Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

30.05.2003 13:22

Прокат для стражденних

Максим Черних

Для більшости українців відвідування кінотеатру – все ще марнотратні примхи.

Коли ми заходимо до кінотеатру й простягаємо капельдинеру картон квитка, то, звичайно, не замислюємося, що між значків, які позначають місце, сеанс, ціну і назву фільму, прихована хитра машина кінопрокату. Про роботу її потаємних механізмів кореспондент «СН» Максим Черних розмовляв із директором дистриб'юторської компанії «1+1 Сінема» Антоном Пугачем.

– Років п'ять тому, за часів відкриття dolby-кінотеатрів, відвідування кіна вважалося дуже модним і престижним проведенням часу. Сьогодні відвідини кінотеатру – доля обраних чи звичайна річ?

– З певністю можна сказати одне: відвідування кіна ще далеко не масове явище. Справді, рівень відвідуваности, авжеж, виріс, та все ж серйозно казати про те, що відвідини кінотеатру стали звичною розвагою, зарано. За моїми даними, загальна кількість куплених квитків минулого року ледве сягала позначки 4 млн. Розділіть цю цифру на 48 млн. населення України – результат сміховинний.

– То коли ж відвідини кінотеатру стануть пересічним заходом?

– Річ навіть не про терміни. Кіно показ передовсім пов’язаний із наявністю майданчиків. Сьогодні на всі Україну є три десятки dolby-кінозалів, підкреслю, не кінотеатрів, а залів. Коли їх буде близько ста п’ятдесяти, можна буде розмовляти про якісь серйозні зрушення в масовій свідомості. Тому що така кількість майданчиків потягне за собою здешевлення послуг, що, своєю чергою, нехай і не одразу, але збільшить авдиторію. За моїми прогнозами, це відбудеться не раніш як через три – п’ять років.

– Скільки ж кінозалів потрібно в перспективі тримільйонному Києву?

– Не забуваймо, що запити людей змінюються, і за 10 років саме ставлення до кіна буде іншим. Зараз, очевидно, потрібні кінотеатри в мікрорайонах і мультиплекси в торговельних центрах. Думаю, Києву навряд чи знадобляться понад п'ятдесят кінозалів. Київ не поступиться своїми провідними позиціями в економіці країни, тож, якщо в Україні буде 150 кінозалів, то третина їх розташовуватиметься в столиці. Власне, і зараз Київ дає третину кінозборів.

– Крім переваги в кінотеатральних зборах чи є ще якісь відмінності в розвитку кінопроцесу в Києві і в реґіонах? Наприклад, різниця в жанрових уподобаннях публіки?

