Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

11.10.2002 14:03

Юрій Іллєнко: “Це моя персональна конфігурація...”

Записав Алік Шпилюк (14 січня 2002; KINO-КОЛО #13)

У січні цього року редакція KINO-KOЛА звернулася до автора фільму “Молитва за гетьмана Мазепу” Юрія Іллєнка з кількома запитаннями, на які й отримала відповідь... Питання. Поясніть свій фільм: ви одночасно його сценарист, режисер та оператор – що вас хвилювало, якщо ви втілювали саме цей сценарій, цей сюжет, власноруч тримали камеру й виводили саме таких героїв? Чи потребує коментарів естетика, кіномова вашого фільму?

Юрій Іллєнко. В принципі, коментарів потребує будь-що, пізнання будь-чого – це коментар, це спроба дефініції будь-чого у світі – саме так ми наближаємося до його розуміння. Хоч я особисто категоричний супротивник такої позиції: “Мені фільм не зрозумілий”. Вважаю, що будь-який творчий жест не апелює до розуму, він не потребує дефініцій, він апелює до почуттів, і коли ти спостерігаєш якийсь творчий акт, ти просто з ним разом занурюєшся у цей світ, співпереживаєш – це той максимум, що його ти можеш запропонувати і взяти від твору. Хоча нас усе життя навчали, що ми маємо “зрозуміти” твір мистецтва. Це помилка! Ну як можна зрозуміти Венеру Мілоську? Це з приводу коментарів. Так, звичайно, тут є дві стадії. Одна – це безпосереднє переживання твору, а друга – це вже твої особисті роздуми про твір. Якщо він щось залишив у тобі, то ти потім повертаєшся до нього: аналізувати, думати, знов переживати – але на іншому рівні.

Чому така дивна конфігурація – автор сценарію, режисер, оператор? Це моя персональна конфігурація, яку я нікому не нав’язував. Колись, коли я був молодий та аґресивний, я хотів цю конфігурацію нав’язати світові, а потім зрозумів, що це зухвальство з мого боку. Просто так сталося в моєму житті, що я прийшов до кіна через операторство, а потім захотів стати режисером – ще в студентські роки – і зрозумів, що треба опанувати безліч інших кінопрофесій, як також, обов’язково – драматургію. А потім зрозумів ще щось: що кінорежисура складається з усіх професій, тому й вийшов на таку конфігурацію – мені так працювати краще. Загалом, це ознака так званого “авторського” кінематографа. Тобто “Молитва...” – фільм “авторський” ще й із цього боку.

Чому саме ця тематика? Я виходив на це досить довго, і підходи були досить далекі. Взагалі, кожен митець шукає собі матеріал, на якому йому найповніше можна було б висловитися, якісь моменти, що вони найглибше чіпляють його життя, його власний досвід, його перцепцію, які заримовані чи найповніше відповідають на його власні запитання до життя. Саме такою для мене є тема становлення незалежности – чи то незалежности особистої, чи то державної... Це може видаватися за гучні слова, але мені дійсно здається, що будь-яка незалежність розпочинається з незалежности особистої. Не може бути незалежної держави, де люди – раби. Тобто треба розпочинати з незалежности кожного. І є історичні постаті, які встановили парадигму, взірець цього, так би мовити: “Робіть, як я!” І саме феномен Мазепи – такий. Серед усіх його проблем, серед усіх контроверсійних способів життя, серед усіх його трагедій і драм є одна річ, яку дуже важко перекреслити, хоч саме це перекреслювалося імперським “чорним PR-ом” протягом багатьох століть – що він, практично, дав парадигму незалежности – хоч на коротку мить, може, навіть, на неіснуючу мить, але він зробив Україну незалежною. І цього не зробив жодний з інших гетьманів, хоча деякі, як Богдан Хмельницький, наближалися до цього впритул.

