Національний кінопортал KINOKOLO.UA

Фотобанк

"Вічне світло незаплямованого розуму"

Rambler's Top100

Енциклопедія

"Богдан Ступка, актор"

Народився - с. Куликів, Львівська обл. 1961 - Закінчив студію при Львівському театрі.

Крамниця



Новини

Арґумент-Кіно


Детские вязаные комбинезоны подробности на сайте.

'

10.04.2006 19:30

Відчайдушні заходи

THE_PIT0025jpg.jpg

Аксінья Куріна

13 квітня в український кінопрокат – одночасно на 30 екранах по всіх великих містах – виходить перший український трилер "Штольня" режисера Любомира Кобильчука і сценариста, оператора й співпродюсера Олексія Хорошка.

Історія створення "Штольні" доволі екстраваґантна. Оператор Олексій Хорошко вирішив дебютувати як продюсер і створити повнометражну комерційну молодіжну стрічку. У виробництво вклав власні кошти замість того, щоб купити квартиру. Вчинок непересічний... Ще ніхто з українських кінематографістів не виявився на таке здатним. Усе, що діялося далі й що діятиметься: зйомки, постпродукція, дистриб’юторство та реклама – фаховий і життєвий експеримент, який заслуговує на увагу. Його метою є доведення життєздатности нового українського кіна. Та вже можна зробити висновок, що здійснення сьогодні в Україні проекту комерційного фільму відбирає сил і часу не менше, а то й більше, ніж арт-гауз. Причина очевидна – відсутність у країні кіноіндустріальної ситуації. Кожен український фільм – окремий прецедент. Звісно, будь-де у світі для молодого кінематографіста існує проблема створення першої картини. Але ж можна все-таки уявити, куди подітися молодому режисерові у Франції чи, скажімо, як існує незалежне американське кіно. У нас поки що немає інфраструктури, і, здається, оминути незрозумілий виплід радянських часів – Мінкульт – неможливо. Але автори "Штольні" спробували...

Розмова із продюсером і оператором Олексієм Хорошком та режисером Любомиром Кобильчуком відбулася, коли вони вийшли на фінішну пряму – постпродукцію стрічки майже закінчено. Оголошено дату прем’єри – 13 квітня, визначено тираж – 30 копій.

THE_PIT0023.jpgОлексій Хорошко. Вступивши до інституту, я гадав: "Чому в нас немає нормальної практики, чому студентів не відправляють на знімальні майданчики?" А все дуже просто – бо кіна в нас не знімають. Чому? Кіноперебудова у країні досі не скінчилася: старі кадри відійшли, з’явилася професія продюсера, яка повинна замкнути на собі весь процес кіновиробництва, але таких людей не було й немає. Отож усе і стояло. Я прочитав кілька перекладних книжок про кіновиробництво і зрозумів, що проект слід робити самостійно від початку й до кінця: знайти цікаву ідею, написати сценарій і потихеньку шукати спонсора, щоб зняти фільм, далі – дистриб’ютора. І так крок за кроком до результату – до картини на екрані. Я усвідомлював, що двох чи трьох мільйонів долярів на фільм, як Юрієві Ільєнку, мені не дадуть, бо я в кіні ще ніхто. Тож і мислив, що треба обрати класну ідею, і щоб фільм небагато коштував, але був цікавий, і міг тримати увагу авдиторії (це найголовніше). Аби глядач лише думав: "Що ж буде далі?" – щоб кожен епізод чіпляв. І так до кінця стрічки.

Ще хотів би додати, що я був у першому ешелоні людей, які почали працювати в рекламі й музичному відео. Трудився в команді ренталу "Гулівер фільм", котра обслуговувала освітлювальне обладнання, яке тільки-но з’явилося. До нас приїзджали іноземці, і я, освітлювач, спостерігав, як вони працюють. Чому ставлять світло саме так, а не інакше. Я навчився багатьох речей і сам почав знімати. Ідея картини постала через це саме бачення процесу. Певний час я міркував, як сприметься та чи та тема. І вигадав сюжетик про своїх однолітків, загублених у підземеллі. Я ще зі школи знав, що Київ поритий ходами, в яких, може, й таємниці криються...