– Розумієте, відповідально казати про тенденції можна тоді, коли сформована структура ринку. На сьогодні український кінопроцес – це криголам, що ламає кригу глядацької індиферентности. І кожен новий фільм, хай навіть сиквел чи заяложений жанровий шаблон, стає кроком до здобуття якоїсь категорії публіки. Я не ризикну самовпевнено висновувати, які жанри користуються глядацьким успіхом, а які – ні. Просто тому, що в понеділок ми вирішимо одне, а в п’ятницю в прокаті стартує фільм, який зруйнує всі наші схеми. Навіть у рамцях добре структурованого ринку складно все передбачити. Що казати за ситуації, коли все робиться на голому місці? Зрозуміло лише, що ми нічим радикально не відрізняємося від інших країн. У нас слабко йдуть фільми про війну і чистий горор, але то повсюди так. Не варто забувати й про тісне конкурентне оточення в українському кінопрокаті. На показ у кінозалах України претендує майже така сама кількість фільмів, що й у Росії. Але в Росії кінозалів (я кажу про майданчики, що дають значні збори) в п’ять разів більше, ніж у нас. Переважно в українських кінотеатрах, якщо не в усіх, відчувається брак індивідуальної маркетинґової політики. Найкращі фільми все ж наявні на наших екранах в дуже скромній кількості. Запити найвимогливішого глядача прокат сьогодні цілковито не здатен задовольнити. Я це знаю з власному досвіду праці в “Кінопалаці”. Якщо працювати з серйозним кіном систематично, то люди прийдуть навіть на такого ”важкого” режисера, як Сокуров. Ми, до речі, збираємося його незабаром запросити з новими картинами, як також і з “Російським ковчегом”. Нема систематичної роботи. Швидше, є стихійні спроби випускати на ринок нові картини. Тим часом глядачі сьогодні, вибираючи фільм, уважніше вивчають репертуар. Нарешті бо директори кінотеатрів почали розуміти, що великобюджетний фільм із зірками зовсім не завжди ґарантує високі касові збори. Це приємно і дуже важливо, оскільки чим різноманітнішим стає вибір, тим більші можливості відкриваються для просування арт-кіна. Бо ж показ серйозних картин, здатних стати культурною подією, є показником розвитку кінопрокату в будь-якій країні. Ось із цим в Україні важко, тому що така, здавалося б, не відчутна на дотик, але вельми реальна річ, як престиж, цікавить наші кінотеатри рідко. Ну, повинен бути демонстрований у столиці 48-мільйонної держави новий фільм Альмодовара чи, скажімо, Роберта Олтмена! Тому що це провідні режисери сучасности. Нікуди не годиться, якщо дистриб’ютор іще й умовляє кінотеатри взяти подібне кіно, як було в нас нещодавно з прокатом останньої стрічки Альмодовара “Поговори з нею”. На жаль, у наших кінотеатрів практично нема культуртреґерських амбіцій. Але ж прокат такого кіна – це не тільки питання зиску. Для кінобізнесу досить важливо, коли країна працює з усім спектром кіно процесу, не лише з мейнстримом. От у Росії “Невідворотність” Ґаспара Ное зібрала в прокаті 240 тисяч долярів. І до країни вже інше ставлення в світі кінобізнесу, серйозніше. Певна річ, будемо чесними, в Росії були можливості й умови, аби “Невідворотність” зібрала цю сенсаційну суму. Але проблема в тому, що в Україні навіть не намагатимуться випустити таке кіно до прокату. Але ж ніхто не знає, можливо, та сама “Невідворотність” зібрала б більшу касу. Та ми позбавляємо себе цього досвіду, позбавляючи одночасно нашого глядача шансу поточнити свої переваги. Запевняю вас, якби той самий кінотеатр “Дружба” раптово відмовився від голлівудських стрічок і цілком перейшов на показ кіна такого штибу, він би колосально виграв! Результати показу невдалої, по-моєму, але потенційно розрахованої на культурну публіку стрічки “Фріда” промовляють про те, що серйозним кіном потрібно перейматися. Тому що в прокаті вона дала феноменальні, як для такого фільму, збори, на які, до речі, ніхто не розраховував. Ще раз скажу, глядач у “іншого кіна”, безумовно, є. Потрібно тільки грамотно вибудовувати для нього прокатну стратегію. Організувати цього глядача на систематичне відвідування кіна – завдання того майданчика, якої в Києві ще нема. Розумієте, дуже важливо, щоб людина потрапляла до свого середовища, щоб вона дивилася “Поговори з нею” в авдиторії, що вона прийшла саме на Альмодовара. Не впевнений, утім, що ця ситуація покращиться найближчим роком-двома.

– Давно цікавить мене питання – стосунки прокату і кінопреси. Чи здатні наші журналісти вплинути на прокатну долю картини або, порівняно з рекламними роликами, роль преси неістотна?

– Один з основоположників сучасної реклами Девід Оґілві казав, що 95 % коштів, витрачених на рекламу, викинені на вітер, але ніхто не знає, які саме 95 %. Так само й тут. Я утримаюсь од якихось серйозних коментарів з цього приводу. Гадаю, преса несе дуже велику користь. Однак реальний вплив на кінематографічний процес могла би справити не поява рубрик і статей, присвячених кіну, а розширення корпусу спеціалізованих кіновидань. Нам сильно не вистачає реґулярних кіноревю на всіх загальнонаціональних телеканалах, популярних журналів і газет про кіно. Більше того, в звичайних масових газетах нечасто пишуть про прем’єри, тобто масові видання разом зі своїми читачами попросту випадають з контексту. А преса й ТБ в змозі стимулювати попит на кіно й збільшити кількість проданих квитків з 4 мільйонів до, скажімо, 25 на рік. Дійсно, про кіно пишуть багато, але повинні писати повсюди.

