Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

26.06.2003 12:20

Документальний рахунок Сергія Буковського

Протягом квітня-червня на Каналі "1+1" у рамцях нової програми "Документ" (ведучий Юрій Макаров) демонструвався 9-серійний документальний фільм режисера Сергія Буковського "Війна. Український рахунок". Цей серіал, власне, і було створено на "1+1". За його режисуру Сергій Буковський був удостоєний української премії "Телетріумф".

Кінорежисер Сергій Буковський народився 1960 року. Закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого за фахом “кінорежисура”. Протягом 1982 – 1995 років знімав документальне кіно на студії “Укркінохроніка”. 1995 – 98 років керував Департаментом документальних проектів в “Інтерньюз-Україна”. 1999 року був виконавчим продюсером телекомпанії ММЦ-СТБ. Від 1998 року є майстром курсу “Режисура документального кіна” (КДІТМ). Зафільмував близько півсотні документальних кіно- і телефільмів. Зокрема: “Завтра свято” (1987) – Ґран-прі кінофестивалю “Молодість”; “А ночка тёмная была...” (1988); “Сон” (1989); “Дах” (1989) – “Золотий голуб” Лейпцизького МКФ; “Знак тире” (1992) – Ґран-прі МКФ Artsalon (Потсдам); Ґран-прі МКФ Mediawave (1993, Дьор, Угорщина); “Дислокація” (1992) – Ґран-прі фестивалю Київ – Клермон-Ферран (1993); “Пейзаж. Портрет. Натюрморт” – приз критики МКФ Mediawave (1994); “На Берлін!” (1995) – Спеціальний приз журі Лейпцизького МКФ; “Міст” – Ґран-прі МКФ “Екофільм” у Щецині (Польща, 2000); “Вілен Калюта. Реальне світло” (2001); Terra vermelha (“Червона земля”), 2001; документальний телесеріал “Війна. Український рахунок” (2001 – 2002). Продюсер документальних телефільмів “Десять років відчуження” (1996), “Ніка, котра...”, “Невідоме кіно”, “Порода” (всі – 1998).





Володимир Войтенко. Сергію, ти зростав у кінематографічній родині, сказати б, в українському кінематографі. Очевидно, що не випадково став режисером. Що для тебе кіно було в дитинстві? Що воно означало для тебе, коли вступав до інституту й навчався там? Що для тебе кіно сьогодні? Себто, чи змінювалося – і яким чином – твоє ставлення до кінематографа? І чи змінилися за цей час значення і роль кінематографа для суспільства?

Сергій Буковський. Звичайне життя, що в ньому слово “простій” (“міжкартиння”) звучало значно частіше, ніж команда “мотор!”. Звичайне, певна річ, не в сенсі безрадісне. Навпаки. В однокімнатній квартирі нашій завжди було безліч гостей, друзів – то перший знімальний день, то останній, здавання фільму, перероблення, дознімання, довгоочікуваний прокат чи ефір. Що таке бомонд я вперше дізнався з телепрограми Ганапольського. В нашій родині з однаковим пієтетом ставилися і до знаного артиста, і до освітлювача. А будні – одноманітний стукіт друкарської машинки, профіль батька в отворі дверей, мама біля вічного вогню, тобто на кухні. У свята – намет на березі Дніпра. От, певно, і все. А перші дитячі спомини, швидше їхні фраґменти, збіглися з експедицією до Батурина, там батько знімав “Бур’ян”. Експедиція була дуже довгою – півтора року. У вільний час група забавляла себе, як могла – то всі поголовно в’язали, потім ловили щук у Сеймі, відтак, уже влітку, здається, майстрували повітряних зміїв. Іван Васильович Миколайчук зробив змія величезного розміру. І він полетів. Всі дітлахи мріяли потримати за мотузку. Ось уже не пригадаю, чи вдалося мені вхопити змія, але, гадаю, що ні, бо ридав від образи, сидячи в траві. Потім одного дня з’явилися на березі Сейму Ґрудінін і Брондуков. Чомусь на конях і з ґвинтівками через спину. Зняли ґвинтівки і зробили декілька ляских пострілів у бік річки. Майже на середині річки в напрямкові іншого берега переправлявся пором з Іваном Миколайчуком і Лілею Дзюбою. Лілю вбили і вона повільно сповзла на дошки порому, тримаючись за натягнену між берегами линву. Я кричав крізь шмарклі й сльози: “Наволоч! Гади!!!” Через багато років актриса Дзюба, вона грала тоді головну героїню Зінку, зізналася: “Мені це так допомогло. Я так перевтілилася. Я так перевтілилася”. Я ж червонів від того, що повірив тоді й узяв усе навсправжки. До речі, сцена ця так і не ввійшла до фільму. Давид Мотузка, за романом Головка, гине, але в фільмі він так само, як і Зінка залишається жити, щоб нести в народ світлі ідеї Лєніна.

