Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

02.09.2004 11:48

"Настроювач" російсько-українського кіна

Аксінья Куріна

Сергій Чліянц – генеральний продюсер кінокомпанії “Пигмалион Продакшн” (фільми “Кармен”, “Одіссея 1989 рік”, “Ковчег”, “Викрадачі книжок” та ін.). Народився 1961 року в Одесі, 1993 року дебютував на одеській студії "Одіссей" як режисер фільмом “По прямій” (за оповіданнями Сєрґєя Довлатова), згодом переїхав до Москви. В середині 1990-х був заступником директора і генеральним продюсером кіностудії імени Ґорького. Також – співпродюсер проекту «Малобюджетне кіно» (фільми «8 1/2 долярів», «Околиця», «Митар», «Зміїне джерело», “Дивний час” та ін). В 1997 – 1999 роках був Генеральним директором продюсерської групи «Союзкино» разом із Сєрґєєм Сєльяновим і Раїсою Фоміною («Мамо, не сумуй!», «Про потвор і людей», «Небо в діамантах», "Даун хаус").

Ім’я Сергія Чліянца стало активно з’являтися в різних медіях від минулого року, коли дебютний фільм Пєтра Буслова “Бумер” раптом виявився найуспішнішим бізнес-проектом російського кіна. Також Сергій Чліянц є продюсером нового фільму Кіри Муратової –"Настроювач".

Аксінья Куріна. Перше питання стосуватиметься піратства...

Сергій Чліянц. Погані фільми не крадуть, хороші – крадуть дуже швидко, пересічні крадуть тільки тому, що треба підтримати репертуар, бо ж у піратів теж є поняття репертуару. Пірати, вони ж дворівневі існують: є леґальні компанії, які приховують об’єм тиражу, а є пірати, сказати б, з одним оком – у нього десь вдома магнітофон і вночі він переписує там фільми, а зранку на ринку продає їх співгромадянам. Цікаве інше – світогляд піратів. Будь-який випущений інтелектуальний продукт вони вважають громадським надбанням, і має рацію, на їхню думку, той, хто перший встиг його зафіксувати і продати. Їхня відповідь офіційним правовласникам – а як же ми житимемо? Я вважав, що тільки російські й українські пірати такі. Але американці пішли ще далі. Вони кажуть – а як же наші глядачі? Вони ж теж хочуть бачити кіно! Не можна їх цього позбавляти! Якщо ж права на тиражування фільму не продати взагалі, то принаймні будеш знати, що кожна копія – піратська. І зможеш хоча б по пиці дати. Коли ми розбиралися з тими людьми на Мангеттені, що продають неліцензійні копії "Бумера", ми вимагали, щоб вони заплатили штраф, вони ж пропонували нам гроші, аби ми не висували претензій, і не розуміли нашої категоричности...

Ви спеціально задля цього їздили до США?

Ні, я був там на тижні російського кіна і на майстер-класі в Нью-Йоркській кіношколі.

І що було найцікавішим?

Майстер-клас

Тамтешні студенти відрізняються від російських?

Зовсім не відрізняються. Просто Голлівуд – це не кінематограф, це "ентертеймент". І чим швидше кінематографісти підуть шляхом музикантів, тобто відокремлять мистецтво від шоу-бізнесу, тим краще. За способом використання – бо ж є музика для стадіонів, є для філармоній. І нічого поганого в цьому немає.

А вам яка музика цікавіша?

Мені – однаково. Є й така якісна музика, й така. Я про це не думаю.

Як ви оцінюєте сьогоднішній стан кінематографа у Росії?

Для бізнесу важлива глядацька база. Сто мільйонів глядачів – достатньо, щоб відшкодувати витрати на кіновиробництво. Ще слід враховувати психологійну замкненість російської культури, також української і білоруської. В Європі, гадаю, піратство приблизно складає 5 %. І там грошові показники справжні, в Росії ж – ні. “Бумер” зібрав насправді значно більше грошей... Таких прокатно успішних фільмів може бути небагато – один на кілька років. Але в Росії найкращі 15 фільмів можуть окупитися за рахунок глядачів. А якщо можуть, то вони можуть зацікавити інвесторів. Це просто: якщо ніхто не п’є горілку, то ніхто не буде її виробляти і продавати. Тому модель майбутнього російського кіна швидше американська. Не модель інфраструктури, а модель, на якій базується потреба в кіні – тобто кількість глядачів, їхня психологія. Американці, вони ж теж зациклені на власних гамбурґерах, комплексах суто американських. У росіян – комплекс великого прутня, а у американців – маленького, ну, про це можна довго балакати... Щодо копродукції – в Європі до неї добре ставляться, бо європейська цивілізація розімкнена, відкрита.

