Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

23.02.2004 13:05

Володимир Войтенко: «Український кінофеномен потрібно творити продумано і аґресивно”

У світі є речі, які не потребують доведення, наприклад: Дніпро впадає у Чорне море, усі чоловіки — тварини, українське кіно — міф. Неймовірно, але є людина, яка уже кілька років намагається спростувати останню тезу у створеному ним часописі «КІNО-КОЛО». Ведучий програми «Аргумент кіно» телеканалу «1+1», відомий тим, що збагатив рідну мову виразами «Творення є акт волі» і «Кінематографічної вам ночі», кінокритик Володимир Войтенко про долю українського кіна.

До речі, чому «кіна»?

Якщо можна відмінювати «пальто», то чому не можна відмінювати інші слова середнього роду? Ми у журналі «KINO-КОЛО» намагаємось стверджувати правила питомого українського правопису. Цілком нагальну реформу правопису, планомірно русифікованого від початку 1930-х, кілька років тому хтось бездарно, а дехто цілком свідомо, завалили. Тому немає іншого шляху, як утверджувати її безпосередньою практикою — побутовою і на сторінках ЗМІ. І є вже чимало видань, переважно розрахованих на інтелектуальну публіку, хто це практично робить. «KINO-КОЛО» — від 1997 року.

Після «Мазепи» та «Мамая» складається враження, що українське кіно — це розумування за державний кошт і чомусь обов’язково на історичну тематику. Отже, що таке українське кіно сьогодні?

З 1990-х років — це 3—5 повнометражних ігрових фільмів на рік. Серед них трапляються ті, що зачіпають історичні теми...

Відомо, чи не всі європейські держави — це держави національні й кожна має непросту історію. Для нашої країни, що тривалий час не мала своєї держави, цілком нормальним є пошук державницьких витоків, а також — виправдання державного існування нації. Виправдання ж, за великим рахунком, можливе тільки моральне і культурне. А держава, яка не може себе виправдати, бути самодостатньою і цікавою світові, сходить нанівець. Така держава має всі підстави зникнути — або хтось загарбає силою, або сама почне розчинятися в інших державних тілах — прикладів скільки завгодно! Тож не обов’язково, щоби танки приповзли із Москви чи літаки з-за океану прилетіли. Коли втрачено чи не знайдено сенсу існування, все скінчиться «мирним шляхом»...

Кіно ж є найчутливішою частиною культури і найвпливовішою, власне, частиною масової культури. А чуже кіно — це чужі національні й моральні, звичаєві образи світу. Коли присутні тільки вони, а своє не відбивається на екрані, то це загрозлива ситуація для національної безпеки. Бо національне мистецтво за природою своєю покликане художніми засобами досліджувати, на чому люди стоять, як виправдовують своє існування, які риси, набуті століттями, приємні, симпатичні, а які несимпатичні, а може, й гидкі, над чим сміятися, чим пишатися, а чого б і варто позбутися... Для того не зле знімати й кіно, яке виводить історичні сюжети. Тим паче, що за радянських часів українська історія трактувалася (і в кіні) з точки зору історії російської. Тим часом серед усіх українських кінокартин останнього часу кількість історичних фільмів не сягатиме й половини. Не говоримо про те, наскільки ці фільми вдалі. Бо ж драми, детективи, комедії теж цікавими виходять не автоматично. Історичні ви хоч помітили, а решту взагалі не побачили...

Найдорожчий фільм в історії українського кіно «Молитва за гетьмана Мазепу», здається, здивував усіх: одні гадали, що хотів автор сказати, інші — на що пішли такі шалені гроші... То що це було?

Стрічка Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», прихильником мистецьких якостей якої я, скажімо, не є, — це, безумовно, подія. Іллєнко, за його словами, хотів зняти фільм про Мазепу ще 30 років тому, але, природно, йому цього зробити не дозволили — Мазепа був і є для російської імперської свідомості очевидним ворогом. Тож тепер Іллєнко був отримав від державної влади добро на втілення такого кінопроекту. А те, що на виробництво фільму витрачено найбільше коштів за часи української незалежності... Розумієте, кіно — це дуже дорога штука. Найдорожче з мистецтв. А для історичної картини 2,5 млн. доларів — напевне, мінімум за будь-якими сучасними мірками. Тому розмови, що «такі гроші вклали, а воно таке вийшло» — це некоректні й некомпетентні розмови. Більшість вироблених у світі фільмів не повертають витрачених коштів і поганенькі за художніми чеснотами. Інша справа, що певна кількість картин може принести таку велику касу, що вона відшкодує інші втрати. Але це можливо, коли в країні функціонує реальна кіноіндустрія. В Україні її і близько немає. Коли ж ідеться про мистецькі, а також моральні набутки і втрати, то це дещо складніша розмова...

