Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

24.10.2005 14:40

Непогане вихованняРоман Полянський відповідає на запитання українських журналістів

Ідея екранізувати "Олівера Твіста" якось пов’язана з вашим дитинством?

Не можу сказати, що це моє дитинство. Але, звісно, багато аспектів фільму безпосередньо пов’язані з тим, що я переживав у дитячі роки. Коли я знімав деякі сцени, це часто нагадувало мені про події мого дитинства, коли я був у такому віці, як Олівер. Ці спогади стосувалися не того періоду, коли батьків забрали до концентраційного табору і я був залишений напризволяще, а трохи пізніших часів. Ви, мабуть, знаєте, що з концтабору в мене повернувся тільки батько, мати загинула в Освєнцімі. Після війни, незадовго до його повернення, мене знайшов мій дядько, і я жив з його родиною. Дядьків будинок був такий перенаселений, що батькові там місця не знайшлося. Нас, дітей, було небагато, і єдиною нашою розвагою в ті часи було радіо. Це було вже після війни, бо під час неї за таке нас могли і вбити. Одного разу дітей запросили відвідати радіостудію. Я поїхав туди, мені було тринадцять років. Режисер того радіошоу був також театральним режисером. Я здобув головну роль у його виставі "Син полку". Із цього я починав.

На яку авдиторію розрахований „Олівер Твіст”? Чому сьогодні знімається обмаль цікавих дитячих фільмів?

Мені здається, що вікова авдиторія – від дев’яти до 99...

Річ у тім, що ми недооцінюємо дитячу авдиторію, ми даємо їй те, чим найлегше розважитись. Діти хочуть більшого, але в наступному фільмі відбувається те саме, і через це їхні запити слабшають, і зрештою вони звикають до такого стану речей, як до „Макдональдса”. Знімаючи „Олівера Твіста”, я прагнув показати юним глядачам щось зовсім відмінне від того, до чого вони сьогодні звикли. Зараз важко робити фільми для них без застосування спецефектів. Це не означає, що я їх не використовую, але я роблю це таким чином, що вони не впадають у вічі. Найбільше я хотів, щоб моє послання зачепило дітей, залишилося з ними після того, як вони вийдуть із кінозали.

Кажуть, ваш представник приїздив на студію Довженка прозондувати можливості зйомок фільму "Олівер Твіст" саме тут. Це правда?

Ні. Я про це нічого не знаю.

Що було вашим основним стимулом узяти для екранізації твір такого складного автора, як Діккенс?

Саме на цьому матеріалі я міг уникнути розважальних методів сучасної кінематографії. Крім того, мені подобається, як Діккенс розповідає свої історії. Мені залишилось тільки переказати його сюжет засобами кіна. Думаю, найголовніше в кіні – це вміння розповісти історію. В дитинстві я бачив екранізацію "Великих сподівань" Девіда Лінна, яка мене дуже вразила. Вже тоді я подумав: „Може, коли-небудь я теж зможу екранізувати книжку Діккенса”. Дивовижна насиченість характерів, незрідка ґротескових, фантастичний гумор і сарказм у кожному рядку – це те, чим є для мене Діккенс.

У фільмі "Олівер Твіст" досить багато юних акторів. Як відбувався кастинґ на роль Олівера Твіста, і чи легко було працювати з підлітками? Чи складно було їх організувати?

Перша група, запрошена асистентом із кастинґу, налічувала близько трьохсот осіб. Після кінопроб із трьохсот мені показали зо тридцять. Із цих тридцяти я вибрав чотирьох, які найліпше на цю роль підходили. Саме з ними провели костюмовані проби. Але від початку було очевидно, що Барні Кларк є найкращим претендентом. Двоє хлопців із тих, які залишилися, зіграли інші ролі в картині.

Коли я вчився у кіношколі в Лодзі, мене настановляли, що в разі роботи з дітьми і тваринами треба вдвічі збільшувати час зйомок. Мушу сказати, я відкрив для себе, що це правило абсолютно не відповідає дійсності. Стосовно дітей – це були найлегші з усіх моїх зйомок. Не знаю, може, це англійський характер, але вони були максимально дисципліновані на знімальному майданчику й поводилися дуже чемно. Та щойно вони залишали майданчик – усе шибеництво виходило назовні. Це мені дуже подобалось, я бачив перед собою справжніх дітлахів, а не претензійних забобонних напівідолів. А щодо тварин те правило виявилося ще брехливішим: із собакою час треба було множити не на два, а принаймні на двадцять.