Завдяки чому взагалі в сучасній Росії існує кіно?

Привід до існування кіновиробництва в Росії не економічний, а ментально-психологійний. Чого бракує в Україні в цьому розумінні? Тут держава фінансує кіно досить серйозними коштами, проте не провокує при цьому створення інфраструктури – продюсерських кінокомпаній. Спрацьовує побоювання, що прийдуть нові люди й усе розкрадуть. Та вже розкрали давно! Питання – що робити далі? Куди йти?

Коли ж з’являться об’єктивні бізнесові причини існування кіна?

Вже з’явилися – на прикладах “Антикілера” ,“Бумера”, “Навіть не думай” ,“72 метрів”. Але ці причини ще не осмислені. Немає справжнього аналізу. Бокс-офіс – модне слово, але я розумію його в американській економіці, в російській же такого поняття немає. Цікавіше простежити співвідношення вартости фільму й прибутку продюсера, оскільки сам по собі бокс-офіс – не найкращий покажчик, він необ’єктивний і досить спекулятивний. Гадаю, що 3-4 фільми, які нібито окуповуються – недостатня бізнес-причина для існування кіна. Треба 10 – 15 таких стрічок. А для цього має бути 15 режисерів, спроможних зацікавити глядачів. Їх у Росії в такій кількості нема.

Ваші колеґи-продюсери кажуть, що в Росії недостатньо кінотеатрів.

Я можу піти далі моїх колеґ. І сказати, що проблема не в кількості кінотеатрів, а в недостатній кількості глядачів, спроможних заплатити за вечір 20 долярів (це враховуючи квитки, буфет тощо). Кількість кінотеатрів зростає, глядацька база також... Але кількість глядачів все одно відстає від кінотеатрів. Я вважаю, що розмови про державну підтримку кіна треба продовжувати, тільки в річищі точних, гнучких механізмів, наприклад, митного реґулювання. Всі ці розмови про національну ідею, про героя часу нічого не варті без уваги держави. Ось привезли “Гаррі Поттера” і “Володаря каблучок”, зібрали з російських громадян 10 мільйонів – і половина цієї суми відразу пішла за кордон. А ось, будь ласка, на митниці – залиште частину. І віддайте їх державі на пенсійні програми, чи на фінансування фільмів Сокурова, наприклад, чи дебютантів, чи в цей нещасний ВДІК... До речі, я зараз був у журі “Святої Анни” – 236 картин побачив.

Чи є привід для оптимізму?

Ні.

Чому?

Тому що молодих вчать голодні, бідні, старі кінематографісти. Це по-перше. Друге – немає грошей на освіту: не можна навчити на відео знімати кіно. Плівка не має заміни. Я це кажу не тому, що я такий старий, сивий і несучасний. Я так завжди думав і думатиму. Цифрові носії не містять енерґії, а тільки інформацію. Плівка ж має желатиновий шар (Kodak спеціально для його виготовлення вирощує тварин) і вона містить енерґію, яка потім відбивається від екрана і йде до глядацької зали. Люди сприймають її емоційно і, після отримання цього заряду, знову принесуть свої гроші на наступне кіно.

Мені здається, це не зовсім так. Усе одно те, що ми зараз бачимо в кінотеатрах на великому екрані, вже не є кіном у традиційному розумінні. Постпродукція ж робиться в комп’ютері, і зображення проходить через цифрові маніпуляції. Також можна фільмувати на відео, а друкувати копію на плівці.

Соловйов довів останнім фільмом (Ідеться про стрічку "Про ♥"/"О ♥" режисера Сєрґєя Соловйова), що не дуже це вдається.

А як же французький досвід? “Відок” – стовідсоткова “цифра” і “Амелі”, значна частина якої знімалася на High Definition?

Отже, тут складніші зв’язки, про які я ще не знаю. Ми всі живемо в процесі навчання. Але ви уявляєте, як розбещує відеокамера, коли в молодої людини є примарна можливість бути ориґінальним? Ось візьму камеру, десь з-під столу висуну і нафільмую. Ні, друже, постав її на штатив і організуй цікаве життя перед камерою. Обмеження провокують творчість. Це ж правда.

15 режисерів для нового російського кіна – де вони знайдуться?

З’являться самі. Звідки – невідомо. Буде процес – і він сам себе відбудує.

Чи були у вас продюсерські невдачі?

