Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

13.11.2003 14:59

Микола Седнєв: “Я намагався показати конфлікт культур...”

Микола Седнєв – режисер, сценарист, актор. Народився 1951 року в Одесі. 1987 року закінчив КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого за спеціальністю кінорежисура (майстерня Володимира Довганя). Дипломний фільм – короткометражка “Неділя, понеділок...” (1987). Після закінчення інституту і досьогодні працює на Одеській кіностудії, де поставив повнометражні фільми “Прокинутися в Шанхаї” (1992) і “Вишивальниця в сутінках” (2002). Грав у картинах Кіри Муратової “Лист до Америки” (1999), “Другорядні люди” (2001). Прем’єрний показ фільму “Вишивальниця в сутінках” відбувся на 32 МКФ “Молодість” у жовтні минулого року. Отже – розмова з режисером після прем’єри.

Микола Седнєв. Фільм “Прокинутися в Шанхаї”, який я зняв за власним сценарієм 1992 року, – це перша частина кінотрилогії. І ось зараз, через 10 років, мені вдалося зняти другу. Сюжетно вони не пов’язані між собою, це просто кінотрилогія про кохання. Їх можна дивитися в будь-якому порядку. Фільми пов’язані лише деякими спільними героями та проблематикою. В обох картинах – поєднання непрофесійних акторів з професійними, причому непрофесійних більшість. Якщо не за обсягом ролей, то за кількістю персонажів. Професіонали у “Вишивальниці” – це Олександр Гетьманський і Тетяна Комарова з київського Театру на Лівому березі і Наталя Сумська з київського театру Івана Франка. Всі решта – непрофесіонали.

Наталя Конончук. Чому ви брали акторів-непрофесіоналів на більшість ролей?

У мене є дві відповіді на це питання. Одна – красива, інша – некрасива. Вони обидві правдиві, але кожна по-різному. Красива – це те, що коли бачиш навколо себе величезну кількість талановитих людей, а Україна – дуже багата на таланти, особливо, скажу без зайвої скромности – Одеса, і ось коли бачиш так багато обдарованих людей, обдарованих також і акторськи, бачиш, що вони могли б грати в кіні, – хочеться їм допомогти. Причому якщо дехто навіть не підозрює, що міг би грати, то хтось цього прагне. Особливо молоді люди. Але в них просто банально немає грошей для того, щоб поїхати вчитися до іншого міста. Я намагаюся їм допомогти, хоча кожного разу даю собі слово, що більше не буду знімати непрофесіоналів, тому що мороки багато. Це суботи, неділі, вечори, витрачені на репетиції з непрофесіоналами – по суті, навіть не репетиції, а навчання їх акторській майстерності. Певна річ, що режисерові це ніяк не оплачується, – та, власне, не про гроші мова. Ось якщо ти запрошуєш Наталю Сумську – то вона сама може зіграти, причому ще невідомо, чи буде роль краща, якщо я буду репетирувати. Більшість режисерів вважає, що так, буде краще. Але я збоку бачу іноді, що режисер часом тільки погіршує, що актор сам зробив би краще. З непрофесіоналами ж – все набагато складніше. Згнітивши серце, йдеш на це. Я вам скажу таку річ: знаєте, я іноді відчуваю талант. Для цього не треба, щоб людина читала байку, уривок... Коли талант сильний, його відчуваєш навіть на відстані, навіть зі спини людини. В мене не було ніколи жодних телепатичних здібностей, але ось талант я можу відчути – це як якась дуже красива мелодія. Найжахливіше – це коли йдеш у натовпі і раптом відчуваєш когось, але не можеш зрозуміти кого. Прислухаєшся...

Це красива відповідь. А некрасива?

