Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

07.02.2005 18:47

Петро Борисів: “Мріючи про Голлівуд...”

Розмову вела Катерина Кіндрась, Лос-Анджелес – Нью-Йорк
KINO-КОЛО (24), 2004 рік (видрукувано за газетою “Міст” (Нью-Йорк), № 22 за 12. 06. 2003)

Петро Борисів – президент фундації “Тризуб” (Hollywood Trident Foundation), що об’єднує переважно американців українського походження, які працюють у кіноіндустрії Голлівуду, власник компанії MFM, яка спеціалізується на кінематографічному менеджменті, зокрема – вивченні чинника ризику в галузі інвестування фільмів. Народився 1946 року в Німеччині (біля Реґенсбурґа, в таборі для переміщених осіб), виростав у Нью-Йорку, після отримання освіти у Нью-Йоркському університеті працював у торговельно-фінансовій сфері в Італії та Голландії. З 1979 року – у фінансовій галузі голлівудської кіноіндустрії. У 1980-ті роки його компанія фінансувала такі відомі стрічки, як “Сальвадор” Олівера Стоуна та “З Різдвом Христовим, містере Лоуренсе!” Джеремі Томаса. Нині працює в Голлівуді, живе у Лос-Анджелесі.

Катерина Кіндрась. Пане Борисів, як діти українських еміґрантів потрапляють до Голлівуду?

Петро Борисів. У мене нема жодної сантиментальної леґенди про бідного українського хлопця й багатого американського родича. Так, очевидно, розпорядилася доля. Я народився в Німеччині в родині вигнанців, які втікали від війни й більшовизму, тому що були переслідувані режимом за свої національно-патріотичні переконання. Моя мама родом із Полтавщини, батько – з Харківщини. Після нью-йоркських “університетів” (я виростав у найбруднішому й найбіднішому закутку Бронкса) п’ятнадцять років жив у Італії, був добре знайомий із кардиналом Йосипом Сліпим і нерідко зустрічався з ним у Римі. П’ять років провів у Голландії. Там, у Європі, 1979 року бізнесові справи звели мене з групою інвесторів, котрі ніяк не могли вирішити, вкладати їм гроші в голлівудську кіноіндустрію чи ні. 1984 року я створив фінансову компанію, пов’язану зі страховим та маркетинґовим бізнесом у цій галузі.

Розуміння того, що в житті можна чогось досягти, залишаючись самим собою, але розірвавши вузько національні рамці, жило в мені з дитинства. Я усвідомлював, що лише з такою життєвою філософією можу вийти на якісь висоти в західньому світі й тоді більше допомогти українській справі. Саме до цього ми, українські голлівудівці, власне, прагнули, створивши 1999 року фундацію “Тризуб” – об’єднання американців українського походження, які працюють у голлівудській та дотичній до неї кіно- й розваговій індустрії.

Невже так багато американських українців працює сьогодні в Голлівуді?

“Українське лобі” в Голлівуді бачиться дуже солідним – сьогодні наша фундація об’єднує понад сто осіб, і це лише початкова цифра. Нещодавно “Тризуб” задля налагодження нових контактів і співпраці провів зустріч із молодими талановитими професіоналами Нью-Йорка, які працюють у кіно- й розваговій індустрії.

Багато американських українців обіймає в Голлівуді доволі поважні посади й має престижні титули. Скажімо, на кіностудії Disney працює віце-президентом Ія Лабунька, на кіностудії MGM, на такій самій посаді, – Люба Кеске, на кіностудії SONY – Майкл Когут, один із найкращих голлівудівських звукорежисерів, номінований разів шістнадцять чи сімнадцять на “Оскара”, а очолює нашу фундацію “Тризуб” Джек Пелланс, він же Володимир Палахнюк, американський українець, володар “Оскара-93” за роль у фільмі „Міські пройдисвіти”/City Slickers.

Але Джек Пелланс, здається, особливо не афішує, що він українського роду...

Сам факт, що він належить до нашої фундації й погодився стати головою управи, свідчить, що Джек Пелланс не цурається українства, хоча й народився вже у США, в Пенсильванії. Його батько був справжнім українським патріотом, щодня читав українські газети, цікавився подіями в Україні, навчив сина розмовляти українською мовою... Пелланс – чудовий актор, він знявся більш як у сімдесяти фільмах, отримав “Оскара”, має чудову сім’ю, поріднену, до речі, з Елізабет Тейлор (донька Дж. Пелланса вийшла заміж за сина Е. Тейлор. – Авт.).

Ми знайомі з ним дванадцять років. Недавно ось тут, у нашій хаті, разом сиділи, вечеряли, їли італійські макарони – він їх дуже любить – і співали... Джек затягнув українську пісню, якої я й не знаю, щось там про те, як “сіла баба на лопату, а дід на коцюбу...”

Було б органічніше, якби ви сказали: “Їли вареники й співали українських пісень...”