А світлі ідеї Лєніна і товариша його Маркса ми вивчали рівно п’ять років. Просиджуючи днями і роками в бібліотеці КПРС під час навчання в театральному інституті ім. Карпенка-Карого режисурі документального кіна. Я хотів стати біологом чи зоологом, світ природи мене дуже захоплював. Але так вийшло, що вступив на кінофак.

Що для мене кінематограф сьогодні?

У жорстких рамцях обумовлених правил все ж намагаюся наполягати на своєму. Інколи це вдається. Хочу заробити грошей – купити гарну відеокамеру, монтажну станцію і піти в автономне плавання. Чи допоможе? Принаймні сьогодні наявність такої цифрової камери не простий атрибут, а потреба, продиктована часом. Побачив – зняв, колись знадобиться. Багато, дуже багато змінилося в нашому житті. Зміна поколінь відбулася не плавно, не безболісно для старших моїх колеґ. Дуже багато людей просто були викинені за борт. Одиницям вдалося вистояти. Раніше ми не жили в умовинах ринку, конкуренції, про гроші взагалі не розмовляли...

Незмінною пристрастю для мене залишився монтаж, все більш осоружним стає знімальний період.

Здається, найбільша провина за нинішній стан вітчизняного кіна лежить на українській кіноспільноті, в котрої не вистачило вагомих арґументів (підкріплених минулим і спрямованих у майбутнє), аби державці потурбувалися про постання повноцінної української кінематографії як наріжної складової вітчизняної кіноіндустрії. І маємо майже спорадичне фільмовиробництво. Чи ти згоден визнати і свою за це відповідальність? І є ж така інституція, як Спілка кінематографістів, що вона, саме вона мала б... І так далі.

Я не відношу себе і ніколи не відносив до якоїсь спільноти. Вся моя спільнота – це моя дружина і я. Мені все зрозуміло, як Божий день, з нашим українським кінематографом. Це вже звична річ розмовляти на цю тему і дискутувати. Грошей не дають, у нас сценаристів нема, права забрали... і т. д. Все це сон рябої кобили. Кіно як індустрія – це передовсім ідеологія. Марксистська, буржуазна, ліва, права, імперська... Одне слово, яка держава, такий і теракт. Це про нас. Нещодавно ось отримав велику анкету з НСКУ, в якій прохають відповісти на безліч питань про долю вітчизняного кінематографа. Хто винен? Що робити? Ці питання треба було ставити собі десять років тому. Також просили назвати чотири чи п’ять найкращих фільмів останнього десятиріччя. Можливо, я не всі фільми бачив, але мені не вдалося нічого згадати з ігрових картин. Певно, крім “Приятеля небіжчика”. Сумно, але факт. Серед документальних згадалася картина Романа Балаяна про Параджанова, Маслобойщикова – про Булґакова, Борсюка – про Ніку Турбіну, прекрасні студентські роботи університету культури і мистецтв. От, напевно, і все. На анкету я не відповів. Викинув конверта через тиждень... Допомагає спілка пенсіонерам, хворим і людям, котрі за межею бідности, – слава Богу. В решті випадків – ця організація вже давно вичерпала свій політичний ресурс. Для творчої талановитої людини, яка хоче зробити картину і рухається до поставленої мети, спільнота не потрібна. Тим паче, така як наша. Зробив же Степан Коваль “Йшов трамвай №9”. І руки замерзали і пластилін перетворювався на каміння в неопалюваній студії. Але ж зробив. Йому б стипендію, щоб жив безбідно і творив, а він титри подає на телекомпанії “ТЕТ”. Ось реалії нашого “кіна” сьогодні. Яка спільнота, Володю? Чи, може, поговоримо про “вартість мистецького факту” (це – цитата)?

Давай про інше – чи бачиш ти, коли не постання, то визрівання нової української кіноґенерації сьогодні? Якщо так, то в яких ознаках, величинах, іменах ти можеш про неї говорити?

