Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


'

19.12.2005 17:39

Рота, підйом!

Ольга Клінґенберґ, "Дзеркало тижня"

Фьодор Бондарчук: "Президенту Путіну було складно залишатися осторонь від найгучнішого фільму року"

"9 рота" режисера Фьодора Бондарчука стала вибухом у прокаті. Приголомшливі збори для СНД (у період пострадянського спаду системи прокату) – близько 25 млн. долл. За "Нічний дозор", "Турецький гамбіт" – усі ті фільми, які донедавна вважалися неперевершеними за фінансовими показниками. Бондарчук-молодший, як відомо, кілька років жив і мучився цим проектом: закінчувалися гроші – потім гроші знаходилися (у тому числі і завдяки О. Роднянскому); потрібні були батальні сцени – на допомогу покликали українську армію і деякі її роти терміново передислокувалися в Крим, де проходили основні зйомки... Як відомо, у Росії цей фільм уже став "державним надбанням": Путін улаштував спеціальний перегляд для вибраних у себе в резиденції. І під час цього сеансу міністр оборони Росії Іванов відразу видав свою "рецензію", дивлячись на екран: "Якісь у них стволи криві..." Тож після "зустрічі у верхах" Бондарчук-молодший став удвічі невловимішим, а для інтерв’ю втричі недоступнішим. Але все ж таки бувають і винятки...

Ольга Клінґенберґ. Кажуть, у зв’язку з "9 ротою" виникла справжня містика навколо цифри 9: фільм коштував 9 млн., а готельний номер, де ви жили, починався на дев’ятку... Чи вірите ви в містичне? Як воно виявлялося раніше у вашому творчому житті? І чи були якісь моменти очевидного-неймовірного на зйомках останнього блокбастера?

Фьодор Бондарчук. Ці зйомки та й в принципі увесь цей проект були суцільною містикою. Починаючи з того, що знімати я збирався зовсім не "9 роту", а, як відомо, римейк "Долі людини". Але все так перегралося, що моя особиста доля подарувала мені "9 роту" – проект надзвичайно складний, украй цікавий, і, як тепер очевидно, цікавий не тільки мені особисто. Містика? Ну, напевно, не містикою, а скоріш якоюсь небесною волею можна вважати, і я не стомлюся про це говорити, що дебют свій у кіно я зробив у тому ж віці, що й батько. Це такий ореол династії, і він мені подобається. Я за сімейність, за гордість дітей за батьків і навпаки. Може, це комусь здається неправильним, але я міряю своє життя по батьку. При цьому я не змагаюся. А, віддзеркалюючи його долю, розумію, що я його син, і мені приємно мати таку дороговказну зірку. Адже зупинився на "9 роті" я, напевно, невипадково. Підсвідомо, а потім і свідомо розумів, що от є масштабний проект із батальними сценами – це абсолютно наш бондарчуківський розмах. Ну а ви, мабуть, знаєте, як складно і водночас цікаво знімав Сергій Федорович. "9 рота" була не меншим випробуванням. Звичайно, містика! Звичайно, очевидне-неймовірне! Тут дивом уцілів актор, там дивом не запоролася плівка, десь вчасно, хоча й не за "дзвінком", злетів вертоліт... Це було на кожному кроці. І звичайно, у такому обсязі, у якому я пережив це на "9 роті", у попередній моїй кар’єрній біографії не було. Я не аматор технологічних екстримів. Зйомки – процес складний і дорогий. Тут усе має працювати, як на заводі. Складалося враження, що у батька усе так і відбувалося. А на запитання "як?" він відповідав – "саме". Що таке це "саме", я дуже гостро відчув за п’ять місяців роботи в Криму...

"9 роту" подивилися десятки мільйонів глядачів. Якою може бути касова межа вашої картини? Чи очікуєте ви резонансу навколо стрічки в далекому зарубіжжі?

Я боюся робити прогнози або підраховувати цифри. Скоріш, вони тут і не важливі. Є резонанс. Є тепла реакція величезної кількості народу, який подивився фільм, плакав на ньому. Це моя особиста "каса", мій "дохід" від вкладеної непомірної праці. Це кредит довіри, відданий із відсотком. А те, що "9 рота" нині – лідер російського й есенгешного прокату, – свідчення цілком банальної і заяложеної фрази про те, що наш глядач скучив за своїм кіно, за гарним вітчизняним фільмом. А наскільки це цікаво іноземним Заходу, Сходу, Півночі і Півдню – побачимо. Але те, що це перший більш-менш людський фільм про війну, яка тримала світ у напрузі десятиліття, знятий у країні, яка займала неоднозначну позицію в цій війні... Робіть висновки самі. По той бік російських кордонів люблять драми, тим більше зняті в голлівудських канонах.