– Рівень журналістських матеріалів має значення?

– Значення має розуміння того, як потрібно писати. В багатьох виданнях журналісти верзуть усе, що спаде в голову. Цього у просунутих країнах не роблять. Повідомляючи про майбутню прем’єру, потрібно не писати, щоб аж гуло, про свою суб’єктивну точку зору про переваги чи недоліки певного фільму, а дати про нього делікатний огляд, як це робить Variety чи Moving Pictures. Будь ласка, в критичній статті після виходу картини до прокату стверджуйтеся досхочу. Я не кажу, що в нашої критики низький рівень. Навпаки, критика виставляє серйозні й правильні претензії до продукту невисокої художньої якости. Я не поважаю 90 % того репертуару, що йде в наших кінотеатрах, як також і чимало з тих фільмів, які прокатую сам. Але якщо ти працюєш у виданні, яке покликане популяризувати кіно, будь ласкавий, до прем’єри свою претензійну компетентність винеси за дужки. Ось такого в нас нема. До речі, в Москві така сама ситуація. Що повинен робити критик у рецензії-анонсі? Він має відслонити кришечку над напоєм, щоб читач за випарами відчув, що всередині. У нас же в читача, який ще не дивився стрічку, примусом вливають два-три ковтки.

– Свого часу Міністерство культури заборонило вам прокатувати «Кінопроби» Такаші Міїке. Компанії «АртДокіно» (недавно вона, до речі, припинила існування) заборонили прокатувати «Брата якудзи» Такеші Кітано і «Люсію і секс» Хуліо Медема. Як би ви прокоментували подібні рішення?

– “Брата якудзи” я не бачив. “Кінопроби”, очевидно, не пустили в прокат справедливо, а заборона “Люсії” – нонсенс. Але я не можу сказати, що в обличчі Мінкультури ми маємо якогось дракона. Та й справа, по суті, не в заборонах. Що з того, що на екран не вийшов якийсь японський чи іспанський фільм? Наша проблема загальнокультурна, значно ширша – який буде і чи буде взагалі в Україні кінопроцес. У нас відсутній внутрішній ринок кіна, а отже, неможливе власне кіновиробництво. У нас історично немає передумов для сильної і успішної кінематографії, і великими інвестиціями справи не зрушити. Надія лише на те, що наше кіно саме проб’ється. Напевно, якби компанія Warner Brothers придбала кіностудію імени Довженка, це дозволило б Україні стати такою ж кінематографічною країною, як Росія чи, скажімо, Польща. Але ніхто не продасть, хоча це був би дуже корисний крок. І знову-таки, не факт, що для розвитку кінопрокату важлива наявність власного кіновиробництва. До того ж я не відчуваю в повітрі неминучости появи поважного й шанованого українського кінематографа. Для питань, що ми їх зараз з вами обговорюємо, важливо інше: створення умов для можливости показу фільмів і повернення грошей, витрачених на виробництво. Тобто поява тих самих 150 залів. До речі, американський кінематограф дає дуже здорове впорскування кінопрокатові. Він приваблює глядача, примушує реставрувати зали, виводить сам процес кінопоказу на новий рівень. Саме американське кіно врятувало російський, а услід за ним і вкраїнський прокат. Нерозуміння цього факту – серйозний мінус Мінкультури, яке в своїх нових законопроектах має намір встановити відрахування касових зборів американських фільмів і пустити їх на фінансування українського кіна. Це діаметрально протилежне моєму баченню відродження національного кінопроцесу. Чужоземні фільми потрібно цілком звільнити від податків. Тоді кінотеатри швидше приведуть себе до ладу, а бізнесмени швидше реінвестують вкладені кошти. Це очевидно. Першим від додаткових податків постраждає саме серйозний кінематограф, який і так втрачає, з одного боку, від конкурування з мейнстримом, а з іншого – від відсутности кіноситуації в країні і адекватного її відбиття в ЗМІ. А тут іще й нові податки на додачу до вже наявних. Найжахливіше, що люди, котрі підписують такі законопроекти, не розуміють, що вони закладають бомбу під дуже ніжне утворення, що його називають “серйозний кінематограф”. І я не знаю, чи можна це комусь з них пояснити...

“Столичные новости”



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com