Аксінья Куріна. Горор – найскладніший жанр. Ось Алєксандр Мітта про це веде мову...

О.Х. А в книжці він пише, що найскладніший жанр – комедія. Мабуть, передумав...

Це, каже, єдиний жанр, який йому не дається.

О.Х. Він іншого покоління... Але щодо нашої теми. Вона рідна кожному киянинові. І я поміркував: "А чом би не позв’язати сучасности з історією? Хай шукають ідола Перуна, бога, якому поклонялися за України-Руси..." Потім знайшов локацію через інтернет, випадково: шукав матеріали, підбирав статті про підземелля та язичників. І раптом – світлина воєнного доту, що має три рівні під землею, заплутані ходи. Справжній лабиринт. Кажуть, є і четвертий рівень, але він нижче рівня води й закритий, бо затоплений.

Чому Перуна ви запхнули в підземелля? Як на мене, це нонсенс. То ж не його середовище, в язичницькому пантеоні були для цього придатніші фігури.

Любомир Кобильчук. Від самого початку це була вигадана історія. Ніяких реальних подій не було. Ми почали вигадувати казку. А сценарне обґрунтування таке: ідол Перуна опинився в підземеллі, бо у війну, перед окупацією, працівники музею, щоб німці не захопили національної спадщини, ховають його там. Це умовність.

THE_PIT0027jpg.jpg



Ну, ви ж розумієте, було б логічно, якби там діяли сатаністи чи було капище Велеса...

О.Х. Я знаю, що Велес – володар підземного царства. Але уявімо інше. Леґенда розповідає, що під час вигнання з Києва язичників князь Володимир скинув Перунового ідола і що язичники бігли берегом Дніпра, галасуючи: "Видибай, боже!" Припустимо, вони витягли свою святиню з води й заховали в печерах. Ми замірялися на різних богів, але Перун у нас найпопулярніший, про нього кожен школяр знає. До речі, в Ірпені є навіть кінотеатр "Перун".

Гаразд, із жанром визначилися: горор. А що було далі? Як ти знайшов режисера?

О.Х. У нас не горор. Це пригодницький трилер. Але жахний. Це історія молодих людей, які шукають скарби. Ідол – справді скарб, тому що жодної такої скульптури до нашого часу не збереглося.

А Любомира як ти знайшов? Ти продюсер – ініціював проект, визначив ідею. Що далі?

О.Х. Були знайомі режисери з часів інституту, а також спільної праці в царині музичного відео й реклами. Я давав їм читати синопсис. Але кожен тоді намагався звестися на ноги й заробити гроші... Кіно в нас розглядають як? Або треба велика сума – й ти частинку її вкрадеш, а за іншу щось можна зафільмувати. Це одна схема. Друга – коли в тебе невеликі гроші, що їх дали близькі люди, і близьких не можна підвести; або ж є зовсім маленькі власні кошти. Ти ж у себе не вкрадеш, і за цю суму треба зробити фільм. За цією, останньою, схемою я і йшов... У таких обставинах я не міг пропонувати людям значних винагород, узяти і сказати: "Тобі заплачу стільки-то за сценарій..." Водночас я вважав, що він і є найголовніше. Він має бути якісний. Три кити: сценарій, режисер, актори – на цьому тримається весь кінобізнес. Якщо ти проґавив котрусь із цих ланок, фільму не вийде. Вони пов’язані. І я намагався в кожній ланці вибрати найкраще. Звертався до людей, які щось писали, переглянув сценарії конкурсу "Коронація слова" – та не знайшов ідей, що припали б до вподоби. Прочитав і сценарій Олексія Росича "Останній забій", що сподобався Олександрові Роднянському. Однак, на мій погляд, ця річ не на часі. Такий жанр мені зараз не цікавий. Та й драми слід робити високобюджетні – щоб вони мали привабливий вигляд. Малобюджетні – схожі на життя, яким живемо зараз, а люди хочуть од кіна якоїсь ілюзії.