Наскільки близькі чи далекі від істини припущення, що "9 рота" могла б потрапити на "Оскар"?

Ви знаєте, це запитання з розряду тих, на які я не лише не хочу відповідати... боюся навіть чути. Не хочеться гнівити небеса. Але не думати про це я не можу, ви праві. Я така людина – якщо беруся за щось, хочу отримати по максимуму. Якщо стаю ведучим, то цього ж року здобуваю "ТЭФИ", якщо йду в шоу-бізнес, то першим знімаю російські відеокліпи, якщо знімаю дебют, то вішаю собі на шию ще й виконання однієї з ролей і так далі. Інакше я буду нецікавий сам собі. І знову ж – це тема династії. Коли ще до "9 роти" мене запитували – чи хочу я отримати "Оскар", я однозначно відповідав "так". Тому що досягнення предків для мене зразок і, погодьтеся, це гарна сімейна традиція – отримувати "Оскар".

Покоління реальних воїнів-афганців іноді дорікає творцям стрічки за кліпову недостовірність того, що відбувається на екрані. Мовляв, багато чого пригладжено, щось відпрасовано, а дух того військового братерства вже занадто штучний? Який із докорів здається вам найбільш несправедливим?

Розумієте, я і сам можу всі ці докори розкласти по полицях. Але ті воїни, з якими ми спілкувалися, працювали над фільмом, яким показували фільм, – усі вірять йому. Так, вони визнають "гарну картинку", можливу відсутність деталей і конкретики, але вони йому ВІРЯТЬ. І найбільш несправедливим було б у цьому випадку говорити про братерство. Адже саме про це "9 рота", про те, що я стільки разів чув від афганців на запитання "що вами рухало?". У війні є якесь єднання, стан, коли ти можеш сказати сторонній, чужій тобі людині "брат". А, головне, можеш довірити їй своє життя. 10 років поспіль Радянський Союз відправляв 18-річних юнаків в Афганістан і не пояснював, навіщо йому потрібно "стріляти в духа". Просто стріляй. А в цьому віці кожен хлопчак – Раскольников, кожен хоче перевірити, чи твар він тремтяча. Люди, що пройшли сім кіл пекла Афгану, на запитання, що ними рухало, так прямо і відповідали: "Ти приїжджаєш додому героєм! У кишені орден, відразу дають двокімнатну квартиру, через місяць – "Жигулі", пенсія і можливість без конкурсу поступити у будь-який вуз". Це ті, хто вижив, ті, хто досяг, хто перевірив себе. У 1985 році на призовному пункті в Красноярську я сам бачив таких хлопців. Вони йшли на війну стати героями. 18-річному юнакові по барабану фраза "виконати інтернаціональний обов’язок стосовно братерського афганського народу". Він йде вмирати навіть не за країну, а за товариша. Тому досі і живі всі зв’язки воїнів-афганців. Це була, хоч би як звучало цинічно стосовно цього слова, – братерська війна. "Нет уз, святее товарищества",– каже Тарас Бульба – герой і твір, до якого я вже не вперше мрію звернутися.

У "9 роті" різні хлопці і різні долі. Такого, як Воробей, воїном аж ніяк не назвеш. І, з іншого боку, Лютий – який не знає, що в мирному житті робити. Конфлікт воїна й орача. При нагоді останній стане воїном, але воїну орачем вже не бути. У цьому, здається, фінальна крапка фільму?

Ні, ні, не згодний. Кожен чоловік – воїн. Навіть якщо він і орач, воїнство в ньому закладено від початку. Закладено захист країни, захист батьківщини. Формат подвигу. Це було сто разів описано в нашій літературі. Знову ж Раскольников або еталонний Болконський у "Війні і мирі". Тема подвигу і тема винятковості – це брендова тема російської культури. У мене фільм про моє покоління, забуте в постперебудовний період, у період, коли країна програла війну, вони свою внутрішню війну виграли. Ха! Пам’ятаю, хтось написав мені на папірці в Міністерстві культури, що "9 рота" – фільм про те, як наші солдати виграли афганську війну. Це дуже показово.

Якою була реакція президента Росії Володимира Путіна на "9 роту"? Як узагалі спало на думку ознайомити главу держави з вашим фільмом?

Ну, напевно, президенту складно залишатися осторонь від найгучнішого фільму року. Мене можуть тисячу разів обвинувачувати в кон’юнктурності, але "9 рота" – фільм абсолютно щирий. Можливо, ця щирість імпонує і державній ідейності. Насправді Інтернет і російська преса вже розтиражували історію про цей перегляд. Можу сказати лише одне – я нервувався, як і кожен режисер перед будь-яким глядачем. І це скоріше до вашого запитання про містику. Уявіть, коли на такому показі у вас постійно виходить з ладу техніка, а ви знаєте, що апаратура нова і катастрофи бути не може. Проте плівка порвалася, але це був шанс поспілкуватися з Володимиром Володимировичем. Я гадаю, "9 рота" йому сподобалася. Адже це гарний фільм. (Сміється.)

