Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

17.10.2005 17:53

„Молодість” подорослішала

Ґенеральний директор МКФ „Молодість” Андрій Халпахчі відкриває нові фестивальні проекти й чекає на появу нового кінопокоління.

"Молодість" доросліша ще на один рік. Що нового?

Для традиційного фестивалю найголовніше – лишатися самим собою і щороку трохи розвиватись. Але настав час підвести певну риску, адже цьогорічний кінофорум – ювілейний, 35-й, це вже зріла молодість. Фестиваль, що починався як реґіональний огляд студентських стрічок Київського театрального інституту, за цей час став повноцінним міжнародним – іще 10 років тому "Молодість" була зареєстрована міжнародною асоціацією кінопродюсерів (FIAFP). Щороку в конкурсних і позаконкурсних програмах представлено майже 60 країн світу, показувано молоде кіно, а в ретроспективах – усі найкращі здобутки світового кінематографа за рік.

Що нового? Ну, по-перше, ми таки сподіваємося, що живемо в новій країні. Основні наші надії – на те, щоб український кінематограф інтеґрувався у світовий кінопроцес. Тому я радий повідомити, що Президент України Віктор Ющенко від цього року є почесним президентом Міжнародного кінофестивалю "Молодість" (цей прецедент – перший у світовій історії кінофестивалів). Це знак довіри, який спонукає робити такий кінофорум, що справді відповідав би найвищим стандартам.

Ще одна новина: цього року ми організовуємо перший в Україні міжнародний кіноринок. Саме в межах "Молодости", бо фестиваль – це та ланка, яка поєднує кіновиробництво й кінопрокат. Кіноіндустрії в Україні досі немає. І не тільки тому, що дуже мало виробляється фільмів, а й через те, що наш прокат є колоніальним. Українські дистриб’ютори сьогодні – це ко-дистриб’ютори, які представляють російські компанії. Сподіваємося, що виправити таку невигідну для нас ситуацію допоможе ідея кіноринку, де іноземні власники прав на показ кінопродукції зустрічаються й можуть укладати угоди безпосередньо з українськими дистриб’юторами. Це стосується не тільки прокатних фільмів, а й теле- та відеопродукції. Тоді стрічки нарешті виходитимуть в українському дубляжі чи принаймні з українськими субтитрами. Перший ринок буде невеликий, але саме від нього ми чекаємо перших угод міжнародних компаній з українськими прокатниками, що й має стимулювати національний прокатний ринок загалом.

В Україні немає інституції, яка здійснювала б популяризацію національного кінематографа. Фільми, які виробляються за сприяння Мінкульту, отримують майже стовідсоткове фінансування від держави. Це теж неправильно, адже до цього має бути залучено й альтернативні кошти: спонсорів і, насамперед, телебачення. Така інституція має представляти українське кіно й на фестивалях, забезпечуючи підготовку копії фільму для показу (субтитри, промоційні матеріали – плакати, листівки). Вона ж, безумовно, повинна займатись і продажем вітчизняного кіна за кордон. Світ має дізнатися, що український кінематограф існує. Тому поряд із кіноринком упродовж фестивалю ми хочемо запропонувати кілька серйозних тем для обговорення. Приміром, виникла ідея влаштовувати майстер-класи не тільки для молоді, а й для наших посадовців. Щоб вони трохи зрозуміли, як фінансувати кіно, як його розповсюджувати, як вирішувати, кому надавати фінансову допомогу для зйомок. Майстер-класи відбуватимуться на кшталт „круглих столів”, але буде й кілька лекцій: французькі фахівці поділяться досвідом того, як фінансують кіно в їхній країні. Окрема важлива тема, що її хочемо порушити, – телебачення як продюсер, а не просто як медіум кіновиробництва, який купує і показує продукцію. Цього посадовці сьогодні не знають. Треба створювати цей інститут продюсерів, указувати їм на помилки й допомагати їх виправляти.

Планів справді дуже багато. Вони не пов’язані зі структурою: ще один фільм, іще один показ, іще одна зірка... Фестиваль прагне бути лабораторією індустріалізації українського кіна.

Останнього року в Україні державним коштом було знято лише дві повнометражні картини – "Секонд-генд" і "Татарський триптих" – тоді як минулими роками відповідний показник сягав п’яти фільмів за рік. Із чим пов’язане таке скорочення кіновиробництва у перший рік нової влади, на яку покладали багато надій, зокрема, і в сфері культурного процесу в Україні?

Мені здається, у вашому питанні є одна суттєва помилка: чекати варто не від держави й нового уряду, а від себе! Справді, за ці дев’ять місяців ми можемо зробити владі чимало закидів. Незважаючи на дебати в Міністерстві культури і туризму, не було створено обіцяної інституції, яка здійснювала б промоцію кіна, немає людини, яка нарешті взяла б на себе ініціативу й відповідальність за кінематограф. Тобто про кіно просто забули. Треба переглянути систему фінансування наших режисерів. Слід сміливо сказати "ні" старій ґенерації – не відкидати її, але не допускати до цілковитого домінування. Держава насамперед має підтримувати молодь. Але остання не повинна покладатись тільки на стовідсоткове фінансування від держави, вона має навчитись знаходити інші шляхи: телебачення, іноземні інституції, зацікавлені у Східній Європі. Тут ми знову стикаємося з проблемою відсутности в Україні інституту продюсерів. Коли з’являться продюсери, які вміють не тільки тягти гроші з кишені держави, коли кошти надходитимуть із різних джерел, тоді запрацює наш прокат, тоді з’являться в ньому й українські стрічки, тоді наші фільми продаватимуться за кордон.

Маємо інший приклад: "Путівник" Олександра Шапіро, знятий цього року на незалежні кошти, який не тільки був представлений у позаконкурсній програмі Берлінського МКФ, а й потрапив до українського прокату...

Я не є прихильником фільмів цього режисера з погляду мистецтва, але я в захваті від продюсерських якостей Шапіро. Він успішно й самостійно знаходить кошти й популяризує свої фільми. Коли режисер, чиї ідеї можуть не влаштовувати мене чи Міністерства культури і туризму, прагне знімати кіно тому, що справді має внутрішню потребу, він повинен уміти просувати свій проект, не обмежуючись пропозицією до Мінкульту. Шапіро – це приклад, як добиватися свого й робити власне кіно.

Що ви бачите позитивного в сучасному українському кінематографі?

Бачу тільки одну річ: дуже цікаво розвивається документальне кіно. Поруч із метрами неігрового екрана з’явилось дуже багато нових імен. Єдина проблема, знову-таки, що ми цього кіна не бачимо. Документалістиці приділяють дуже мало уваги, іґноруючи її безперечний потенціал високоякісної експортної кінопродукції. Українські документальні стрічки з програми фестивалю "Контакт" було продемонстровано на фестивалі Східноєвропейського кіна в Польщі, де мали величезний успіх.

Тож найголовніше сьогодні – не загубити того, що було, й, поза сумнівом, звернути особливу увагу на нашу молоду ґенерацію.

Розмову вела Саша Кравченко

KINO-КОЛОгазета на МКФ "Молодість", #1, 2005



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com