Отже, я намагався співпрацювати зі сценаристами, аж доки зауважив: тим людям за 30, вони вважають себе професіоналами. Але щось не йде. У тих, хто жив за "совка", інший погляд на ситуацію. А я хотів знімати нове кіно, не будувати його на засадах старого радянського чи української поетичної школи. Хотів узяти за базу набутки американського кінематографа, принаймні з погляду техніки й ведення проекту. Фільм – це продукт, який треба правильно виробити і продати. За винятком авторського кіна, що його знімали в нас усе життя.

Хочеш розбагатіти?

О.Х. Про це не йшлося. Я зробив аналіз ринку й дійшов висновку: в такій ситуації намагатися розбагатіти – це треба бути або сліпим, або дурним. Тут інше питання ставилося – зробити технологічне кіно, яке зачепило б глядача. І чим правильніше я зможу грати з останнім – зробити так, щоб тут він заплакав, а тут щоб заболіло, а тут щоб він засміявся – тим краще. Навчитися чіпляти гачками – технологічне питання. Їх має бути заховано у сценарії... А сценаристи, з якими я намагався співпрацювати, не здатні на це. Треба когось молодшого. Тим часом я працював з Аланом Бадоєвим як оператор над музичними кліпами, а Любомир, тут-таки, – другим режисером з акторами. Тоді й познайомились. Я ні на що не розраховував, коли ми їхали до Москви потягом, просто показав Любомирові синопсис. А він каже, що тут зробив би так, а тут отак. Почав радити своє. Поцінував ідею, сказав, що любить таке кіно й передивився багато фільмів. Я запропонував потрудитися над проектом разом, – може, щось вийде...

Л.К. Чим ця історія мені сподобалась? Тим, що це було в реальному часі і в місті, де ми живемо. І мені подумалося, що може вийти справді класне кіно, яке зачепить людей і вплине на них. Я запропонував зі свого боку Олексієві написати один епізод. Повернувся з Москви, за три дні зробив – і пішло. Не можу похвалитися, що я є професійним сценаристом. Писав про те, що відчував. Приблизно орієнтувався за схемами, як сконструювати фільм. Не скажу, ніби був певен, що саме так будується кіно. Дещо робив інтуїтивно, а потім із подивом дізнавався, що саме так і правильно.

Я писав сценарій, Олексій тим часом знайшов місця для зйомок. І це було другим поштовхом для створення фільму. Локація на нас сильно вплинула, ми полізли в дот, налякалися трохи. Там справді страшно – блукали зо дві години, взяли по два ліхтарики, хвилювалися, щоб батарейки не сіли. Вилізли звідти й хором визнали: як класно нагорі і як погано під землею! Та я відчув на собі той простір і стало легше закінчити сценарій. Потім ми ще раз пройшлися по ньому вдвох, щось змінили, щось додали. Це наша спільна праця.

Затим вирішили починати препродукцію. Розкадровки зробили на кожен кадр. Почали фільмувати. Спершу було важко, бо локація непроста. Молоді актори вчиняли хаос на майданчику. Не вистачало людей, які могли б із ними працювати. Мені доводилося розриватися на три частини. Олексій працював за чотирьох: і оператором, і продюсером, і адміністратором, і ким завгодно...

Наскільки змінювалися під час зйомок уявлення про фільм?

Л.К. Приємно, що нічого не змінилося. Ми не відступили від сценарію. Деякі епізоди не ввійшли до стрічки, але ми все зафільмували. Стикалися з труднощами, але тепер знаємо, як їх долати.

Якою була витрата плівки?

О.Х. Спочатку розраховували на один до чотирьох. Вийшло один до шести.

А що ви зараз переробили б?

О.Х. Я реалізував проект повністю. І, вважаю, час братися за наступний фільм.