Знаєте, приємно, що багато можновладців не байдужі до кіно як мистецтва. Так, багато в чому завдяки українській армії ми зробили "9 роту" такою, якою вона є. Вся техніка була справжньою, масовка – солдати строкової служби, а декоратори – український будбат. Саме вони будували афганський кишлак в українському Криму. Отож мистецтво і влада – це зв’язок далеко не завжди зі знаком мінус.

З прокатної версії фільму було вирізано багато готових епізодів. З якими з них було особливо важко розставатися?

Кожен кадр, як дитина. Виношений, вистражданий, зроблений спільними зусиллями величезної кількості людей. Коли бачиш, як іде в кошик тиждень або навіть один (але який!) день роботи... Та це кіно, і тут режисерську жадібність потрібно сховати подалі. Я б навіть сказав, що розставатися складно з ідеєю, яка не реалізувалася. Така я людина. У сценарії в Короткова, наприклад, була прекрасна екшн-сцена для Чугуна. Історія відбувається ще в "учебці", де хлопці вчаться стрибати з парашутом. Чугун невдало приземляється на флагштоку замість прапора. Сцена дуже гарна, пройнята гумором. Самі розумієте, у такому фільмі особливо з гумором не розженешся, а тут дозволяє ситуація. Але коштувало це, за попередніми підрахунками, близько півмільйона. Уявляєте, якби потім усе пішло в кошик. Я вирішив не ризикувати, хоча й прощатися з нею було дуже болісно.

У пресі вже пройшла інформація про підготовку до екранізації "Населеного острова" братів Стругацьких із бюджетом утричі більшим, ніж "9 рота". Можна докладніше про цей проект?

Насправді я б не хотів забігати наперед. Зараз усе тільки на стадії підготовки. Одне можу сказати – я вдячний долі, яка звела мене з такими продюсерами. Насамперед, це Олександр Роднянський, котрий не тільки побачив у мені телегероя, але й без участі якого "9 рота", і я кажу про це абсолютно без пафосу, але з глибокою вдячністю, не відбулася б. У момент, коли вирішувалося "бути чи не бути" фільму, поява його на обрії й активи, які були надані ним і каналом "1+1", були незамінними. Це справжній продюсер, професіоналізму котрого можна просто позаздрити. І робити з такою людиною другу картину – це як заводити другу дитину, спостерігаючи за тим, якою вдалою вийшла перша. Хай там що буде за "9 ротою" – я знаю, до цього фільму я готовий.

Кажуть, ви дуже хвилювалися, що жіноча аудиторія на сприйме "9 роти" через неабияку частку жорстокості? Чи підтвердилися побоювання?

...Я не встиг сказати, але це буде саме до теми. Другим продюсером на "9 роті" і людиною, яка спочатку надихала мене робити, робити і робити кіно, була Олена Яцура. Жінка. Тож перевіряти подібні побоювання мені навіть не доводилося. А тепер вже чого сумніватися. Підійдіть до будь-якого кінотеатру і побачите, із якими заплаканими обличчями виходить жіноча аудиторія.

А якою була реакція вашої матері, актриси Ірини Скобцевої, на фільм?

Моя сім’я взагалі дуже підтримувала мене. Незважаючи на те що я не вітав появу на знімальному майданчику родичів, і дружина, і Олена (сестра) прилітали мене підтримати. Звісно ж, мама була одним із перших глядачів "9 роти". Так само, як свого часу вона дивилася робочі матеріали батька і робила свої зауваження, цей досвід було віддано і моїй роботі. Не вдаючись у подробиці, скажу, що деякі її поради були дуже суттєвими і я врахував їх при остаточному складанні.

Не стомилися ви давати інтерв’ю про "9 роту"?

Так. (Сміється.) Це було останнє.