Некрасива? Професійні актори пачками відмовлялися зніматися у фільмі “Вишивальниця в сутінках”. Як тільки дізнавалися про копійчані гонорари – у нас же повністю державний фільм. Розумієте, в будь-якій країні кінематограф може розвиватися двома шляхами: або держава достатньо фінансує кіновиробництво, або ж вона створює умови, законодавчу базу для того, щоби приватним підприємцям було вигідно вкладати гроші в кіно. Ідеальний варіант – це коли в країні є й те, й інше. А в Україні немає ані того, ані іншого. Для фільму “Вишивальниця в сутінках” ми отримали дозвіл скласти кошторис на 100 000 долярів, насправді ж треба було б як мінімум втричі більше, за нормативами. Подібного рівня складности стрічку неможливо зняти за такі гроші. А фільм же насправді не складний – я маю на увазі постановочну складність – ані масовок, ані кінних боїв, ані танкових атак, ані експедицій в гори. Але, власне кажучи, навіть із запланованих 100 000 ми не всі кошти отримали. Фільм знімався в борг, за рахунок обігових коштів кіностудії. Але коли і як борг буде повертатися – я не знаю. Отож бо я не маю образи на тих акторів, що відмовилися. Я їх розумію.

Отже, ті, хто знімався, працювали більшою мірою на ентузіазмі?

Доводилося знімати тих, хто погоджується працювати за копійки.

А чи задоволені ви за таких умов акторською роботою?

Я не думаю, що Катя Кондратьєва зіграла гірше, ніж зіграла б професійна актриса. Так само Наташа Квашина, інші. Я задоволений акторами і не думаю, що це позначилося принципово на якості. Але факт лишається фактом. Я вам наведу інший приклад. У фільмові повинен був звучати реп, зразок західної музики, так би мовити попси, причому не дуже якісної, аґресивної, трохи верескливої, жовчної. І ось просто взяти якусь пісню західної групи і поставити її у фільм ми не маємо права – треба купити її. Ми ж нібито шануємо авторське право. А купити в нас грошей немає. Отже, вихід один: треба, щоб композитор фільму Юрій Кузнєцов написав музику в стилі реп, а хтось зі співаків виконав це, звісно, англійською мовою. Але всі співаки, коли ми говорили, скільки можемо заплатити, дружно відмовлялися. І що робити? Закінчилося тим, що став до мікрофона я, хоча, скажу без кокетування, ані слуху, ані голосу в мене немає. Я ніколи не рвався співати. Але я можу безкоштовно стати до мікрофона. Я, до речі, не маю права, навіть якби хотів, заплатити собі – не можу бути водночас і виконавцем, і режисером, тобто керувати самим собою. Я думаю, що професійний співак краще б заспівав, але ж... Або візьміть ще таку просту річ. Ми знімали більшу частину фільму під Одесою, і кожного дня з багатьох питань доводилося зв’язувати з базою, Одеською кіностудією. Найближчий телефон-автомат – за декілька кілометрів. Здавалося б, проста штука, надворі ж ХХІ століття, – мобільний телефон. Ось зараз, коли закінчилася зйомка, мобільний телефон мені в принципі і не потрібен. У мене не буває таких термінових справ. А під час зйомок він необхідний. Держава ж на це грошей не дає – та їх і немає, грошей. Мені дуже шкода Ганну Павлівну Чміль, коли подумаю, як вона розподіляє ці копійки і не знає, як таку обчикрижену свиту поділити. На зарплату працівників студії імени Довженка, котрі декілька місяців її не отримували, на нову техніку, тому що стара вийшла з ладу, на фільм Седнєва, на фільм другого, третього... А як це зробити? Грошей на все не вистачає. Я б не зміг так працювати. Тож я на Міністерство не можу бути ображеним. Вони зробили, що могли. І ось так ми й бігали за декілька кілометрів до телефона-автомата. Я тричі звертався зі шпальт одеських газет до підприємців, до мерії, просив допомогти молодіжній стрічці “Вишивальниця в сутінках”. Казав – ну, трохи такі високі слова – про те, що фільм має велике виховне значення для української молоді, і просив хоч чимось допомогти. Хоч декількома мобільними телефонами і картками, лише на час зйомок. І хоч би хтось відгукнувся. Є безліч фірм з мобільного зв’язку, а допомогти молодіжному українському фільму нікому. Куди ми тільки не ходили шукати спонсорів – і нам всюди відмовляли. І фірми, які відмовляли, відразу ж з великою охотою починали спонсорувати чергове еротичне шоу в черговому нічному клубі. Це таке ось специфічне ставлення українських підприємців до культури. Я розумію, що вони не зобов’язані, але все це настільки огидно... Ось раніше нас вчили, що таке буржуазія, – то оце вона і є: сита, задоволена, якій все це – культура, мистецтво – не потрібно.