У ваших попередніх фільмах – таких як "Гіркий місяць" чи "Макбет" – персонажі керувалися переважно емоціями. А останнім часом ваші герої перебувають у полоні зовнішніх обставин: війна, політика, злидні, в них залишається дуже мало вибору. Із чим пов’язані такі зміни?

Знаєте, для мене не існує ніякої різниці між моїми ранніми та пізнішими героями, я думаю, всі вони керуються переживаннями та емоціями, які незрідка визначено й зовнішніми обставинами. Спочатку обставини були комічними, як у "Балу вампірів", у пізніших фільмах з’явилися соціальні обставини, війна. Якщо згадати "Піаніста", то цей фільм є для мене найбільш особистісним, бо він тісно пов’язаний із моїм власним життям. Коли я працював над "Піаністом", у мене виникло таке відчуття, ніби все, що я зробив доти, було лише його репетицією.

Ви дебютували в першому фільмі Анджея Вайди "Покоління", а тепер знову зіграли в картині цього режисера. Тоді ви були початківцями, нині – метри. Як змінилися ваші творчі стосунки з Вайдою?

Ви сказали, що я починав працювати з Вайдою, і я боявся почути, ніби з Вайдою я і закінчу (сміється). Сподіваюся, цього не станеться. Я вже згадував, що починав свою діяльність у театрі, мені дісталася ця чудова роль, яку я успішно втілив. Це вплинуло на все моє життя. Але я завжди хотів бути режисером. Утім, інколи я відчуваю ностальгію за акторською грою, особливо за сценою, тому раз по раз повертаюся до цього – коли є час і можливість.

Свого часу ви задіяли як актора Джона Кассаветеса, одного з найбільш недооцінених американських режисерів. Чи складно було режисерові керувати режисером, і які спогади у вас залишились про ту співпрацю в "Дитині Розмарі"?

По-перше, я взяв Кассаветеса на роль у "Дитині Розмарі" бо вважав, що він підходить на цю роль; друга причина – я його добре знав, ми дружили. Та студія виявилася не в захваті від мого вибору. І, мушу визнати, зйомки проходили нелегко. Він мав досить неслухняний стиль гри. Зовсім інша ситуація вийшла з Міа Ферроу, і якби не вона, мені велося б зовсім важко. У цьому фільмі грав іще один режисер – Джон Г’юстон, от із ним у мене не було жодних проблем.

Ви починали знімати кіно, коли Ґодар, Антоніоні, Куросава ще були молодими режисерами, тоді це було зовсім інше мистецтво. Що нині треба робити молодому режисерові, аби успішно увійти в кінематограф?

Можливо, сучасним режисерам варто дивитися фільми тих, кого ви щойно назвали.

У своїх картинах ви часто досліджуєте грань між добром і злом у людині. Чи є така межа, якої ви ніколи не перейдете у своєму кіні? Чи існує таке зло, якого ви ніколи не згадуватиме у своїх картинах?

Я не зовсім зрозумів запитання. Коли досліджуєш взаємодію між добром і злом, розумієш, що між ними нема чіткої лінії, кордону. Єдине, що я завжди намагався показати: не існує людей винятково добрих чи винятково злих. Навіть у найжахливішому монстрі можна знайти сліди якогось альтруїзму. Прикладом цього є Фейґін з „Олівера Твіста”. У книжці в ньому дуже важко знайти таку схильність до спокути. А у фільмі ми постаралися дати йому трохи більше душі.

Які кінокартини вразили вас назавжди, стали для вас подією?

Одразу після війни, коли мені було приблизно дванадцять років, на польські екрани вийшло кілька американських фільмів. Я подивився "Робін Гуда" з Ерролом Флінном, і це стало для мене сенсацією. Я дуже швидко став формувати свій кіносмак. Мені хотілось дивитися все, що виходило на екрани, і першим фільмом, який, пам’ятаю, глибоко зачепив, був "Зайві йдуть" Карла Ріда. А пізніше – "Громадянин Кейн" Орсона Веллса, що його я вважаю фільмом свого життя.