Були. Фільм Юри Кузіна "Ковчег". Це був дебютант, який давав привід для великих сподівань. Отримав приз у Канні за свою студентську картину. Я йому довіряв, і він робив, що хотів, а фільм не вдався. Творча невдача і як результат – фінансова. Але нічого страшного в цьому немає... “Небо в алмазах” Пічула – картина теж не вдалася, хоча в неї були вкладені великі сили. Від Пічула – людини, яка зняла “Маленьку Віру” – багато чекали...

Але що сьогодні – “Маленька Віра”? Як на мене, “Небо в алмазах” цікавіше в усіх відношеннях.

У будь-якого фільму є соціальний контекст. І стрічка повинна з’явитися вчасно – це сумно, але це так. Фільмів, що живуть поза часом, зовсім мало.

Розкажіть, як відбувається пошук коштів на фільм?

Дуже по-різному. Але я не зробив би жодного фільму, якби не починав робити його за власні гроші. Це неминуче. Якщо очікувати, що хтось прийде і заплатить – нічого не вийде. Треба витрачати свої кошти і паралельно шукати або державної підтримки, або спонсорів, рекламодавців. Спонсорів у мене не було взагалі, але російський Мінкульт останнім часом підтримує кіновиробництво. Жодна продюсерська компанія не вижила б, не отримавши хоча б раз державної підтримки. Якби держава ліквідувала піратів, я не просив би в неї жодної копійки. Проте вона цього зробити не може, і як результат – мене дурять люди, які повинні сидіти за ґратами. Отже, якщо так, то нехай держава хоч якось підтримає те, що я роблю. Така логіка – не бачу тут нічого поганого. І за цим майбутнє. Чим менше буде піратів – тим менше ми потребуватимемо держпідтримки. І ось тоді дійдемо до того, що держава підтримуватиме винятково мистецьки твори. Коли Трєтьяковська ґалерея купує картини для себе, вона це робить за державні кошти. Коли робиться стрічка, що стане подією в культурному житті країни, – то немає нічого ганебного, що вона робиться за державні кошти...

Чим сьогодні є продюсерський фах у Росії?

Казали більшовики: родина – осередок суспільства. Продюсерська кінокомпанія також є осередком кіна, тому що мають бути люди, прямо зацікавлені в результатах своєї праці. Інтерес режисера, сказати б, опосередкований, він не зацікавлений напряму в зростанні інфраструктури. Тут потрібен саме продюсер, і треба визначитися, що це за фах такий... Подивіться, у Росії найуспішніші ті компанії, які очолюють люди з творчим професійним досвідом – Валєрій Тодоровський, Сєрґєй Сєльянов, Алєксандр Атанесян. І я навчався режисурі, і картину одну зняв. Звичайно, можна, якщо нічого не вмієш, назватися продюсером. Але довго – якщо в тебе немає самостійної творчої позиції і свого розуміння світу – не протримаєшся. Якщо я продюсер і ризикую, то дозвольте мені ризикувати в тому напрямку, в якому мені цікаво. Я справді обираю проекти, які мені, насамперед, цікаві мистецьки. Я далекий від таких наївних уявлень, що можна за допомогою соціології з’ясувати сьогоднішні переваги авдиторії, а потім – відповідно – замовити певний сценарій, найняти режисера. Це все дурниці. Все, що ми можемо, – закинути, як на рибалці, сітку...

Один і той самий фільм – з тим самим режисером, за тим самим сценарієм – може бути знятий із різним бюджетом. Режисер завжди хоче найбільшого, часто навіть не уявляючи, навіщо... Ну немає сенсу фільм “Бумер” робити за 8 мільйонів долярів – стрічка вийшла б ніякою! Можу вас запевнити, що й деякі інші російські проекти не відбулися б, якби їх робили за більші гроші. Вони стали б безглуздо ґламурними. А кому вирішувати питання бюджету? Тому, хто ризикує ресурсами. Спробуй хоч раз не відповісти за кошти – відразу вилетиш із професії. Тому я з режисерами декларую право вето. Інша річ, що я ніколи це право не використовував. Правда, крім одного випадку – під час тонування фільму “Кармен”, коли я заборонив актрисі озвучувати роль...

Якщо режисер не має потреби зі мною радитись, я не можу вважати себе продюсером. Як правило, виходить так, що режисери мають таку потребу. І не тільки вони, але й оператор, і навіть актори. У продюсера, на мою думку, є розуміння адекватности, якого немає в режисера. В кіні можна все зробити краще: більше дублів, кращу декорацію, крутіший трюк. Це часом тягне необґрунтовані витрати. Але хіба можна відмовити режисерові, якщо він прийшов з гарною ідеєю нової сцени? Але якщо його ідея безглузда і фільмові не потрібна? Хто це вирішує? Я як продюсер, певна річ. У нашій країні завжди був продюсер, але раніше він був колективним, в особі держави, часом персоніфікувався в особі керівника студії чи головного редактора... Звичайно ж, для когось продюсер – це незручно. Є режисери, які хотіли б бачити в продюсерові ідіота, який приносить гроші і роздає їх усім на знімальному майданчикові...

