меншими бюджетами.

Прецеденти копродакшнів є. Наприклад, фільм «Вона та війна» зроблений у копродукції з Францією. Але сказати, що наші документалісти вже масово навчилися працювати з іншими країнами, я не можу.

От на індустріальній платформі «Docu/Pro» ми намагаємося знайомити наших режисерів із продюсерами із Західної Європи, у яких є доступи до фондів і цікавість до того, як ми тут живемо. Ми намагаємося придумувати тандеми, поєднувати, якось змінювати ситуацію.

 ***

Про промо цьогорічного фестивалю «Детектору медіа» розповіла піарниця Docudays UA Олександра Набієва:

— Ми намагалися підходити до реклами в людяний спосіб, не брати кількістю і сфокусуватися на туристичних центрах, пішохідних маршрутах. Це наша позиція, бо ми самі страждаємо від захаращеності та несумлінного підходу до публічного простору, в якому ми всі перебуваємо. Тому намагалися рекламувати точково, щоб інформація про фестиваль потрапила до потрібних рук.

Основним фокусом був Поділ і близькі до нього території. Це реклама в метро — на кількох центральних станціях, де є великий потік людей. Це сіті-лайти, які охоплюватимуть студентську аудиторію. Також сподіваємося на невеликий привіт колишнім фестивальним локаціям, щоб люди, які не знають, що він переїхав, дізналися про це.

Повз «Жовтень» буде їздити брендований трамвай (маршрут №12, який прямує в Пущу Водицю). Ми сподіваємося, що й самі на ньому покатаємося, вже дуже хочемо його побачити. Трамвай буде їздити місяць, захопить трохи часу й після фестивалю.

Також забрендуємо «Жовтень». Наші художники цікаво попрацюють із простором біля кінотеатру.

 Джерело: Детектор медіа.




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com