Якщо конкретніше до запитання, то Юрій Іллєнко — видатний кінематографіст, та він був і залишився постановником ускладненого за мовою, а отже, глядацьким сприйняттям кінематографа. Жоден його фільм за своїм потенціалом не був здатен привернути увагу масового глядача, бо такий глядач реагує тільки на жанрове кіно — на драми, комедії, детективи, мелодрами, пригодницькі фільми тощо. Подивіться, які стрічки збирають повні зали в Чернівцях, Києві, Бухаресті, Будапешті чи Нью-Йорку — це картини, побудовані на отих самих жанрових схемах, які створені ще колись у Стародавній Греції.

Але й треба не забувати, що арт-кіно (як воно загально називається у світі) — це, насправді, важлива частина художнього, мистецького, інтелектуального, духового життя людства і кожної національної культури зокрема. Та це не масове кіномистецтво. Тим часом Юрій Іллєнко інакшого кіна, повторюю, ніколи не знімав і не спроможний. І чекати іншого ґатунку стрічки саме від цього режисера було наївно і на місці тих, хто фінансував, і на місці глядачів. Власне, у подібних речах повинні розбиратися ЗМІ й інформувати людей: мовляв, якщо створює фільм такий митець, як Юрій Іллєнко, то це буде суто авторська стрічка, яка може вітатися або не вітатися на фестивалях і яка має шанс прославити український кінематограф у мистецькому сенсі. Отже, ЗМІ зобов’язані пояснити публіці, що їй очікувати. Отже, очікування від «Молитви за гетьмана Мазепу» від початку були хибно спрограмовані — і авторами, і пресою. І в цьому разі найменше треба кивати на режисера Іллєнка.

В Україні має вироблятися не 5, не 10, і не 20, а хоча б три-чотири десятки фільмів щороку — тоді щось відбуватиметься. Не будуть усі фільмувати одне й те саме. Кіноіндустрія — це ринок, це певні ніші інтересів, що вони відповідно заповнюються. Також кіно — це культурна сфера, що покликана задовольнити певні духові, естетичні потреби людей. А такі потреби є у кожної людини. Ну і правдивий художник, своєю чергою, — певний медіатор, який відчуває суспільство і може йому запропонувати очікуваний твір...

Здається, про наших кінематографістів цього не скажеш. А є якась глобальна причина такого стану українського кіно?

Влада українська на сьогодні виявилася не тією, яка б розуміла суть і справжнє завдання держави. Власне, така влада відповідає станові суспільства. Отже, потрібно накопичити в суспільстві критичну масу відповідних розумінь і привести до влади людей, які розуміють, що культура — це головне, наріжне, на чому тримається все, без чого буксує і економіка, і зовнішня політика.

Зокрема, і для цього ми робимо «KINO-KOЛО», прагнучи переконати суспільство (починаючи від вузького кола кінематографістів, де надзвичайна апатія), що повноцінний національний кінематограф — одна з найважливіших складових національної культури й повсякденного суспільного життя. За роки незалежності українського кіна як феномена не сталося. Феномен — це коли хоча б зо два фільми щомісяця виходять до людей і про них говорять у школі, на роботі, в транспорті. Кіно — передусім для молоді, виразне кіно формує світогляд і свідомість.

На державному рівні не випрацювано адекватної культурної політики, в якій би кіно займало своє провідне місце. Отже, ні влада, ні суспільство не впевнені у своєму майбутньому. І зауважимо, що при владі ж не варяги. І, за великим рахунком, влада розгублена, як і люди, якою вона править. Культура для нашої влади, коли йдеться про творення культури, а не споживання — це щось маргінальне, особливо українська. Якщо так, то це стосується і недорозвиненої свідомості суспільства. Тому йдеться про згуртування — задля творення — людей свідомих, внутрішньо відповідальних за суспільне життя, за країну, за державу. А це, як і будь-де, — верства інтелектуалів, людей патріотичних переконань...

Для багатьох український патріотизм став серйозним комплексом. Це нормально?

Ми завжди будемо свої недоліки вважати своїм прокляттям — і це природно. Це не питомо українська риса, а й французька, і німецька... Ми в чомусь особливі, але загалом наші недоліки і чесноти приблизно такі, як у решти. Ми не кращі, але й не гірші. Наша особливість — у звичаєвій культурі, в музиці, гастрономії... Хоча найперспективніша культура — це та, яка розвивається в усі боки: від порнографії до філософії. З одного боку, українці не є особливими, отже, вони не є дегенеративним народом. З іншого, талановитих людей у нас не менше, ніж в будь-якому іншому народі, й творити мистецтво і нову культуру на ґрунті традицій і відштовхуючись від традицій ми маємо всі підстави. Інша річ, що у нас недостатньо рішучості й агресії, а це заважає стверджуватися в агресивному світі. Це виливається і в недостатність правдивої державної влади. А вони на владному олімпі такі, бо ми десь приблизно такі самі. І не подобається чинний стан справ, то маємо самі змінюватися (а це — найважча робота!), змінювати суспільство і змінювати державних керманичів.

А вам не здається, що у режисерів, які так блискуче протринькали купу бюджетних грошей на свої кінорефлексії, з патріотизмом якраз порядок, а причина провалів все ж таки в іншому?