Якби "Бумер" коштував навіть 8 мільйонів долярів, він усе одно б не потрапив ані до американського прокату, ані до європейського, бо там працюють інші бізнес-моделі. Не в бюджеті річ. Багато людей вважають, що коли взяти купу грошей, то можна зробити голлівудську стрічку, – вони помиляються. Бо не розуміють, що голлівудський фільм – не тільки бюджет. Бюджет – це наслідок, а не причина. Голлівудська картина має певні ознаки: упізнавані актори-зірки, візуальні спецефекти, певні засоби просування фільмів. І все це тягне за собою бюджет. Таким чином, дуже спрощуючи, можна сказати: голлівудська картина коштує від 30 млн. долярів і більше, з яких 20 млн. – це зірки, 8 млн. – візуальні моменти і 2 млн. – власне постанова фільму. Там не дорожче знімати, ніж у нас. Ну, трохи вищі зарплати...

Якою ви бачите ідеальну модель існування російського кіна?

В ідеалі – існування продюсерських компаній, що ведуть усвідомлену мистецьку політику. Зверніть увагу, я кажу мистецьку, а не бізнес-політику. Це нерозривні речі. “Бумер” – це не вгаданий інтерес авдиторії, це історія, яку хотів знімати режисер, яка сподобалася мені і яка раптово опинилася в контексті часу.

Як ви оцінюєте сьогоднішній рівень кіноіндустрії в Україні?

В основі кіноіндустрії мають лежати кінокомпанії, що здійснюють кіновиробництво. Тут, в Україні, вони не виникають. Бо ресурсів – недостатньо, інфраструктура – не створена, управління – нуль. Як було в Росії? Кінокомпанії виникли у наслідку, сказати б, неусвідомленої підтримки держави. І поступово на ринку з’явилися такі потужні гравці, як “НТВ-Профит”, "СТВ", "Слово" та інші...

В Україні, на мою думку, для початку слід зробити дві речі. Приватизувати всю інфраструктуру, що залишилася в спадок від СРСР, включно з кіностудіями. Закріпити управління держави (зробити "золоту акцію" – контрольний пакет), заборонити перепрофілювання (і це питання контролювати), зробити якісний інвест-контракт. Власник в організації ліквідує лицемірство. Ну не живе директор кіностудії на зарплатню, як і міністр, і мент. Усе це лицемірство в пострадянських державах сильно заважає жити. Треба називати речі своїми іменами.

Як я в Москві можу зняти картину, жодного разу не зайшовши на "Мосфильм", так само в Києві можна знімати і ніколи не заходити на студію Довженка. Але хотілося б заходити, бо концентрація в одному місці необхідних послуг – це зручно і правильно, це хороший сервіс.

У Росії держава підтримує інфраструктуру, тобто кінокомпанії. Права на мистецькі фільми, які ці компанії виробляють, їм і залишаються. Це друге, що треба зробити тут, в Україні, – перестати писати копірайт Мінкульта України. Це дурниця! Державна установа не може вести бізнес! Міністерство може проводити державну політику, встановлювати правила гри, реґулювати їх. Держава може і повинна впливати на мистецьку, ідеологійну складову. А що відбувається? Приходить міцний і впливовий Юрій Іллєнко і забирає бюджет, на який я б зробив 12 дебютів із українськими режисерами. Чи можна сказати, що в Україні немає режисерів? Не можна, бо цього ніхто не перевіряв. Звідки їм узятися? У них не було шансу! Тут немає жодної продюсерської компанії, яка ризикне зробити з молодою людиною картину, щоб показати її на ринкові СНД, а не лише України. Зробити картину російською мовою, бо українська мова тут нав’язується. Єдиний виняток робиться для Кіри Муратової – мова навіть не обговорюється. Як Кіра хоче, так і буде. Нічого не обговорюється – ні сценарій, ні монтаж...

Хіба мова – це проблема? Можна зробити російську й українську копії, якщо стрічка вийшла цікава.

Звичайно, можна. Але вживання кінопродукту поки що пов’язане з російською мовою. Якщо хтось думає, що коли фільми знімати українською, то всі перейдуть на українську – це помилка.

Але якби в українських кінотеатрах усі фільми йшли українською – глядачі дивилися б. Колись подібне казали про телебачення, але зараз фільми і серіали демонструються українською – всі до цього звикли і вже сприймають як природне.