"9 роті", попри фінансовий успіх, чимало перепало як від деяких критиків, так і від деяких безпосередніх учасників тих афганських подій. Оcь одна з характерних контрдумок, поданих на сайті ruskino.ru:

Не хочу чіплятися до деталей, але солдати в "учебці" "9 роти" – це не солдати, а курсанти. І "дерьмом" у радянській армії їх не називали (може, в американській). Синками – так, салагами – точно. Блякали й нахали через кожне слово, але говорили чітко й по суті. Звісно, обіцяли зробити з нас мужчин, але це завжди мало не принизливий, а, швидше, наставницький характер, хоч інколи й жорстокий. Ми дуже швидко починали наслідувати наших командирів, хотіли чи опиралися цьому, але теж ставали такими самими дисциплінованими солдафонами з твердо поставленими голосами, горді за свої війська, їх історію і традиції. Це був армійський дух. Це були ПДВ! Фізична і бойова підготовка тільки нанизувалися на це. Крапля за краплею: курс молодого бійця, присяга, стрибки з парашутом і укладка куполів, стрільби та марш-кидки, польовий вихід, розвідрейд. І, виходячи до кінця "учебки" на "дерев’яний" дембель, ми були готові вчепитися в горло будь-кому за ПДВ. Дух ПДВ – це тільник на грудях! Це кільце РГД на праве ікло! Це за дідуся Маргелова! Це берет на потилиці на одному чесному слові! Це п’ятсот один, п’ятсот два, п’ятсот три, купол! Цей запал у фільмі так і не розгорівся! Хоча досить наочно показані етапи бойової й моральної підготовки. Після "учебки" ми все-таки не стали готовими бойовиками. Так, ми вміли і знали як. Добре знали і непогано вміли. Але головним був саме дух! Дух ПДВ. А іспити були попереду. Ми просто були до них готові. У фільмі ж якось усе сконцентровано саме на бойовій підготовці, навіть без парашутно-десантної, а дух ПДВ чомусь закріплюється Білосніжкою в груповусі.

Бувало, що взводом в "учебці" командував прапорщик. Нечасто. Однак навіть при цьому він не був головшпаном серед франтів у кітелях. І хоча справді сім’єю в армії є взвод і три його відділення, стосунки солдатів складаються набагато ширше. Є рота, бійці якої живуть в одній казармі. Є полк, що дислокується "за одним парканом". Є земляки в інших підрозділах цього полку. Є офіцери та старші офіцери. Є КПП, парк, плац. Є наряди й караули. Я не побачив цієї широти у фільмі. Була спроба показати загальне шикування, на якому, знову, не видно нікого, крім героїв із призовного пункту і кепа Говорухіна. Всі інші сцени – ті самі герої з Дигало, який заміняє у своїй особі всіх, від старшини до чергового по полку.

Те, що в Афган не відправляли самих зірвиголів, – це неправда. Туди не відправляли й за особистими рапортами, строковиків точно. Однак туди саме відправляли! У Гайжюнаї, де була навчальна дивізія для всіх Повітряно-десантних військ (на 7 дивізій плюс бригади ДШБ), я сам потрапив саме в той батальйон, який готував курсантів для Афганістану. Призовні комісії на всіх етапах, від районного військкомату до розподілу за підрозділами в полку, фільтрували туди призовників за даними в особистій справі: зріст, спортивний розряд, парашутна підготовка, комсомолець, освіта, батьки (а також виїзди за межі СРСР і судимості родичів). І нас теж запитали. Відразу. Після того, як ми з лазні в новенькій формі потрапили до роти. Замполіт завів усе денне поповнення (чоловік п’ятнадцять) у червоний куток і в їдких барвах "розписав" нам нашу службу. Епілогом прозвучала добра порада відразу відмовитися, щоб, поки не оформили документи в штабі, тих, хто відмовився, перевели в інші підрозділи. Я став другим. І останнім. Пізніше мені ще намагалися це пригадати. Але недовго. Мене не залякав замполіт, я тоді думав про матір, про те, що я в неї один і вона, мабуть, не переживе. Вона відчувала своїм материнським серцем усе з самого початку, проводжаючи мене, повторювала: "Тільки б не в Афганістан". І мені було страшно сказати їй правду. І ще – в мене чомусь не було романтики, як у десятків інших пацанів, які з придихом повторювали заповітне слово – "афган". Серед них не було соціально небезпечних елементів, і ніхто з них не писав рапорт. Вони були такі самі, як я, а я був одним із них. І для нас жереб виявився саме таким. Усе дуже просто... Перевірка на вошивість закінчилася тривалою істеричною мораллю замполіта, який, зрештою, пообіцяв, що на дембелі в кожного з нас буде ось такий аксельбант і всі баби будуть наші. З усієї роти через півроку два чоловіка залишилися сержантами в "учебці" – ніхто ні на що не розраховував, ми просто пішли по черговому етапу. І нас знову, як півроку тому земляків, а тепер однополчан із різних куточків СРСР, що поріднилися з Гайжюнаєм, розкидали по різних підрозділах 103-ї дивізії та 345-го полку ПДВ. Разом в одну роту майже ніхто не потрапив. Армія – великий млин хлоп’ячих доль. У фільмі чомусь вийшло зовсім інакше...

"Дзеркало тижня", № 47 (575), 3 – 9 грудня 2005 року



Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com