Л.К. Навчитися робити кіно можна тільки знімаючи кіно. Іде професійний розвиток, щодня розумієш дещо нове. З чимось можна було вчинити інакше, але розуміння приходить із часом та досвідом. Гадаю, потрібно багато знімати.

Чи цікавий вам арт-гауз?

Л.К. Ні. Хоча взагалі таке кіно потрібне. Буває, хочеться дивитися саме його. Наприклад, нещодавно я переглянув афґанську стрічку "Осама"...

Отже, у вас суто жанрові орієнтири?

Л.К. Я навчався в Німеччині, в кіношколі на режисерських курсах. І дуже вдячний долі, що там побачив підхід, якого тут не здибав би ніколи. Там спрямовують людей робити комерційне кіно. Наголошують, що потрібно шукати моменти, які до вподоби глядачам, моніторити їхні смаки і грати на цьому. Це саме та штука, що її, як на мене, бракує нашим співвітчизникам.

Репетицій з акторами багато проводили?

Л.К. Так. Щоб не витрачати плівки. Люди молоді, доводилося з ними попрацювати. Було важко, бо в них замало досвіду. Спершу я дозволяв їм показати їхнє власне бачення. Але воно було дуже різне, й доводилося збирати все докупи. Це важка психологічна робота. Однак до кінця проекту я помітив, що вони стали дисциплінованіші, почали дослухатися й чітко виконувати завдання. Це було приємно.

THE_PIT0026jpg.jpg



Які у вас спецефекти?

Л.К. Це допоміжна річ.

О.Х. Наш фільм на цьому не базується, але є моменти, де без спецефектів не обійтися. Зробити вибух із вогнем у закритому приміщенні дуже важко й ризиковано, тож ми скористалися комп’ютерною графікою. Найголовніше – адекватне поєднання відзнятого матеріалу й того, що намальовано. На цій стадії варто бути вкрай обережним. Графіка не повинна різнитися від зафільмованого зображення.

Л.К. Важлива правильна постпродукція.

Де ви її робили?

О.Х. Усе – в Києві, на студії "Постмодерн". Плівку сканували у спеціальному форматі DPX. Ці файли містять у собі найтемніші відтінки чорного й найсвітліші білого. Тих нюансів не видно на звичайному моніторі, їх можна побачити лише в кінозалі. Графіка має накладатися саме в момент, коли кадр містить найбільше інформації. Це часто іґноровано в телевізійних фільмах. Тоді відразу видно, де графіка, а де відзнятий матеріал.

А що в Москві робили?

О.Х. Усе те, чого немає в нас. А немає проявлення неґативної плівки, нормального перегону з плівки на цифру, нормальної системи сканування плівки, сертифікованої Dolby-студії перезапису.

І, до речі, як вирішували проблему з Dolby?

О.Х. Коли декодуєш звук для формату хатнього DVD, ліцензії не треба. Вона потрібна на етапі кінотеатрального розповсюдження. Ми розводили сам звук у форматі п’ять до одного на "Постмодерні", а потім цю сесію з розведеним по каналах звуком везли на "Мосфильм", на студію перезапису. Там наш звук виводили на плівку. Потім її з оптичною фонограмою накладають на Digital Intermediate – і виходить такий "бутербродик", із якого друкують кінотеатральні копії. Від початку я планував: якщо картину буде відзнято, але ми не зможемо домовитися ні з ким із дистриб’юторів, то просто зробимо версію для ТБ. Але я познайомився з Денисом Івановим, продюсером "Артхаус Трафіка", і він узявся за цю справу. Ми стали партнерами. Він знайшов кошти, яких нам бракувало для завершення проекту, потім була неабияка тяганина з Мінкультом, яка й досі нічим не закінчилася. Ми так і не отримали чіткої відповіді в письмовому вигляді: так чи ні.

Вас не втішає, що в такому самому становищі опинилися й автори інших фільмів? Купа проектів просто зависла...

