Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

08.12.2005 18:22

Віктар Дашук. Закон чужого болю

Олексій Радинський

Білоруський документаліст Віктар Дашук був знаменитий іще за радянських часів. Його стрічка "У війни не жіноче обличчя", за яку режисер дістав Державну премію СРСР, наробила галасу в радянській документалістиці – насамперед через граничну відвертість, із якою жінки-героїні війни переповідали свій бойовий досвід.

У часи ілюзорної білоруської незалежности Віктар Дашук спрямував своє віртуозне володіння психологічною документалістикою в річище громадянського спротиву. Його стрічки "Репортаж із клітки для кролів" та "Декамерон по-білоруськи" стали знаковими подіями опору режимові Лукашенка. Київський показ "Декамерона" виявився найяскравішою подією Днів документального кіна про права людини. За свідченням режисера, саме в нашій столиці вперше відбувся перший леґальний показ цієї стрічки для слов’янської публіки.

Запланована розмова з Віктаром Дашуком довго не могла початися: найбільш наполеглива публіка не відпускала режисера навіть по закінченні його тривалої зустрічі з глядачами "Декамерона".

Олексій Радинський. Розкажіть, як ви працюєте зі своїми героями. Як вам вдається довести їх до такої міри відвертости?

Віктар Дашук. Слово "праця" тут звучить не зовсім цензурно... Я не працюю з ними, я користуюся своїм досвідом. Мені зручно тому, що я не просто режисер, я автор. Для режисера головне – це мислення, драматургія. Я, наприклад, знімаю чуттєву сторону. Це куди важливіше ніж, скажімо, думка. У фільмі є звичайна думка (ти, скажімо, за білих чи за червоних?), а є ще чуттєва ідея, і вона набагато глибша. Якщо в картині ця чуттєва ідея присутня, значить, ви спіймали бога за бороду. Я не розпитую людину, я ніколи її не змушую щось робити, я ніколи її не зупиняю, навіть коли йде перезарядка камери. Я розповідаю історії. Цей прийом, якщо можна так сказати, не люблю цих технічних термінів... називаю його "закон чужого болю". Він елементарний: ось у фільмі "У війни не жіноче обличчя" жінка розповідає про війну. Пройшло вже 30-40 років, а вона спокійно розказує, як командиру відірвало голову, як вона знайшла бинти, взяла цю голову, прибинтувала. А перед тим, як її фільмувати, я включав магнітофон – і вона чула точно таку саму оповідь. Маю на увазі, за емоційністю. Іншої жінки. Також без сліз, без істерик. І коли вона чує чиюсь оповідь, чиєсь життя, це її потрясає, і вона опиняється в такому емоційному стані, коли я вже можу вмикати камеру. Це один із моментів. Серед інших – я розповідаю про себе. Вони просто повинні в мене закохатися, незалежно від віку. Себто це повинно бути величезною довірою, знову-таки чуттєвою. Розказую про своє життя – смерть брата, якісь випадки, сутички з начальством. Я їм розказую, як я двічі тонув, причому в деталях, змальовую відчуття. Іноді показую якісь шматки з фільмів. Дуже хороший, дієвий спосіб – вмикати фонограму. Я їм не кажу: "Говоріть правду, тільки правду й нічого, крім правди, не брешіть", – у документальному кіні все це фігня. Коли героїня мене слухає, в її підкірці відкладається: як треба розповідати мені. Вона повторює мою оповідь, тільки про своє життя, але – деталями, жестами. Я сам граю, коли розповідаю, але я граю надзвичайно достеменно, тому що якоюсь мірою я на сцені, але водночас це моє життя. Я можу зробити жест, можу просто мовчати, героїня ж усе це бачить. І коли вона це бачить, не треба їй казати, як себе поводити. Є інший спосіб, але тут треба відчувати людину – я їй кажу: "Чого ти брешеш, заливаєш мені мізки, так ніби я в колгоспі ніколи не бував?" Тут елемент провокації. Це питання професії. Я просто шкодую, що в наших придуркуватих радянських країнах не використовують цього унікального досвіду, коли режисер навіть у пересічній людині може виявити особистість.

Але цей досвід треба ще й відтворити на плівці...