Я розумію, що це дуже болісна тема. Але все ж таки картину, навіть за таких складних умов, знято, і хотілося б, щоб ви розповіли власне про неї – що вас хвилювало – які теми, проблеми, адже фільм, по суті, авторський – ви і сценарист, і режисер. Щойно ви назвали картину молодіжною. Отже, виходячи з цього, яка її проблематика?

Взагалі вважається, що непристойно відповідати питанням на питання. І ще вважається, що це властиво одеситам. Я перепрошую, що відповім питанням на питання. Пам’ятаєте епізод, де двійко головних героїв, Мілена і Віталій, приходять на берег моря і розстилають два пляжних рушники. Він – свій, вона – свій. Які це рушники?

На них малюнок, як на прапорах. У неї – американський, а в нього – англійський, якщо я не помиляюся.

Правильно. А коли приходить Назарова, героїня Наталі Сумської, який вона стелить рушник?

Чесно кажучи, не пам’ятаю.

Тоді давайте міркувати так. Віталій, за сюжетом, – хлопець досить стриманий, несміливий. І в нього англійський прапор – Віталій схожий на англійця, навіть зовні. Мілена – розкута, яка може носити досить відвертий одяг чи ходити садом напівоголена, – стелить американський прапор. Назарова ж стелить червоний прапор. Розумієте? Я не хотів, щоб рушник був яскраво-червоний, і ми зробили його малиновим. Або ще один епізод. Пригадуєте сцену, де герої розмальовували торт? Світлана намалювала сонечко, а Марина Володимирівна Назарова – рибку. Сонце – це один з основних символів язичників, а риба – один з символів християнства. Виходить, що у фільмі, по суті, йде суперечка між двома різними філософіями, що їх уособлюють герої. Язичництво – живи для власного задоволення і ні в чому собі не відмовляй, як правило, в психології язичника майже відсутнє поняття совісти, обов’язку, того, про що говорять: ти повинен чинити так, а не інакше. Адже що таке совість – це уміння відчувати сором за те, що чиниш щось не належним чином. І мораль християнства, яка дуже багато чого принесла у світ, – ти повинен робити саме таким чином, щоб тобі не було соромно за марно прожиті роки, як у Островського. До речі, мораль комуністична і християнська дуже подібні. Герої фільму дотримуються двох різних моралей. Назарова – умовно кажучи, християнської, а Мілена, її батько і Світлана, коли ми бачимо їх на початку фільму, постають життєрадісними язичниками. Язичництво – насправді не така погана річ, в язичницьких суспільствах практично не було психічних захворювань, у людей не було ступору. І ось у фільмі – суперечка між героями, між їхніми філософіями. Назарова намагається переробити Мілену: вона не змогла переробити її своїм життям, і завершується тим, що вона переробила її своєю смертю. У фіналі ми бачимо Мілену у тій самій сукні, на яку вона раніше не хотіла навіть дивитися (коричневу з білим комірцем, яка нагадує ніби католицький коледж чи то шкільну форму часів Радянського Союзу), без косметики (а Назарова говорила, що Мілена зловживає косметикою), з косичками (згадайте, як вона раніше ставилася до такої зачіски). Мілена ніби перейшла в ту крайність, яку уособлювала Назарова. Крайнощі – це завжди недобре. Ось така була ніби схема, на яку треба було нанизати живі характери. Власне кажучи, це і є конфлікт фільму: умовно кажучи, сонечко – рибка. Я намагався зробити так, щоб симпатій автора не було на якійсь одній стороні. Людина сама має обирати.

