Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

11.04.2018 14:38

Олександр Течинський: Просто береш і робиш

Дмитро Десятерик, «День»

Документаліст Олександр Течинський (нар. 1979, Дніпропетровськ) дебютував 2013-го з дотепною короткометражкою «Сери та сеньйори», знятою в Умані під час хасидського паломництва.

2014-го Олександр разом із Олексієм Солодуновим і Дмитром Стойковим виступив співавтором присвяченої Майдану повнометражної картини «Все палає» (MDR-Filmpreis за найкращий східноєвропейський фільм у Лейпцигу). Стилістика фільму виходить за суто документальні межі. В «Усе палає» показана загрозлива краса революції, замішана на вогні, крові й безперервному русі. Можна сказати, що Течинський, Солодунов і Стойков змальовують Майдан як класичне полотно, на якому вже не так важливо, хто винен, як сама картина великого зіткнення — великої трагедії, що випала всім нам.

Прем’єра нової роботи Течинського «Дельта», вже відзначеної спеціальною згадкою журі на фестивалі DOK Leipzig (Німеччина), відбулася в Києві в межах фестивалю Docudays UA. Зйомки тривали в містечку Вилкове в дельті Дунаю. Герої живуть, працюють і вмирають на воді. Є якась гіпнотична переконливість у тому, як камера Течинського ширяє над рікою або крізь туман, як слідує за вилковськими чоловіками в їхніх щоденних клопотах. Оповідь триває одразу на трьох рівнях: яскраві, грубуваті характери; живописна пластика зображення — місцями справжній екранний Брейгель; і ще — метафізичні, релігійні мотиви. Поєднання візуальної досконалості зі смисловою насиченістю дає можливість назвати «Дельту» непересічною подією для українського кіна.

Наша розмова з Олександром відбулася наступного дня після київської прем’єри.

«РОЗРАХОВУВАВ НА ДОСВІД Й ІНСТИНКТИ»

— Наскільки я пам’ятаю, ви починали як фотограф...

— Не зовсім так. Мій батько — шахтар, я виріс у Якутії, потім повернулися до Дніпра, там я закінчив школу та медучилище, до вступу в яке припрацьовував нічним заправником на автозаправці. Півроку пропрацював анестезіологом у лікарні, півтора року в психіатричній швидкій допомозі. З 2001 займаюся фотожурналістикою.

— Звідки у вас потяг до погляду на світ крізь об’єктив?

— Мені завжди хотілося знімати. Фоторепортерство я уявляв собі як роботу, повну пригод, подорожей і різних людей, у шаленому темпі. Так і вийшло.

— Ви в певному сенсі авантюрист за характером?

— Цілком можна так сказати.

— Кінорежисура потребує абсолютно інакших умінь, аніж фото. Як вам вдався цей перехід?

— Мабуть, є енергія, що тобою рухає. Йдеш від одного пункту до другого. Якщо тут ти вичерпав усе найцікавіше, то прямуєш далі. Я працював у «Комерсанті» й увійшов у конфлікт із самим собою і з цією конторою. Думав, не зможу навіть працювати фоторепортером. Отака криза. Тоді я подивився фільм Главоггера «Смерть робітника» (2005; Міхаель Главоггер — видатний австрійський документаліст. — ДД) і зрозумів, що це те, чим хочу займатися. Приблизно тоді я як репортер опинився в Умані під час паломництва хасидів і вирішив, що наступного року зніму там кіно. Організувалася команда, раз — і вийшло.

— Раз — і вийшло?

— Ти просто береш і робиш. Інакше ніяк.

— У вас же немає фахової кіноосвіти?

— Ні.

— Звідси й запитання: чи зіткнулися ви в «Серах і сеньйорах» із принципово новими проблемами?