Найкращий оператор для мене – той, хто вмикає камеру, а потім наводить фокус. Я привчаю своїх операторів – у мене їх було зовсім мало – до своїх правил гри. Операторові заборонено вимикати камеру без мого дозволу. Є така дуже важлива риса документаліста, інтуїтивне відчуття: щось має статися. Буває, оператор вирішує: "Та ну його, ні хріна вже не буде!" – й вимикає камеру. Коли ми знімали на плівку, я доводив операторів до гістерики, вони не розуміли, чого я чекаю, що має трапитись. Іноді я чогось дочікувався, іноді – ні. З відео, звісно, значно легше.

Найкраща зйомка – коли я не спілкуюсь ані з оператором, ані зі звуковиком. Тільки з героєм. Йому дозволено все, я завжди намагаюся не заганяти його в якісь рамці. Я йому кажу: встати захочете – можете вставати, тільки не тікайте нікуди. Хоч я і це не всім забороняю – залежно від того, наскільки артистичною є людина. Скільки в ній закладено здатности входити у знімальні обставини. Є люди жахливо кондові – їх я просто знімаю німими. Коли людина мовчить, вона схожа на того, хто розмірковує. Але коли виставляють світло, налаштовують камеру на загальний план і починають знімати – це не документальне кіно. Людину треба занурити в емоційне середовище. І потім, у кінодокументалістиці найголовніше – це спроможність побачити.

Розкажіть про навчання в Тарковського.

На Вищих курсах сценаристів і режисерів я потрапив на єдиний режисерський курс, яким керував Тарковський. Він, до речі, був поганий педагог. Маю на увазі: в ньому не було педагогіки. Можна бути хорошим, талановитим режисером і дуже кепським наставником. Педагогіка передбачає елемент дидактики. Він не володів такими здібностями, не міг ними володіти, бо ніколи не викладав. Але в нього була одна вражаюча якість: він зірвав наші мізки. Ми всі пропадаємо від провінційного мислення – через власну обмеженість читаємо не ті книги, які мусимо... Тому наш мозок є зашореним. Тарковський наші мізки розворушив, і я став трішки мислити. Це дало мені можливість дещо підвестись. Адже перед тим я працював асистентом режисера в часи, ще страшніші за лукашенківські, коли людям просто не давали змоги розкритися. Потім можливість з’явилася, і я став жити вже з прикидкою на особистісне відчуття реальности.

Вірите, що ваші фільми можуть хоч трохи активізувати, розбурхати білоруське суспільство?

Те, в який спосіб мої фільми поширюються в Білорусі, – це не є варіант спілкування з глядачем. Людина отримує задоволення від того, що вона щось робить. Це називається просто повагою до самого себе. Нехай навіть тебе ніхто не знає. Позаяк люди про документальне кіно судять через новини, вони не розуміють, що воно може бути високим мистецтвом. Навіть коли ти нікому не відомий, коли тебе побили, коли ти написав вдалу фразу, якої ніхто не прочитає... Тоді все в житті набуває певної рівноваги. Змушувати людей поважати тебе своїми вчинками – це дорого обходиться. Але навіть це ти можеш обернути на свою користь, оскільки вважатимеш, нібито в найтяжчі часи ти зберіг шляхетність. Те ж саме і в професії. Навіть якщо цього ніхто не побачить. Думати про себе, що ти не мовчав тоді, коли всі мовчали, – це вже багато значить для відчуття сенсу твого життя. І це допомагає потім у професії. Ти не займаєшся самоїдством: який ти нещасний, нікому не зрозумілий – усе це фігня.

Ви сказали, що Лукашенка погубить атмосфера ненависти, яку він плекає у своєму оточенні. Чи не боїтеся, що та сама ненависть може поглинути і його ворогів – тих, хто йому протидіє, – і що в цьому його сила?

Може бути. Але за цими людьми не лише ненависть. За ними ще й благородство. Сама ненависть – у тих, хто хоче його усунути й посісти його трон. Їх це справді стосується. У мене найбільш привілейоване становище, бо ж мені не потрібно влади. Кожен мистець має її від своїх здібностей, таланту, від того, що він робить. Мені часом хочеться знімати Лукашенка. Ця людина не зовсім схожа на того демона, яким він малює себе через засоби масової інформації. Він навіть у своєму убозтві іноді проявляє неабиякі здібності. Тому що людина, як сказано, – це прірва, у яку ти дивишся, а прірва тим часом дивиться на тебе. Мені зазирнути в цю безодню, як художнику, надзвичайно цікаво. Я так само можу обпектися на цьому, адже, торкаючись сатани, не стаєш богом. Та чим більше сатанізму довкола, тим краще розумієш умови істини.

Київ, 2 квітня 2005



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com