(Сміється) Америка робить свій відбиток на кожному, хто сюди приїздить. Я виріс в українській родині в не дуже затишному куточку нью-йоркського Бронкса. Ми ходили до української церкви, вдома розмовляли лише по-українському, святкували всі найбільші українські свята, приятелювали з дуже інтеліґентною родиною Міяковських-Радишів... А поза тим я “варився” в суто американському середовищі. І свідомо прагнув адаптуватися в американське суспільство, бо вважав і вважаю, що не можна замикатись у вузько національному. Звісно, це не означає, що треба відмовитися, відцуратися свого, але, досягнувши чогось в американському світі, можна зробити багато більше для власне української справи.

Наскільки мені відомо, зараз ви наполегливо виношуєте проект із показом українського кінофільму “Голод-33” Олеся Янчука в американських школах у рамцях загальноосвітньої програми. Ваша родина якимось чином безпосередньо причетна до цієї трагедії чи це просто поклик національного сумління?

Я не мав щастя знати ні своїх дідів, ні бабусь, ні тіток, ні дядьків – увесь мамин і батьків рід викосив голодомор тридцять третього року. Тож на генетичному рівні ця тема боліла завжди. А десь зі старших шкільних років я почав замислюватися над тим, чому весь світ так мало знає про геноциди інших народів? Тепер я ставлю це запитання конкретно: чому сучасний світ майже нічого не знає про вірменський, кампучійський, курдський, руандійський, боснійський геноциди? За моїми підрахунками (а я колись студіював в університеті історію), ХХ століття було свідком дев’яти геноцидів. Мене й сьогодні, як і вчора, як і в пору мого зрілого дитинства, дивує і непокоїть, чому по планеті, здавалося б, навченій і покараній стількома бідами, ходить іще так багато аморальних людців на кшталт Волтера Дюранті – лавреата Пулітцерівської премії, який через газету “Нью-Йорк Таймс” намагався переконати довколишній світ, що ніякого штучного голодомору в Україні не було?! Тому плануємо провести міжнародний фестиваль кінофільмів про геноциди різних народів.

Водночас працюємо над тим, щоб записати фільм “Голод-33” українського режисера Олеся Янчука на DVD й уможливити його показ в американських школах. Можливо, якщо діти знатимуть і осмислять природу та суть подібних трагедій, подорослішавши, вони зможуть не допустити їх.

Це правда, що знаменитий фільм Стівена Спілберґа “Список Шіндлера” хотіли знімати в Україні?

Історія зі “Списком” майже детективна. Фільм знімали 1992 року в Кракові та на його околицях. Але під час підготовки до зйомок з’ясувалося, що сліди єврейських ґетт у Польщі майже знищено. На відновлення декорацій потрібно було додатково приблизно дев’ять-десять мільйонів долярів. Хтось підказав Стівену Спілберґу, що “ґетто” краще збереглося в сусідньому Львові, а до того ж знімати в Україні набагато дешевше. Ми відразу ж запросили до Голлівуду тодішнього голову кіностудії імени Довженка, якщо не помиляюся, Михайла Черничука для налагодження контактів. Водили його найбільшими студіями світу – Universal, Disney, Warner Bros., – організували зустріч із Джеральдом Моленом і Бранко Лустиком, які разом зі Стівеном Спілберґом були головними продюсерами фільму “Список Шіндлера”. Було вирішено, що навесні співробітники голлівудської компанії прилетять до Львова. У травні представники “команди Спілберґа” прибули до Кракова й були готові виїхати на оглядини до Львова. Але несподівано з Черничуком урвався будь-який зв’язок. Дзвонять, зрештою, до мене й кажуть: на жоден телефон Черничук не відповідає, літаки до Львова не літають, бо кажуть, що лагодять летовище, потяги не ходять, бо страйкують залізничники, а автами з Польщі до України американське посольство порадило не їхати, бо небезпечно – можуть пограбувати, а то й убити...

Я ціною неймовірних зусиль таки сконтактувався з паном Черничуком і розповів, що кіностудія на “Списку”, окрім реноме, може заробити ще й кілька мільйонів долярів. Він обіцяв подумати, й замість того, щоб зробити все можливе й неможливе (скажімо, відправити до Кракова службове авто з охороною), надіслав факс: “Повідомляємо, що зустріч із менеджерами Спілберґа, згідно з нашою домовленістю, відбудеться у Львові 27 травня...” Таким чином, двадцять два мільйони долярів, які “їхали до Києва”, залишилися в Польщі й принесли тамтешній кіноіндустрії сім мільйонів чистого прибутку та можливість кіномистцям стажуватись у найкращих голлівудських майстрів.

Може, тут криється політична проблема? В Україні й досі пам’ятають роботу американських кінодокументалістів, які зняли фільм “Обличчя ненависти”, де українці показані, м’яко кажучи, в не найкращому світлі, настільки “не найкращому”, що українська громада в США була змушена подати на його авторів до суду...