Яким акторам ви віддаєте перевагу: ініціативним чи слухняним?

Актори, як і люди взагалі, бувають дуже різними. Я зараз дивлюсь на вас усіх і не бачу двох схожих людей. У роботі з акторами не існує єдиного підходу. Коли вам потрібні найкращі результати, необхідно самому стати психологом, аби віднайти унікальний підхід до кожного. Я зрозумів це дуже рано, ще коли працював над "Ножем у воді". У мене був досвідчений актор, який одразу відтворював те, що я хотів. Інший актор був молодим і недосвідченим, проте талановитим чоловіком, який усе робив від серця. Якби я став щось йому показувати, це його просто паралізувало б, він узагалі нічого не зміг би зіграти. Мені доводилося створювати такі ситуації, в яких він міг би грати спонтанно. Ще була дівчина – із тих, кого називають натурницями. З нею треба було працювати просто як із маріонеткою.

Пане Полянський, якби ви були міністром культури України, що ви зробили б для покращення ситуації з українським кінобізнесом?

Знаєте, я не можу давати поради міністрові культури, з яким я, до речі, мав приємність познайомитись учора на відкритті. Але ваше запитання нагадало мені те, як одного разу журналіст запитав у Біллі Вайлдера: "Більшість ваших сценаріїв написано у співавторстві з Даймоном. Чи важливо для режисера вміти писати?” Вайлдер відповів: "Ні, звісно ні, але він обов’язково мусить навчитись читати".

Що ви плануєте знімати надалі?

Хотів би знати сам. У мене поки що немає жодних проектів. Я навіть заздрю людям, котрі зразу по закінченні одного фільму можуть думати про наступні. На жаль, я не вмію розмірковувати над сторонніми речами під час роботи над проектом.

Чи є ідеї фільмів, що ви їх довго виношували, але так і не змогли втілити?

П’ятнадцять років тому я мав шалене бажання зняти "Майстра і Марґаріту". Фільм уже був на підготовчій стадії. Але студія Warner Brothers вирішила закрити цей проект, розсудивши, що він не матиме комерційного попиту.

А яка історія хвилює вас сьогодні?

Якби в мене була така історія, я її вже зафільмував би.

Чи ви часто дивитесь дебюти молодих режисерів? Що потрібно для такого вдалого дебюту, як ваш „Ніж у воді”?

Я справді іноді дивлюся дебюти, хоча, може, й не так часто, як ви. Я дуже рідкісний гість на фестивалях – але більшість дебютів можна побачити саме там. До мене переважно потрапляють дебюти, що виходять на екран, до прокату. Їх також чимало. І я, мабуть, не можу порадити, як зняти фільм на кшталт "Ножа у воді", – річ тут, певно, в молодості. До речі, хочу нагадати вам, що "Олівер Твіст" був написаний Діккенсом у віці двадцяти п’яти років. Щодо дебютів, то мені легше говорити про дебюти інших людей, якими я захоплююсь, наприклад про "Громадянина Кейна". Коли я думаю про цей дебют, мушу визнати: тут ми маємо справу з чимось, що називають талантом.

Пане Полянський, „Олівер Твіст” – це другий фільм, у якому епіозодичну роль – доньки фермера – зіграла ваша донька. Розкажіть про неї, що вона робить?

Мої діти супроводжують мене під час зйомок, щойно в них з’являється така можливість. Якщо зйомки відбуваються влітку, вони зі мною поруч постійно. Тому я фільмую їх у маленьких епізодичних ролях – як сувенір, на пам’ять. Я не дуже хотів би, аби люди масово знали про те, що це мої діти, але я не можу не згадувати їхніх імен у титрах, бо вони на мене ображатимуться. Вони із захопленням спостерігають за моєю роботою, за всіма стадіями процесу, але, мушу сказати, це зовсім не означає, що їм сподобається результат. Моєму синові було п’ять років, коли я закінчив зйомки "Піаніста", він сказав мені: "Фільм нормальний, але мені більше подобається "Людина-павук". Тоді я подумав: „Мушу зняти фільм, який їм сподобається”.

Записала Саша Кравченко

Київ, конференц-зала готелю „Редісон-SAS”, 23 жовтня 2005



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com