О.Х. Я не розумію політики Міністерства культури і туризму. Якби кошти давали не нам, а комусь іншому, це було б видно. Але вони повертаються до скарбниці, як і торік. Незрозуміло – навіщо їх було взагалі на кіно виділяти...

Але вже ясно, що це були віртуальні гроші, просто цифри на папері.

О.Х. Не знаю таких тонкощів. Коли ми звернулися до міністерства, нам сказали, що у принципі гроші на проекти є. І якщо ми правильно підготуємо документи, пройдемо експертну раду, маємо здобути підтримку. Бо це дебютний проект, і фільм українською мовою. У нас вітчизняні актори, знімальна група. Усе українське, повністю національний фільм. Чому досі немає підтримки – не розумію.

Розкажіть про ваш саундтрек.

Л.К. Для фільму написано ориґінальну музику. Ми знайшли дуже талановитого й зовсім молодого композитора Володимира Кріпака. Примусили його передивитися більше трилерів, ніж він бачив за все життя. Це на нього вплинуло, й він почав писати потрібну музику. Що стосується саундтреку, то є виконавець і основна музична тема, яка звучатиме впродовж стрічки. Є гурт – "Вхід у змінному взутті". Зараз вони випустять альбом, а незабаром і кліп. Він, можливо, міститиме кадри зі "Штольні".

А пісня є?

О.Х. Пісня одна, більше не потрібно, це ж не мелодрама й не мюзикл. У нас знімалася в епізоді група XS, і дівчата теж підспівуватимуть у саундтреку. Ще буде комп’ютерна гра за мотивами фільму. Першу гру зроблено на тривимірному двигуні для мобільних телефонів. Там так побудований двигунчик, що гра працює навіть на застарілих моделях. І на сайті фільму з’явиться, там можна буде пограти. У кінотеатрах уже демонстровано тизери – дуже короткі рекламні ролики, в середині березня з’явиться трейлер. Тобто ми рухаємося за алгоритмом західної розкрутки.

Слоґан маєте?

О.Х. "Як глибоко сягає твій страх".

Ви розумієте, що журналісти і глядацький загал не уявляють складнощів невеликого бюджету й можливостей виробництва у країні, де немає сучасної кіноіндустрії. Це професіонали розуміють, що некоректно порівнювати малобюджетні фільми та проекти з бюджетом у п’ять чи десять мільйонів долярів, тобто із сумами, за які нині роблять блокбастери наші російські колеґи.

О.Х. Гадаю, глядачі мають розуміти, що це стрічка, знята в сучасній Україні. У нас так повелося, що будь-який фільм порівнюють з останніми блокбастерами – "Кінґ-Конґом" чи "9 ротою". Та слід знати, що "9 рота" чи "Нічна варта" – це проекти, які сьогодні в нас не народилися б, адже ми не маємо ринку й достатньої кількости кінотеатрів. Немає механізму повернення грошей. Отож ніхто й не знімає таких високобюджетних стрічок, ба навіть не розробляє сценаріїв. Бо це заздалегідь невигідні проекти. Тому наразі це можливо у Росії, від якої ми відстаємо років на п’ять. Коли в нас побільшає зал – виникне повноцінний кінобізнес. Ну, а зараз ми перебуваємо у стані десь того часу, коли в Росії з’явився "Бумер" – фільм, у який ніхто не вірив, але його, попри те, випустили в кінопрокат. Він зібрав багато коштів, окупив себе й дав прибуток. До чого це я? З’явився прецедент. Це те, чого ми прагнемо з нашою стрічкою. Заявити, що кіно в нас є, і воно адекватне ринку – ситуації, що склалася сьогодні. Побудують більше кінозал, з’являться куди кращі фільми. І ми професійно зростатимемо з розвоєм кіномережі.

Розмову вела Аксінья Куріна
28 лютого 2006
(Текст подається у скороченому вигляді, повністю його можна прочитати в 29 (весна, 2006) числі часопису KINO-КОЛО)




Інтерв'ю

Архів


Новости кино ukrfilm.com