Може, й політична. Але вона лежить у зовсім іншій площині: за радянських часів це було небажання комуністичного режиму пускати капіталістичних кіношників на свою, відгороджену від світу залізною завісою територію. Нині в наших українських колеґ інший клопіт: як злиденному національному кінeматографу вижити... Вирішити це питання слід, гадаю, насамперед на законодавчому рівні. В український кінематограф ніхто з іноземних інвесторів не наважиться вкладати гроші, поки не працюватимуть відповідне законодавство та система судів, яким можна довіряти. З Україною ніхто не підпише солідного контракту, доки вона не матиме угод із міжнародними страховими компаніями. Щоб створити сьогодні в Україні серйозний касовий фільм, потрібен, на мій погляд, багатий, впливовий бізнесмен, який захотів би вкласти в цю сферу кошти.

Але такі приклади вже з’явилися. Скажімо відомий майстер Юрій Іллєнко нещодавно створив багатообіцяючий фільм “Молитва за гетьмана Мазепу”, в який укладено півтора мільйона долярів. Одначе фільм був прохолодно зустрінутий на Берлінському фестивалі й нещадно розкритикований кінокритиками...

Я, на жаль, іще не бачив цієї стрічки, тому важко судити про неї. До того ж я не є тією особою, яка працює безпосередньо з творчою частиною фільмів, моя царина – цифри, фінансовий менеджмент. Але від часу проголошення незалежности часто бував в Україні і, здебільшого, ознайомлений із її кінематографом. Сьогодні вона може похвалитися багатьма прекрасними кінорежисерами. Це Юрій Іллєнко, Олесь Янчук, Андрій Дончик, Микола Мащенко та інші.

Україна посідає особливе місце у світовому кінематографі. Багато кіномистців і людей, без яких не можна уявити сучасної кіноіндустрії, походить з України, від Олександра Довженка до Макса Фактора (він винайшов ґрим, який “не тане” під гарячими променями софітів та юпітерів, його ім’ям названо велику косметичну компанію). Крім того, чимало великих фундаторів кінобізнесу в Голлівуді були єврейськими еміґрантами з України. І сьогодні, якщо ви поглянете на список тих, хто входить до управи найбільших кіностудій або хто працював над створенням того чи того відомого голлівудського фільму, ви знайдете багато імен, які так чи так пов’язані з Україною.

Чи є сьогодні в Україні кінофільми, які, на ваш погляд, можуть бути цікаві Голлівуду?

В Україні є, очевидно, чимало талановитих сценаристів і режисерів... Але західні сценарна й режисерська школи, зокрема, голлівудські, дуже відрізняються від традиційної української. Це заважає кращим творцям українських фільмів вийти на західній ринок. А ще для того, щоб робити сьогодні конкурентоспроможне кіно, потрібні сучасні технології і методологія, які Україна повинна розвивати, що вона поволі й робить. На жаль, цей процес тривалий і дорогий. Як на мене, сьогодні найкраще “голлівудський стиль” демонструє українське телебачення, зокрема – режисер Дончик на каналі “1+1”.

У нас є таланти, є ідеї, але бракує «фінансової бази», щоб їх реалізувати. А яке місце в ієрархії голлівудських цінностей посідають гроші?

Найперше. В Голлівуді середній фільм коштує п’ятдесят три мільйони долярів плюс тридцять мільйонів іще треба викинути на маркетинґ. А щоб кінострічка окупила себе, необхідно заробити на ній удвічі-втричі більше. Щороку в Голлівуд приносять сотні тисяч сценаріїв, із них вибирають близько півтори тисячі, за ними створюють двісті-триста фільмів, але тільки десять-двадцять із них дають великий прибуток, яким компенсуються втрати на інших картинах.

Я вірю в майбутнє українського кінематографа, бо вірю в демократичний проґресивний поступ України загалом. Велика й квітуча Україна – це не міт. Тепер це вільний, безкрайній “лан”, на якому дано шанс “розквітнути” нашим споконвічним мріям, чого ми ще зовсім недавно не сподівалися.

Для багатьох Голлівуд – це захмарна фабрика мрій. Але судячи з вашого досвіду – не така вже вона й недосяжна. І хоч ви не знімались у знаменитих фільмах і не отримували “Оскарів”, достатньо сказати, що ви мешкаєте нині по сусідству із самим Майклом Даґлесом, щоб зробити висновок про ваші досягнення в цій індустрії. Усе-таки, чи існують якісь таємниці, які допомагають підібрати ключа до її вхідних дверей?

Навіть на підступах до цієї “фабрики” – шалена конкуренція, не кажучи вже про “палати”. У Голлівуді популярний такий жарт: кожен тутешній водій, консьєржка чи перукар мають у своєму авті по десять-п’ятнадцять сценаріїв, а вдома під ліжком – іще двадцять. Якщо ти пізнаєш і осмислиш механізми, за якими живе ця “фабрика мрій”, то знайти ключі від її дверей цілком реально. Щоправда, є деякі, хто, збагнувши таємниці цієї імперії, вже навіть маючи ключі в руках, відчинять ці двері лише для себе і своїх найближчих. Знову ж таки, в нас полюбляють повторювати: той, хто має романтичні мрії про Голлівуд, повинен постійно тримати біля себе відро з холодною водою.



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com