Коли на 30 створених фільмів буде 5 чи 10 невдач — це не буде трагедією. А то зараз, коли з 5 фільмів усі невдалі, то й пробі: «Кому дали гроші!» Подібне малокартиння сприяє корупції. А з корупцією суспільство може боротися тільки знищуючи підстави для корупції. Попереднє кінематографічне керівництво в особі Ганни Чміль прекрасно все це розуміло, тому вона зараз і не в керівництві. Вона звертала увагу на особистості, а найсіріші режисери старшого покоління через високі кабінети, знайомства і різні підступні речі довели, що то неправильна політика. А політика проста — коли виробляється така мала кількість фільмів, то варто ці гроші давати на речі, які могли б мати мистецький розголос. Аби робити жанрове кіно, потрібна зовсім інша кінополітика в державі.

Сенсація цього року — «Мамай» — матиме такий розголос?

У «Мамая» достатньо мистецьких чеснот. Стрічка, а це дебют Олеся Саніна, зачіпає козацьку добу і є до певної міри екранізацією української думи. Кожен дебют передбачає спробу, і держава має витрачати гроші на дебюти, щоб виявити таланти. Санін є учнем Леоніда Осики, одного зі стовпів українського поетичного кінематографа, і продовжує працювати у цій естетиці. Більшість людей — і це не погано і не добре — ніколи не сприймали такої кіномови, не сприймають її і не сприйматимуть. Але це зовсім не означає, що подібне кіно не має бути в культурі. У кожній кінематографії світу, сказати б, є своє поетичне, метафоричне кіно, бо воно відповідає певному типові художнього світогляду.

Цікаво, а як сталося, що американці помітили це метафоричне кіно і затвердили претендентом на «Оскара»?

Премія американської Академії кінематографічних мистецтв та наук, власне, «Оскар» присуджується, окрім багатьох інших, у номінації «За найкращий іншомовний фільм». Претендентів до цієї номінації висувають національні «оскарівські» комітети. На жаль, за роки незалежності не було висунено жодного українського фільму. Хоча б тому, що й відповідного національного комітету у нас не існувало. Про це ніхто не думав — ні Міністерство культури, ні Спілка кінематографістів. Бо ніколи не були справді самостійними. У всьому ми тільки вчимося робити відповідальні й самостійні вчинки... І раптом «Мамай» висувається на «Оскара» й офіційно включається у список поряд з фільмами з інших 54 країн. Як це сталося? «Мамая» було приватно, на відеокасеті, показано впливовому кіноакадеміку, режисеру Джеймсу Кемерону, тому самому, що зняв «Титаніка». Він надіслав листа: «Давайте, висувайте, підтримаємо». Для висунення потрібно виконати деякі вимоги, зокрема: фільм має відповідати певним технічним канонам, також треба три рекомендації академіків, а ще — національний кінопрокат стрічки... Тобто це ініціатива американської кіноакадемії і одного з академіків. Зрештою, під таким тиском було створено в Україні «оскарівський» комітет, що й висунув «Мамая» претендентом на здобуття «Оскара». І це вже великий успіх! Нехай картина не має значного глядацького потенціалу, але має потенціал мистецький. І це поціновано людиною, яка створює ну вже геть суперглядацьке кіно...

А де ж українські Кемерони?

Треба їх виявити. Перші кроки здійснюються. За державної підтримки цього року дебютують 13 режисерів-початківців. Їхні короткометражні фільми об’єднані загальним гаслом «Любов — це...» Поглянемо. Гадаю, має хтось проявити схильність до жанрового кінематографа. А трапиться кілька удач, і ситуація в українському кіні може кардинально змінитися. Переконаний, знайдеться і фінансування.

Дивіться, наклади нової української літератури — три тисячі на книжку в кращому випадку, але там кілька яскравих особистостей впливають на ситуацію. А кіно — це не література, воно набагато складніше, його з певних причин іще важче донести до людей. Вже сформовано ринок, на якому панує американське і (частково) російське кіно. Тож український кінофеномен у таких умовах потрібно творити продумано й агресивно у всіх розуміннях. Це завдання для інтелектуалів і для влади, на яку інтелектуали, власне, й мають впливати. Якщо ти опинився на суспільних верхів’ях, то й відповідаєш за загальну справу більше, ніж пересічний громадянин. Очевидно, природою тобі закладено, отже — ти мусиш. Теза «я нікому нічого не винен» — ознака інфантильності.

То українське кіно буде?

А інакше неможливо. Звичайно, буде. Зокрема, за умови, що ми з вами перестанемо скиглити й ображатися на когось... Власне, не гріх пам’ятати ось такий єврейський анекдот. Невдатливий єврей усе життя молив Бога, щоб виграти у лотерею. Тому набридло — гукнув із Неба: «Я не проти, але зрештою зроби хоч щось. Наприклад, купи лотерейний білет». І не зле пам’ятати українське прислів’я: «На ображених воду возять»...

Запитувала Юлія Боднарюк


“День”, №29, 19.02.2004



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com