Нова кіноґенерація починається зі студентської лави. З мільйонних інвестицій в освіту. З точної, професійно розробленої програми навчання. А не за принципом: “Пригадується, знімали ми минулого століття кіножурнал...”. Бачив на свої очі, як до третього курсу в студентів з’являлася печать приречености на обличчі. В цьому велика частка й моєї провини. Я не зміг вселити в них надію. Багато про це можна балакати, та не хочеться чомусь. Все це переливання з пустого в порожнє... І потім, якщо студенти платять гроші за навчання, то чому не вони мають вибирати собі майстрів чи педагогів?

Якось ти сказав, що не любиш переглядати своїх фільмів. Чому? Що тебе зупиняє?

Не люблю, та й усе. Намагаюсь жити сьогоднішнім днем. Без прожектерства. За минулим не ностальгую. Хоча із задоволенням іноді дивимося з дружиною радянські фільми... Ось нещодавно «Монолог» Авербаха передивилися. Таке кіно вже навряд чи з’явиться.

Яке життя твоїх фільмів? Наскільки ти цим цікавишся? І взагалі, яким є життя кінодокументалістики – вчора (за радянських часів) і сьогодні, а також – в інших світах?

А яке життя. В ґаражі з десяток кінокопій лежить, коробки вже іржею вкрилися. І викинути жаль. Щось у кіноархіві зберігається на Солом’янці, “Завтра свято” – в бібліотеці Конґресу США, яка доля фільмів, що виходили на всесоюзний екран, мені не відомо. Ну, з минулим-то все зрозуміло, та й із майбутнім найближчим усе зрозуміло, певне. У нас, принаймні. В Росії, наприклад, точніше буде – в Москві, почався потужний процес відродження і відповідно формування нової мітології. Імперсько-радянського штибу. Мені так здається. Черговий перегляд історичних реалій. Ось чим можна пояснити сплеск теледокументалістики і кінематографа в цілому. Це все ідеологія. Чи не так? Щось схоже починається й у нас. Не в таких масштабах, звичайно. Росіяни з великим задоволенням дивляться документальні фільми. За дуже малим винятком, у справжньому документальному кіні на плівці, з гарними бюджетами, працює лише декілька чоловік. Вони сіли на одну, але безпрограшну тему – глибинка на експорт.

Це, звичайно, один зі шляхів розвитку штучного авторського кіна – шукати гроші, партнерів, їздити на різні форуми, працювати з фондами. Але цей шлях нам найближчим часом не світить. Дуже це копітка праця, в підмурівку якої лежить протекціонізм, особисті давні зв’язки. Ми ж хочемо багато й одразу. Ну, і найголовніший арґумент проти нас – ми не в Євросоюзі і не скоро там будемо... А поки з нами не дуже хочуть мати справу. От ми і кинулися культивувати свій рідний “міжсобойчик”. Одна розумна людина якось по телевізору каже: цього року ми зняли три найкращі фільми всіх часів і народів, і те, що це кіно не розуміють, так це народ – дурень. Ге-е-еть “Титанік”! Ось і домовилися. Ось і чудово.

Як ти відповідаєш собі на питання: навіщо документальне кіно? І що таке – бути правдивим, істинним документалістом?

Я не знаю, навіщо документальне кіно. А справжній документаліст – це такий хлопець, який і до вогню, і до води. Нам грошей не треба – роботу давай. Ми ще й доплатимо за задоволення. А якщо без іронії, то я не розділяю для себе кіна на документальне й художнє. Щось під силу сказати документальному кіну, щось – ні. Як можна, наприклад, зняти в ігровому кіні “Жертву вечірню”? Ніяк. Хоча це художнє кіно. Образ натовпу, країни... системи. Документальне кіно однаковою мірою з ігровим створює нову реальність. Образ. Тільки в інший спосіб.

Зараз процвітає настрій у кінематографістів мало не проспівати осанну часам українського радянського кіна. Зокрема, це і в документалістів така тенденція. Мовляв, справді, тоді була цензура, а от зараз іще гірше... Зрештою, зрозуміло – яка б не була, а люди мали постійну роботу, що давала порівняно пристойне життя. Та коли вести професійну розмову, що для тебе в українській радянській документалістиці залишається мистецьки вартісним?

Я не співаю панегірика радянському ладові. Я застав лише його відгомін. Коли на парткомі кінохроніки розподіляли завантаження режисерів на рік. Тобі – журнальчик, а вам ось битву за врожай. “Завтра свято” в Україні не прийняли, не прийняли і в Держкіні СРСР. Картину врятувала конфліктна комісія Спілки кінематографістів СРСР. Але радянська цензура – це дитяче лепетання, якщо порівняти з нинішньою цензурою. Вона просто інша, грошова. І що найсумніше – вона нівелює різницю між талантом і нездарою.