Понад те, коли я починав працювати над цією темою, вона була практично забороненою, що, між іншим, мій інтерес підігрівало. Я тоді теж був режисером, що отримував, сказати б, перманентні анафеми, такі собі мікро-анафеми, тому мені людина, яка отримала велику анафему, була дуже цікава. Він (Мазепа) якоюсь мірою мій духовий побратим. Ось чому ця тема. Я дуже довго над нею працював, думав, робив різні варіанти і виходив на те, що врешті-решт склалося. І навіть коли сценарій вже був написаний, коли я почав знімати, я зрозумів, що будь-які варіанти жорсткого трактування, “мого” трактування цієї постаті будуть такою ж помилкою, як і всі попередні трактування. Тому, можливо, головне протягом зйомок фільму було – й для мене, і для Богдана Ступки – уникнути якогось однозначного трактування. Скоріш за все, ми домагалися ось цієї невловимости. Знаєте, ще один велетень української культури – Сковорода – чомусь заповів написати на своєму могильному камені: “Світ ловив мене, але не спіймав”. Що це означає? Як на мене – дуже просту річ: ухоплення чи дефініція будь-якої великої ідеї відразу ж її обмежує. Він не хотів бути обмежений аніяк. І дивним чином світ не спіймав і Мазепу. Я думаю, що було б прикрою помилкою для мене – спіймати його. Тому я й не ставив такого завдання – ловити. Радше, це наближення до нього – і ця сфера рефлексій, які виникають при такому наближенні, – вона і є предметом фільму. Вона велика, я хотів зробити її досить об’ємною, глибинною, щоб задовольнити будь-який рівень запитань.

Там є рівень дуже демократичний, комунікабельний – рівень оповідання, наративний рівень – любов, життєві події, що завжди цікаві: тут і зради, й битви, й пиятики. Є й інший рівень, що його теж закладено: рівень естетичного розуміння історії. Скажімо, разом з Мазепою було майже знищено велику динамічну культуру бароко в Україні. Це чи не найголовніший трагічний наслідок цих подій. І одне з завдань було не те щоб реставрувати, а перенести цю образну систему в барокову культуру. Ми всі – діти бароко. Український менталітет звідти виростає. Для України бароко – це, фактично, те, що для Західної Європи був Ренесанс. Це подібні явища. І саме час Мазепи – це період розквіту бароко. І те, що ця культура знищувалася й нас переводили на зовсім інший культурний рівень, що має “лейбл” шароварів і стріхи, і залишили тільки пісенність – цього замало для культури, яка хоче інтеґруватися до Європи. Та й чому, власне, інтеґруватися? Ми завжди були в Європі – нас звідти вивели, посадили, так би мовити, в карцер на довгі роки. Всі ознаки цивілізованої нації ми мали – і зараз маємо, тільки треба це усвідомити! Я думаю, що фільм якоюсь мірою ось це надзавдання ставить: самоусвідомлення через естетичні категорії. Я вже давно не роблю просто фільмів – мене це не цікавить. І тому мені не цікаві оцінки, які мені зараз намагаються роздавати. І тому я дуже задоволений, що й на Берлінський фестиваль везу картину не для журі...

Що ж стосується нашого виходу на українську авдиторію – це не волюнтаристське рішення, а об’єктивна ситуація. По-перше, ми хочемо тут презентувати фільм, так би мовити, в абсолютному вигляді – з Dolby-звуком. По-друге, досвід підказує, що вихід на українського глядача завжди правильний, коли йде через Париж або Берлін, або... Тому ми хочемо спочатку запевнити нашого майбутнього глядача, що ми прямуємо саме цим шляхом європейської інтеґрації. Потім зараз було б неправильно виходити з фільмом на широкий загал, бо точиться виборча кампанія. Кому яке діло до кіна? Було б просто безглуздям втручатися в суспільне життя зараз. Після виборів – літо, мертвий сезон. Тому – осінь. А головне, ми хочемо вийти якісно. Це дуже серйозна підготовка. Продюсер у це вкладає дуже великі гроші. Це цивілізований підхід, нормальна промоція. Ми взагалі в нашому кінематографі не знали, що це таке – промоція. Навіть слова такого в нас не було... Коли я розпочинав роботу над цим фільмом, я пообіцяв, що крім того, що це буде фільм, я роблю ще й пілотний варіант певного сучасного кінематографічного жесту, що він включає в себе нормальну світову практику промоції, дистрибуції, фестивальної політики. Так роблять усі – спочатку їдуть на фестивалі. Так і в нас – світова прем’єра в Берліні. Це нормально. Для цього треба тільки гроші мати. І дуже добре, що вітчизняний бізнес уже дійшов до такого рівня, коли він розуміє, що це так само і його проблематика...



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com