— Радше так: від цієї роботи я отримав найбільше знань. Я передивився знятий матеріал і зрозумів: мені бракує оперативної пам’яті, щоб обробити все, що побачив. Так що монтаж відклав. За рік зміг скласти фільм. Професійних навичок не мав, тож винаходив власну методику, розраховував на досвід й інстинкти. З наступним проектом було простіше.

— До речі, про ваш життєвий досвід у «швидкій», на заправці — він згодився в режисурі?

— Я досі спираюся на ті історії. Звісно, бувало всяке, але якщо ти бачиш різні сюжети, що там трапляються і розвиваєш їх у себе в голові, то зможеш це використовувати все життя.

«СТЕЖИТИ ЗА ОДНИМ ГЕРОЄМ НЕ ДУЖЕ ЦІКАВО»

— Чого ви прагнете досягти в кадрі?

— Щоб і глядачу, і мені було ясно, що відбувається. Може бути незрозуміло, куди все рухається в цілому, але чітка ясність щодо того, хто і що там робить, обов’язкова. Також у мене свої фотографічні вимоги: кадр має бути комфортним для сприйняття. Звісно, в нього хочеться загнати якомога більше інформації, але при цьому не перевантажити. Так чи інак я думаю про свої особисті стандарти, а не про стандарти інших людей, глядачів зокрема.

— Це може призвести до конфлікту з авдиторією.

— Це вже не моя відповідальність. В першу чергу я знімаю кіно для себе, але, можливо, в мене таки є свій глядач.

— У вас відсутній наскрізний герой-протагоніст, у кадрі часто багатолюдно, переплітаються багато історій. Звідки така поліфонічність?

— Стежити за одним героєм не дуже цікаво. Може, я поки що його не знайшов. Життя таке багатогранне, хочеться захопити кожний шматочок, кожну маленьку історію. І якщо це складається в один великий пазл, то приносить колосальне задоволення.

«ЦЕ ЯК ЗАХОПЛИВА ГРА»

— Як у вас виникла ідея з Вилковим?

— Я потрапив туди в січні 2007-го — робив фотоісторію для журналу «Фокус». Познайомився з людьми. Косив із ними комиш, їздив у плавні. Періодично туди повертався. Потім — революція, війна, довелося багато подорожувати, працювати на Донбасі, але думка, що я маю зняти цей фільм, стала невідступною. Провів там зиму 2015—2016, це була потужна розвідка. Зрештою, ми отримали фінансування Держкіна. А сам момент виникнення ідеї не пригадую. Спочатку, мабуть, була думка про місце, адже воно визначає людей. Виходячи з місця, ти можеш уявити, що тут за народ. Окрім того, я відштовхуюсь від картинки, до якої в мене свої вимоги. Одне слово, ти приїздиш, дивишся, і з часом усе складається.

— Знімали здебільшого в взимку? Я читав, що ви мало не провалилися під лід...

— Були моменти. Але якщо в тебе є задум і ти йдеш за ним, то на решту не звертаєш уваги. Так, складно, нерівна місцина, ручна камера, треба стежити і за кадром, і за тим, куди ступаєш, і за людьми. Дуже захопливо, коли виникає багато завдань водночас. Я добре почуваюся в подібних ситуаціях, це мене мобілізує. Звісно, завжди є певний ризик, ти його приймаєш, намагаючись мінімізувати наслідки. Просто треба стежити: дивитися куди ступаєш, правильно вдягатися, правильно харчуватися, не пиячити, й усе буде добре.

— А увійти в довіру до людей?

— Мабуть, довіра була завойована з самого початку, коли я попросився на човен і поїхав у плавні на 2 доби в січні в чому був. Хлопці досі згадують це з певним шоком: приїхав чувак і в черевиках, що для них смішно, поперся, допомагав, носив комиш тощо. І ще: більшість хоче розказати свою історію. Це ж приємно, коли ти розповідаєш, а тебе щиро слухають. Я хотів почути їхні історії, вони відчували мій інтерес і дозволяли зазирнути глибше. Я зі свого боку прагнув бути корисним і не ліз куди не треба. Ось і весь секрет.