“Симфонія Донбасу” Дзиґи Вертова – це те, що для мене завжди буде мистецьки вартісним.

Українські документалісти, ті, що встигли попрацювати за радянської "системи багатокартиння", про нинішню "систему малокартиння" кажуть тепер так: це нинішні державці не хочуть, аби фіксували на кіноплівку їхнє злочинне господарювання. Наскільки це правдива причина?.. От зараз, завдяки технологійній революції, цифрова камера робить приступним фільмування для досить багатьох людей. Вочевидь, що справжні фільми можуть робити далеко не всі. Але ж знімати документальний фільм, коли для тебе це громадянський обов'язок чи потреба (якщо вже ведуться означені дисидентські розмови), для професіонала в якомусь розумінні тепер приступніше. Що й роблять, між іншим, метри світової документалістики: ось приїздив до Києва Альберт Майзелс, то він чи не увесь час тримав маленьку цифрову камеру в руці й фільмував. Чи тут іще й причина соціальна: українські кінематографісти надто бідні, щоб бути кінематографістами у питомому, справжньому розумінні цього слова?

Це не українські документалісти, що працювали за періоду багатокартиння, казали таке, а покійний Ізраїль Цальович Ґольдштейн сказав у програмі “Невідоме кіно”, яка була зроблена в “Інтерньюзі” багато років тому. Новелу про Ґольдштейна робив я. А як вичерпно він відповів на це питання – покаже час. Обов’язково покаже. Іноді ми переоцінюємо нашу нинішню владу. Їй наплювати, чи залишаться там якісь сліди після неї чи ні. Психологія сприйняття довколишнього світу в них інша. Як в анекдоті про стару-жебрачку:

– Подайте, Борис Николаевич, что-нибудь...

– А как же я вам подам? У меня ни ракетки, ни мяча.

Не тільки Альберт Майзелс фільмує цифровою камерою. Десять років тому приїздив класик Кріс Маркер. І теж знімав на цифрову камеру все підряд. У нас удома сів на підлогу і просто з телевізора знімав першотравневу демонстрацію. Я не думаю, що все те, що вони знімають чи знімали, миттєво потрапляє до фільму. Камера в цьому разі – це записник. Свій особистий архів. Можливість реалізувати себе відносно недорогим способом. Я не думаю, що придбання камери і гарної програми для монтажу й озвучання – такі вже великі гроші. Все відносно, звичайно. Особисто мені вона не по кишені. Якщо вже зайшла про це мова. А що потім? Ну, зняв ти свій фільм за велінням громадянського обов’язку, і що з ним робити? Продавати? Кому? В найкращому випадкові його покажуть безкоштовно, а то й грошей попросять за показ. Але мене більш хвилює, що відбудеться взагалі з документальним кіном із приходом такої маленької, майже напівприхованої камери. Естетика жанру стрімко змінюється. Тотальний наступ на живу людину, вторгнення до її особистого, інтимного життя, “застеколля”, одне слово. Мені це все не дуже імпонує.

І це складні питання. Дивлячись, напевно, як цим користуватися, в ім’я людини чи на шкоду. Не принижуючи, а навпаки підносячи її гідність і велич. Перепрошую за патетику. Я дуже чітко і на власному досвіді відчув одного разу головну дилему жанру. Під час фільмування стрічки «На Берлін!». Поруч із тим, що знімалося в Німеччині, – ветерани на цвинтарі, біля Рейхстаґу, в пивній, – відбувалося й інше, паралельне, життя двох ветеранів у чужій країні. Вже після зйомок. Вечорами в готелі.

– Ось! Ось, що треба було знімати! – кричав мені друг. – А не цей джентльменський набір.

– А ти б зняв, якби це був твій батько? Чи близька тобі людина? – запитую його.

– Ні.

Я не хочу здатися чистоплюєм, я знаю всі етичні недоліки фаху, знаю, як з нормальної людини можна зробити все, що завгодно, як увійти в довіру й використати цю довіру в корисних цілях, і робив це багаторазово. І якби в Берліні зі мною були б не батько з тестем – напевно, інше кіно вийшло б. Усе це відгукнеться мені, рано чи пізно.