В тому епізоді, коли Назарова малює рибку на торті, Міленин батько каже таке: “Так, Марина Назарова, Радянський Союз”: там стоїть кома, як на змаганнях оголошують, а в принципі можна було б і тире поставити. Мене вже питали: “Чи можна розуміти так, що ви символічно зобразили розпад і самогубство Радянського Союзу?” Конкретно такої мети не було, фільм створювався не заради цього, але до певної міри це правда. Марина Назарова – це Радянський Союз. Бо що таке Радянський Союз взагалі, в принципі? Справді, багато хто його не любив, а коли він закінчив самогубством, як Назарова, багатьох стала мучити ностальгія, і мене, до речі, теж. Адже за радянської влади кінематографіст – це була заможна і шанована людина. А тепер за мізерні гроші фільмуєш картину, а потім багато років взагалі не знімаєш, чекаєш наступної постановки. Зрештою, все це не заради грошей робиться. Наш оператор, наприклад, для того, щоб знімати фільм, пішов з телебачення, де він заробляв у декілька разів більше. Тож Радянський Союз, якщо взяти саму-саму його суть, так само як комуністичної ідеології, – це спроба досягти шляхетних, красивих, правильних цілей негідними засобами. Так само й Назарова – вона намагається досягти шляхетної мети, але зовсім не гідними засобами. Вона – як партком, втручається в життя людей. Такий конфлікт фільму: Назарова і Мілена. Можна сказати, що це і конфлікт поколінь.

Я сприйняла це саме як конфлікт поколінь. Але образи Назарової і Мілени, саме в контексті приналежности їх до старшого і молодшого покоління і від цього – якоїсь типовости, видалися мені до певної міри штучними, принаймні у виведеній у фільмі ситуації.

Дійсно, тут Назарова – дещо умовна фігура, тому що таких людей дуже мало. Типовою її ніяк не назвеш. Для мене фільм, розумієте, навіть не стільки про живих людей, скільки про дві культури, які зіштовхуються. Якщо брати поняття культури в широкому розумінні. Я свідомий того, що у стрічці це виглядає як конфлікт поколінь, але я намагався показати конфлікт культур: більш архаїчної – Назарової – і більш модернової – Мілени. Протиставлення проходить через весь фільм: у музиці (пригадуєте епізод на початку, коли герої йдуть торговими рядами, і в одному місці звучить реп, а потім в іншому – “Ніч яка місячна”?), в зображальному ряді (візьміть дачу, де вони живуть, – це архаїчна, хоча й з деякими елементами модерну, хата під солом’яною стріхою, – і тут же поряд сучасний ресторан з якимись вигадливими конструкціями). Моєї симпатії немає на жодному боці, але завжди, коли зіштовхують архаїку і модерн, виходить, незалежно від автора, що архаїка виглядає чарівнішою. Хата – привабливіша, миліша, ніж цей бездушний ресторан, так само і “Ніч яка місячна”. Сюжет же – в принципі, це декілька любовних історій, які переплітаються між собою. Його можна назвати енциклопедією любовних ситуацій. Тут є все: зрада, ревнощі, зізнання, пропозиція руки і серця.

Що ви можете сказати про естетику фільму? Жанр?