— Що там за народ?

— Чудовий. За інших обставин могли б ракети в космос запускати. По-своєму талановиті, по-своєму відкриті, по-своєму добрі. Зі своїми страхами. Майже всі — мої однолітки. Всі мають різні недоліки. З деким бувало дуже непросто. Але тим вони й цікаві.

— Для них головне — вижити?

— В зазвичай вони цим і займаються. Як, схоже, й усі ми. В соціумі, який я зняв, є паралелі з будь-яким суспільством. Просто в нього така форма, а суть за великим рахунком універсальна.

«ДОКУМЕНТАЛЬНЕ КІНО БАГАТО ЧОГО ВИБАЧАЄ»

— Без цього питання не обійтися: яка в нас ситуація з документалістикою?

— Є прекрасні режисери, в яких можна вчитися. Але документалістика дуже різна. Вперше я поїхав на фестиваль у Лейпцигу з «Серами і сеньйорами». Думав: «Крутий фестиваль, зараз чогось навчуся». Подивився 22 фільми і тільки півтора з них мені сподобалися. Документальне кіно багато чого вибачає; здається, що можна дозволити собі трохи більше помилок. Не люблю заумне, нудне кіно. Багато документалістів, здається, взагалі не думають про глядача. Я орієнтуюся на себе, але мені хочеться, щоби моє кіно було не те щоб комфортним... щоб воно заходило в людину. А деякі фільми просто боляче дивитись.

— Але в нас стали багато знімати.

— Я стримано ставлюся до успіхів. Добре, з’явилось у нас кіно, але як це розвиватиметься, ми не знаємо. Це довга дистанція. Ми любимо нахвалювати себе. Але живемо у величезному світі й маємо враховувати те, що відбувається в ньому. Альтернатива — сидіти й насолоджуватися своєю винятковістю — як ми вміємо.

«ХАЙ ЦЕ БУДУТЬ БЕТОННІ ДЖУНГЛІ»

— Ігрове кіно не думаєте почати робити?

— Поки не знаю. Мені навіть важко уявити свій наступний документальний фільм.

— Невже?

— Я зняв би кіно в Дніпрі. Є тільки якісь намітки.

— А яку картинку можна видобути з індустріального Дніпра?

— Хай це будуть бетонні джунглі, чому ні? Там теж водяться люди. Хороші й не дуже, а як персонажі — чудові. Цей пострадянський світ теж цікавий. Пам’ятаєте старезні трамваї 5 маршруту, їх «гробами» називали? Мені в 2005 році здавалося — ой, це зникає, треба терміново знімати. Сьогодні розумію, що нічого нікуди не зникає, все нормально, час є, заводи димлять, трамваї їздять, людина лишається зрозумілою. Будуть умови — щось із того вийде.

— Завод Петровського нагадує мені картини Босха...

— Бо ви можете звернутися до картин Босха. На жаль, у тій школі, де я вчився, Босха не показували. До цього довелося прийти з часом. Тепер, коли в нас є доступ у світ, усе це можна використовувати і розуміти, як усе взаємопов’язано, розуміти, що щось схоже вже було й щось схоже буде, і це якось пов’язано з тим, що відбувається за 10 000 кілометрів від нас, і твою історію можуть зрозуміти в будь-якому іншому місці.

ШТУКА, ЯКА ДОПОМОГЛА ПРИЙТИ ДО ТЯМИ

— Я дуже захопився велосипедом. Навіть коли приїжджаю до Києва, беру його з собою. Коли після Майдану ми монтували «Все палає» і мені паралельно доводилося багато їздити на Донеччину, був важкий період: трупи пішли, а ми монтуємо Майдан і там теж трупи, і я почувався не дуже. І ось велосипед — штука, яка тоді допомогла прийти до тями й яка продовжує допомагати.




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com