Ну добре, яке за кількістю зараз населення України? Спробуйте тут окупити фільм, знятий українською мовою.

Це неможливо, в Україні менше трьох десятків кінотеатрів.

Отож. Робіть російською. Що заважає зняти тут “Бумер”, “Брат”, “Навіть не думай”, “В русі”? Я скажу що – цілковита відсутність державної політики в галузі кінематографа. Якщо бюджет підтримки кіна в Україні буде хоча б 5 мільйонів долярів, це дозволить за два-три роки створити тут дві нормальні компанії і ще з п’ять слабкіших, знайти молодих режисерів і почати фільмувати. Тут же просто жах, що діється! Якщо б проект, з яким я працюю, був не Муратової, а когось іншого, я б збожеволів від спілкування з українськими чиновниками. Вихідні матеріали друкуються в Москві, а гроші туди, в лабораторію, переказати не можна. Чому?! Нічого не можна! Я нічого в Україні більше не робитиму, доки не буду впевнений, що тут можна нормально працювати… Ось Ганна Чміль була на порозі розуміння необхідних змін – я багато з нею спілкувався, коли йшла підготовка до фільму Муратової. Вона почала розуміти, що справа не в громадянстві, не в мові, а в суті. Якщо приїде, скажімо, казах і захоче робити фільм в Україні, не страшно, що він зробить його російською, а оператор буде молдованин, а актор – білорус... Важливо, хто правовласник стрічки, якої держави громадянин. Англійська картина – це картина англійського продюсера. Це нарешті зрозуміли в Росії і все стало на свої місця – галузь кіновиробництва зростає...

Я дуже поважаю ґенерацію людей, чиї фільми зробили великим радянський кінематограф. Проте в сучасній ситуації вони вже не адекватні. Не всі звичайно, є такі, що ще можуть знімати... Проте бути їхнім продюсером нецікаво. За всієї поваги. Ну що мені робити поруч із цими людьми? У них за багато років склався стереотип – мене вони сприймають як касира. А я не хочу бути касиром. Що це – питання марнославства, амбіцій? І це також, бо який може бути бізнес без амбіцій... Серед українських кінематографістів – єдина людина, що адекватно сприймає навколишній світ завдяки самоіронії – Роман Балаян. Призначте його керувати кінематографом...

Він не захоче.

Тому що йому не дають карт-бланш. Дайте карт-бланш на три роки! Все можна зробити, якщо держава перестане бути колективним дурним продюсером, а стане реґулятором. У дебютанта дуже сильна мотивація зняти що-небудь. Це ми й використовуємо. У нас немає якихось особливих зарплат чи великих гонорарів. Бажання знімати перемагає все, і ніхто не вимагає костюмів, декорацій. Знімають про сьогодення і, при всіх помилках, – виграють. Треба зняти обмеження, як також мовні. Я зараз збираюся робити фільм, там буде три мови – російська, киргизька, французька. Режисер – киргиз, головна героїня – французка... Мені цікаво робити фільми, створити фільмотеку, фільмофонд. Це вигідно навіть у плані бізнесу – старі фільми і сьогодні приносять гроші, і надалі приноситимуть. В Україні ж є міцне підґрунтя – традиції українського кіна, починаючи від Довженка. Чи, скажімо, оператори – вони ж тут одні з найкращих у світі. І актори чудові – є...

Чи відбудеться фільм “1911” Сергія Маслобойщикова з вашою участю?

Режисер Сергій Маслобойщиков – людина талановита, але його проект "1911" – дуже складний. Стрічка вже стоїть у плані підтримки Міністерства культури України, але за старими правилами я її не робитиму. Тільки якщо ми домовимося про полегшення режиму співпраці. Сам же активно нічого не збираюся робити. Якщо цей фільм потрапить на кіностудію Довженка, коштів власне на виробництво залишиться менше половини, бо там така бюджетна дисципліна. Як можна з державних грошей стягувати ПДВ?..

Як ви оцінюєте сьогоднішній стан Одеської кіностудії? Чи надходили вам звідти якісь пропозиції про співпрацю?

В Одесі зараз немає мистецького процесу. Мені смішно читати сценарії, які за старою дружбою пропонують одеські знайомі. Життя зовсім не там, де вони живуть. Немає в Одеської студії концептуальної мистецької політики і бути не може, бо немає кому цю політику формувати. Що з цим робити – не знаю. А взагалі думаю, що в Україні є люди здібні і цікаві, котрі можуть запропонувати мені цікаві проекти. І я можу на це відгукнутися...

Березень 2004



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com