Це лав-сторі. Можна сказати, що “Вишивальниця в сутінках” – мелодрама, хоча там є комедійні елементи. А за естетикою... “Прокинутися в Шанхаї” – був реалістичний фільм, хоча й з деякими елементами відсторонености. А ось “Вишивальницю в сутінках” мені вже нецікаво було робити як реалістичну картину, і я зробив її умовно-театральною. Згадайте початок фільму: трійця героїв бачить чи то театральну шкатулку, чи то катеринку, де пропливають такі собі кічові молодята. Можна сказати, що це – як рішення всього фільму, як ключ до нього: завіса, в якій крутяться кічові молодята, в чомусь зворушливі, в чомусь трохи вульгарні. Весь фільм – свідомо театральний. Це і в мізансценах, і в манері акторської гри. Мені була цікава така умовність, і я пішов на неї. Тепер мені вже це нецікаво і далі я робитиму щось інше.

Є плани стосовно третьої частини трилогії?

Сценарій уже майже закінчений, називається “Мілена, душа моя”. Там герої потрапляють до кіна.

До, речі, стосовно назви – “Вишивальниця в сутінках”. Як ви самі казали перед прем’єрою, титульним для фільму став персонаж другого плану. Як би ви це могли прокоментувати? Чому з усіх героїв – і головних, і другого плану – ви обрали саме вишивальницю?

В принципі всі персонажі фільму демонструють Мілені різні способи втечі від життя. Для батька – це алкоголізм, для вишивальниці – релігія.

Мені здається, найпоказовіша в картині втеча від життя у героїні Наталі Бузько – дівчинки Петрової.

Справді, в психології такий спосіб, який обрала дівчинка Петрова, називається поверненням до дитячих способів реаґування. Часто малі діти, коли в дім приходять незнайомі люди, ховаються під стіл, а коли з’ясовується, що це добрі знайомі батька й матері, вилазять звідти. Якщо доросла людина повертається до дитячого способу реаґування, столом, під який вона ховається, може бути що завгодно – наприклад, та ж пляшка горілки. Така втеча в дитинство, як у дівчинки Петрової, в житті, звичайно, трапляється рідко. У фіналі, коли Мілені треба вирішити, як жити далі, вона обирає шлях дівчинки Петрової, повертається до дитячих способів реаґування. І вона обирає не найгірший шлях.

Що, на вашу думку, вам вдалося у фільмі, що ні?

Від багатьох творчих рішень довелося відмовитися просто через банальну нестачу коштів. А взагалі-то – мене зараз непокоїть певна прямолінійність фільму, деякі речі можна було б зробити більш вишуканими.

Ви знімалися у фільмах Кіри Муратової. Чи вплинула якимось чином ця робота на вашу власну режисерську творчість? Мені здається, образ дівчинки Петрової у вашому фільмові – суто муратовський.

Я згоден. Дівчинка Петрова, окрім того, що її грає Наташа Бузько, ще й за режисурою і за всіма параметрами нагадує образи Муратової. Це відбувається неусвідомлено. Я не наслідую спеціально Муратову, але, розумієте, працювати на Одеській кіностудії і не потрапити під вплив такої могутньої творчої особистости, як Муратова, неможливо. А взагалі робота з нею – неймовірно цікава. Муратова нібито і не режисирує, а потім ти бачиш, що вона тебе потроху підштовхує в потрібному напрямку, а з іншого боку – вона йде від людини, від того, як актор сам зробить те чи те. На зйомках Муратова – це такий згусток думок, нервів, енерґії. Неймовірно цікаво за нею спостерігати. А як вона досягає деяких речей – я досі не розумію. У багатьох інших, дуже хороших режисерів, розумію – може, сам не можу (чи поки що не можу) так зробити, але розумію. А в Муратової – ні. Ну, що тут скажеш: вона геніальна. У всіх її фільмах звучить неймовірна, жахлива туга за тим, що стосунки між людьми не повинні бути такими, – це таке моє власне формулювання її творчости. Це можна назвати тугою за золотою добою...

Наталя Конончук, Жовтень 2002



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com