На продовження теми: чи дивився ти фільм "Обличчя протесту" – про відомі політичні події в Україні 2000 – 2001 років? Коли так, то яке твоє ставлення до цієї роботи як професійного режисера-документаліста? І чому фільм про такі вочевидь “літописні події” зняли не люди з класичного, сказати б, кіноцеху?

Я не бачив цього фільму.

До речі, як ти ставишся до "заклинань кіноплівки"? Попри всі нюанси, мені здається, для документалістів ці заклинання не вельми перспективні. І розмови про те, що фіксоване на відео просто стирається й не полишає по собі сліду, теж не дуже серйозні. Ну, можна перевести на цифровий диск і зберігати вічно...

Відеокасета не має запаху. А плівка? Який чудовий запах вона має! Жодне відеозображення, навіть HD, не замінить плівку. Особливо чорно-білу. Плівка, її обмежений ліміт стимулюють тебе мислити по-іншому. Стисло. Лаконічно. Скажімо, “Червону землю” знімали на плівці Коdак 16 мм. Але фільм існує лише на відео. Я вважаю його незавершеним. Який вийшов, такий і вийшов. Ми зробили все, що змогли. Язик до екрана не причепиш. Плівки було мало, звукооператора не було, пожити б там місяців зо три, а потім тільки знімати, а не десять днів усього – все це порожні розмови. Це дурна і згубна настанова нашого Мінкульту – якщо фільм отримав приз, неважливо де, хоч у Мухосранську, то це шедевр, а якщо ні, то це лайно. Фільм був на єдиному фестивалі в Кракові і не вилетів з обговорення до останнього дня. Картину помітили. Надходили запрошення з Бразилії, Греції, Нідерландів. Але в конкурсі престижних фестивалів, як тобі відомо, беруть участь тільки кінокопії. Брешу. Фільм отримав Ґран-прі на фестивалі “Вітер мандрів”. Це “шалений успіх”. Але я не надсилав туди картини.

Чи часто змінюється задум документального фільму під час роботи над ним? Чи часто реальність веде тобою? І наскільки ти їй довіряєш? Іншими словами, наскільки режисер-документаліст є деміургом?

Якщо задум фільму правильний. Точний. А не формально сконструйований за письмовим столом. Тоді і праця в радість, і задум збагачується в процесі роботи. Чи веде мене реальність, чи ні? Все залежить від завдання, стилю, жанру. Я не можу однозначно відповісти на це питання. От у “Війні...”, наприклад, задум збагачувався в процесі роботи. Був би в мене жорсткий, залізний сценарій, навряд чи вийшла б така картина. В документальному кіні ще залишився невеличкий просвіт для вільного лету, для імпровізації. За це я його й люблю.

Ми розмовляємо з тобою останніх травневих днів 2003 року, коли на телеканалі "1+1" завершується показ твого дев'ятисерійного фільму "Війна. Український рахунок". Це робота абсолютно принципова і для української документалістики, і для вітчизняного ТБ, і для українського суспільства. Здається, ти вперше поставив перед собою зовсім нове завдання...

Нове тільки в одному значенні, за 20 років праці в кіні такої кількости тексту в моїх фільмах не було. Майже не було. А головна тема все та сама. Людина і тоталітаризм. Тільки влада в цьому випадкові вчинила глобальний злочин. В ім’я свого порятунку закопала під землю мільйони людей. А ми донині зводимо одне з одним рахунки. Мені б дуже хотілося, аби глядач відчув це, додивившись серіал до кінця.

Цього року ти фільмував картину на замовлення російського телеканалу "Культура". Про причини сучасного російського кінопоступу вже йшлося, а як тобі там працювалося?

Серіал, у якому я працював, має назву «І більш, ніж любов». Його створюють різні режисери для каналу «Культура». Я робив одну із серій. Картину сприйняли дуже добре...

Умови? В Москві все дуже швидко вирішується. Будь-яке фінансове чи виробниче питання. Те, на що в нас ідуть місяці, в Москві вирішується за п’ять хвилин. Не працюють тільки ледачі. Якщо все складеться гарно, попереду мегапроект «На Єнісеї», за ідеєю Міхаіла Тарковського. Він живе в тайзі в селищі Бахта. Пише книжки й облаштовує музей тайгового способу життя. Я не маю особливих ілюзій з цього приводу. Проект дорогий. Народний документальний роман з 10-12 годинних серій. Хоча це дуже привабливо – і ловити тайменів, і кіно знімати. Мрія ідіота.

Володимир Войтенко

Травень 2003



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com